Лів знов обертається до дзеркала. Звідти на неї дивиться жінка у спідниці з надмірним макіяжем. Вона проходиться кімнатою, почуваючись трохи невпевнено в незвичних туфлях і намагаючись зрозуміти, що саме її бентежить. Спідниця сидить ідеально. Біг надав її ніжкам привабливої точеної форми. Туфлі вносять чудовий кольоровий акцент у її вбрання. Білизна красива, та при цьому не вульгарна. Вона схрещує руки на грудях і сідає на край ліжка. За годину він буде тут.

Лів підіймає очі на «Дівчину, яку ти покинув». Я хочу виглядати так само, як ти, мовчки каже вона собі.

Уперше усмішка з портрету нічого їй не пропонує. Здається, дівчина навіть кепкує з неї.

Каже: «Жодного шансу».

На деякий час Лів заплющує очі. А тоді тягнеться до телефону і набирає повідомлення для Пола.

Плани змінилися. Нічого, якщо ми натомість підемо кудись випити?

— Значить, ти… терпіти не можеш готувати? Якби я знав, то прихопив би нам вечерю з собою.

Пол відкидається в кріслі, кидаючи погляд на компанію галасливих офісних працівників. Судячи з їхнього загалом нетверезого вигляду і грайливого настрою, вони провели тут увесь день. Пол не каже цього вголос, але його розважають жінки, які непевно тримаються на ногах, і чоловік-бухгалтер, що дрімає у кутку.

— Я… мені просто треба було вийти за межі квартири.

— О, так. Типове відчуття, коли працюєш удома. Я вже й забув, як це казить. Коли мій брат тільки-но переїхав сюди, він тижнями просиджував у мене, складаючи листи до потенційних роботодавців, і коли я повертався з роботи, він годину міг торохтіти без угаву.

— Ви разом приїхали з Америки?

— Він приїхав підтримати мене, коли я розлучався. Я тоді був трохи не в формі. А потім він просто не став повертатися.

Пол приїхав до Англії десять років тому. Його дружина-англійка почувалася глибоко нещасною, сумувала за домом, особливо коли Джейк був іще немовлям. Заради її щастя він покинув Управління поліції в Нью-Йорку.

— А коли ми приїхали сюди, то виявилося, що проблема не в місці проживання, а в нас. О, поглянь. Містер Синій Костюм збирається підкотити до дівчини з шикарним волоссям.

Лів пригублює напій.

— Це несправжнє волосся.

Він скоса поглядає на дівчину.

— Що? Та ти з мене жартуєш. Хіба це перука?

— Нарощене волосся. Це помітно.

— Для мене ні. А зараз ти скажеш, що груди в неї теж фальшиві?

— Ні, вони справжні. Це називається «квадробуб».

— «Квадробуб»?

— Бюстгальтер затісний. Тому здається, що в неї їх чотири.

Пол сміється так гучно, що починає задихатися. Він уже не пам’ятає, коли востаннє так веселився. Майже неохоче Лів усміхається у відповідь. Цього вечора вона почувається трохи дивно. Усі її реакції неначе гальмуються, і здається, що в її душі відбувається напружений внутрішній діалог.

Пол не втрачає контролю над собою.

— То що ми думаємо? — каже він, намагаючись розслабити її. — Чотиригруда дівчина піддасться на його залицяння?

— Хіба після ще одного келиха. Я не впевнена, що він насправді їй подобається.

— Еге ж. Розмовляючи з ним, вона постійно дивиться через його плече. Гадаю, їй подобається отой, у сірих черевиках.

— Жодній жінці не подобаються сірі черевики. Можеш мені повірити.

Він підіймає брову і відставляє свій напій.

— Ось бачиш. Саме тому чоловікам простіше розщеплювати молекули і вдиратися в чужі країни, ніж з’ясовувати, що коїться в головах у жінок.

— Пфф. Якщо пощастить, одного дня я покажу тобі інструкції з застосування.

Він дивиться на неї, і вона заливається рум’янцем, відчуваючи, що бовкнула зайве. Настає раптова, непояснювано незручна тиша. Вона дивиться на свій келих.

— Ти сумуєш за Нью-Йорком?

— Я люблю навідуватися туди. Коли приїжджаю додому, всі кепкують з мого акценту.

Здається, вона його ледве слухає.

— Не треба так хвилюватися, — каже він. — Справді. Я тут цілком щасливий.

— О. Ні. Пробач. Я не хотіла… — слова застигають на її губах. Повисає довге мовчання. А тоді вона підіймає на нього очі й починає говорити, торкаючись пальцем обідка свого келиха.

— Поле… Сьогодні ввечері я хотіла запросити тебе до себе. Хотіла, щоб ми… Але я… я просто… Це занадто швидко. Я не можу. Не можу зробити цього. Ось чому я скасувала вечерю.

Слова ллються самі собою. Дівчина червоніє до коренів волосся.

Він відкриває, потім закриває рота. Нахиляється вперед і тихо промовляє:

— Достатньо було просто сказати: «Я не дуже голодна».

Її очі розширюються, і вона схиляється над столом.

— О Боже. Я — жахлива кандидатура для побачення, так?

— Може, трохи більш відверта, ніж слід.

У неї виривається стогін.

— Пробач. Гадки не маю, що зі мною…

Він нахиляється до неї, легко торкається її руки. Він хоче прибрати з її обличчя цей стурбований вираз.

— Лів, — каже він рівним тоном, — ти мені подобаєшся. Я вважаю, що ти пречудова. Але я цілком і повністю розумію, що ти занадто довго жила у власному замкненому просторі. А я ні… Я не… — йому так само бракне слів. Здається, що час для подібної розмови ще не настав. І водночас глибоко в душі він бореться з власним розчаруванням. — О, чорт, як щодо повечеряти піцою? Тому що я помираю з голоду. Ходімо підкріпимося. Змусимо червоніти одне одного в іншому місці.

Він відчуває, як вона торкається його коліна своїм.

— Знаєш, у мене вдома є їжа.

Він вибухає сміхом. А тоді змовкає.

— Ну от. Тепер я справді не знаю, що сказати.

— Скажи: «Це буде чудово». А потім можеш додати: «Будь ласка, замовкни, Лів, доки ти все остаточно не ускладнила».

— Що ж, це буде чудово, — каже Пол. Він тримає її пальто і допомагає дівчині вдягтись, а тоді вони вдвох залишають паб.

Цього разу їхня прогулянка не минає в мовчанці. Невидимий бар’єр між ними впав — чи то від його слів, чи то від раптового полегшення, що оволодіває нею. Майже після кожної його репліки дівчина заливається сміхом. Оминаючи на своєму шляху купки туристів, задихаючись, вони сідають у таксі. І коли він опускається на заднє сидіння, притримуючи для неї дверцята, вона схиляється на його плече, вдихає його чистий чоловічий запах — і відчуває, що її голова йде обертом від такого несподіваного везіння.

Вони дістаються її кварталу, і він зі сміхом згадує подробиці їхньої зустрічі. Згадує Мо і її очевидну переконаність, що він — крадій сумочок.

— За тобою чотири фунти, — з серйозним обличчям заявляє він. — Мо казала, мені належить винагорода.

— Так, а ще Мо вважає цілком прийнятним підливати рідину для миття в напої відвідувачів, які їй не подобаються.

— Рідину для миття?

— І це змушує їх весь вечір бігати до туалету. Ось так вона вершить долі романтичних побачень у своєму ресторані. Краще тобі не знати, що вона робить із кавою тих, хто її по-справжньому бісить.

Він захоплено хитає головою.

— Мо ховає себе на цій роботі. Їй місце серед організованої злочинності.

Вони вибираються з таксі й заходять до приміщення колишнього складу. Повітря свіже, як завжди напередодні осені, холод пощипує шкіру. Вони поспішають до теплого задушливого фойє. Лів почувається трохи безглуздо. Якимось чином за минулі сорок вісім годин Пол Маккаферті припинив бути для неї звичайною людиною і перетворився на ідею, на річ. Став символом її повернення до життя. Надто значущим, як для нового знайомства.

Вона чує, як голос Мо нашіптує їй: «Вау, панночко. Ви забагато думаєте».

А потім, коли двері ліфта зачиняються за ними, вони змовкають. Із шумом і брязкотом кабіна повільно рушає вгору. Світло блимає, як завжди. Проминаючи другий поверх, вони чують далеке відлуння кроків на бетонних сходах і кілька тактів віолончельної мелодії з чиєїсь квартири.

Тут, у замкненому просторі, Лів гостро відчуває його присутність поряд, цитрусовий аромат його крему після гоління, вагу його руки на своїх плечах. Вона опускає погляд і раптом шкодує, що вбралася в цю незугарну спідницю, в це взуття з пласкими підборами. Хотіла б вона, щоб зараз на ній були туфлі з метеликами.