— На солідну суму не тягне, так?

— Схоже, це весь твій статок, якщо тільки ти не надаєш сексуальних послуг.

— Аж чотири фунти.

Вони прямують до ліфта. Лів міцно стискає гроші в руці. Мо дошкульно всміхається.

— Що?

— Я просто подумала: кумедно було б, якби ми викрали його сумку. Ну, знаєш, напали б на нього та обчистили. Дівчата-грабіжниці, — хихикає вона. — Якось я поцупила шматок крейди з пошти. Тож маю досвід.

Лів шокована.

— Що? — Мо робить пісне обличчя. — Мені було сім років.

Вони стоять мовчки, аж доки ліфт не досягає нижнього поверху. Коли двері відчиняються, Мо каже:

— Ми можемо безслідно вшитися. Він, по суті, не знає твоєї адреси.

— Мо… — починає Лів, але, ступивши за двері парадного входу, вона бачить чоловіка на розі, колір його волосся, як він торкається маківки — і миттю обертається. Її щоки спалахують.

— Що? Куди ти?

— Я не можу піти до нього.

— Чому? Я бачу в нього твою сумочку. Він виглядає нормальним. Не думаю, що він вуличний грабіжник. На ньому туфлі. Жоден злочинець таких не взує.

— Може, візьмеш її замість мене? Справді… я не можу говорити з ним.

— Чому? — Мо прискіпливо оглядає її. — Чому це ти так порожевіла?

— Слухай, я залишилася на ніч у його будинку. І мені просто ніяково.

— О Боже мій. Ти робила дещо нехороше з тим типом.

— Зовсім ні.

— Ще й як, — Мо скоса дивиться на неї. — Чи принаймні хотіла. ТИ ЦЬОГО ХОТІЛА. Тому ти така причмелена.

— Мо… ти не могла би просто забрати мою сумочку? Будь ласка. Лише скажи йому, що мене немає. Гаразд?

І, перш ніж Мо встигає щось додати, вона повертається до ліфта й тицяє кнопки горішнього поверху. Її думки плутаються. Діставшись Скляного будинку, вона припадає чолом до дверей і слухає биття власного серця.

«Мені тридцять років», — каже вона собі.

За її спиною відчиняються двері ліфта.

— О Боже, дякую, Мо. Я…

Перед нею стоїть Пол Маккаферті.

— Де Мо? — дурнувато каже вона.

— Це твоя співмешканка? Дуже… цікава особа.

Вона не може вимовити ані слова. Її язик набряк, заповнивши собою весь рот. Рука тягнеться до волосся — вона усвідомлює, що так і не вимила його.

— Хай там як, — каже він. — Привіт.

— Привіт.

Він простягає руку.

— Твоя сумочка. Це ж твоя сумочка, правда?

— Не можу повірити, що ти її знайшов.

— Я чудово вмію знаходити речі. Це моя робота.

— О. Так. Колишній коп. Що ж, дякую. Справді.

— Якщо тобі цікаво, вона була в смітнику. З двома іншими. Біля бібліотеки університетського коледжу. Усі їх знайшов двірник і передав куди треба. Боюся, що твої картки й телефон зникли… Але є й добра новина: гроші досі там.

— Що?

— Еге. Дивовижно. Усі двісті фунтів. Я перевірив.

Полегшення огортає її, наче тепла вода.

— Невже? Вони залишили готівку. Не розумію.

— Я так само. Можу лише припустити, що гроші випали з твого гаманця, коли вони відкривали його.

Вона бере до рук сумочку і обшукує її. Двісті фунтів і справді валяються майже на самому дні, разом зі щіткою для волосся, книжкою в м’якій палітурці, яку вона читала того ранку, і давно забутою губною помадою.

— Ще ніколи не чув, щоб таке траплялось. Як-не-як, допомога, еге ж? Одним приводом для хвилювання менше.

Він усміхається. І в цій усмішці немає співчуття до бідолашної п’янички, яка загравала до нього, — лише щире задоволення.

Вона помічає, що й сама усміхається у відповідь.

— Це просто… дивовижно.

— Тож я можу отримати свої чотири фунти винагороди?

Вона здивовано кліпає очима.

— Мо розповіла. Жартую. Чесно, — він сміється. — Але…

Він затримує погляд на своїх черевиках.

— Лів… може, якось зустрінемось? — і, не почувши відповіді, додає: — Це не має бути щось грандіозне. Нам не обов’язково напиватись. Або йти до гей-бару. Можемо просто пройтися, тримаючись за ключі й стежачи, щоб наші сумки не свиснули.

— Гаразд, — повільно каже вона і розуміє, що знов усміхається. — Мені це подобається.

Спускаючись у шумному хиткому ліфті, Пол Маккаферті насвистує. І вже на нижньому поверсі виймає з кишені чек про зняття готівки, зминає його в невеличку кульку і викидає в найближчий смітник.

Вони зустрічаються чотири рази. Перше побачення минає в піцерії, і вона п’є саму лише мінеральну воду, доки остаточно не впевнюється, що він не вважає її п’яничкою. І лише тоді дозволяє собі один джин з тоніком. Це найсмачніший джин з тоніком, який вона будь-коли пила. Він проводжає її додому і начебто збирається йти, а тоді після хвилинного зніяковіння цілує її в щоку. І обоє сміються, наче збентежені ситуацією. Не замислюючись, вона подається вперед і вже навмисне цілує його. Коротко, але пристрасно, ніби натякаючи на щось. Від цілунку в неї забиває подих. Він повертається до ліфта і, доки зачиняються дверцята, не припиняє всміхатися їй.

Лів подобається цей чоловік.

На другому побаченні вони йдуть послухати наживо гурт, рекомендований його братом, і той виявляється просто жахливим. Після двадцяти хвилин вона з полегшенням розуміє, що він теж вважає цю музику нестерпною. І коли він питає, чи не бажає вона піти, вони мимоволі беруться за руки, щоб не загубити одне одного, пробиваючись назовні крізь залюднений бар. Так вони й не розплітають рук — аж до самої його квартири. Сидячи там, вони згадують дитинство, улюблені музичні групи та породи собак, говорять, як терпіти не можуть кабачки, а тоді цілуються на дивані, доки її ноги не стають зовсім ватними. Після того ще два дні поспіль її підборіддя зберігає яскраво-рожевий рум’янець.

За кілька днів по тому він телефонує їй в обід і каже, що випадково проїжджає повз кафе неподалік її будинку, і чи не бажає вона випити філіжанку кави?

— Ти й справді проїжджав повз? — питає Лів, коли кава з тістечками розтяглася на всю його обідню перерву.

— Звісно, — каже він, і його вуха рожевіють, на радість дівчині. Він ловить на собі її захоплений погляд і підносить руки до мочки лівого вуха. — О. Чорт. Поганий з мене брехун.

На четвертому побаченні вони йдуть до ресторану. Не встигли їм принести пудинг, як телефонує її батько, аби повідомити, що Керолайн знов покинула його. Він волає в трубку телефону так голосно, що Пол аж підстрибує на тому боці столу.

— Я маю йти, — каже вона і відмовляється від допомоги. Вона ще не готова знайомити Пола з татом, особливо враховуючи, що тато може бути без штанів.

Коли за півгодини вона приїздить до нього, Керолайн уже вдома.

— Я забув, що сьогодні ввечері вона малює з натури, — боязко белькотить він.

Пол явно не намагається пришвидшити розвиток подій. Вона нервово питає себе, чи не занадто часто згадує Девіда, чи, бува, не перетнула вона межі. А потім Лів припускає, що він просто поводиться як джентльмен. Іншим разом вона майже з обуренням думає, що Девід є невід’ємною частиною її самої, і якщо Пол хоче бути з нею — що ж, він має змиритися з цим. Кілька разів вона подумки обговорює це з Полом, і двічі уявна розмова переростає у сварку.

Прокидаючись уранці, вона згадує Пола: його манеру слухати, нахиляючись уперед, наче ловлячи кожне її слово, його передчасно посивіле на скронях волосся, його сині-сині очі. Вона вже забула, як це — прокидатися вранці з думками про когось, прагнути з ним фізичної близькості, відчувати легке запаморочення від самого лише спогаду про запах його шкіри. У неї й досі обмаль роботи, але це турбує її все менше. Іноді серед дня він надсилає їй есемеску, і вона майже чує, як він промовляє ці слова з його американським акцентом.

Вона боїться показати Полу Маккаферті, як сильно він їй подобається. Боїться, що він неправильно зрозуміє її: схоже, за дев’ять років, відколи вона востаннє була на побаченні, правила дещо змінилися. Вона вислуховує Мо з її безпристрасними зауваженнями про інтернет-побачення, про «корисних друзів», про те, що можна і чого не можна дозволити собі в сексі, про те, як робити воскову епіляцію, голитися й застосовувати різні «техніки» — і розуміє не більше, ніж якби хтось говорив до неї польською.