— Щось буде на цьому тижні?

— Гадаю, трохи бекону. І кави. Зовсім трохи масла. Сподіваюся сьогодні дізнатися точні продуктові норми.

Ми визирнули у вікно. Старий Рене дістався церкви. Він зупинився погомоніти зі священиком. Неважко було здогадатися, про що вони розмовляють. Коли священик розсміявся, а Рене — вже вчетверте — зігнувся навпіл, я не втрималася від смішку.

— Є якісь новини від чоловіка?

Я обернулася до мера.

— Жодної від самого серпня, коли я отримала його листівку. Він був під Ам’єном. Розповідав небагато.

«Я думаю про тебе день і ніч, — було виведено в листівці його красивим вигадливим почерком. — Ти зірка, що веде мене крізь цей світ суцільного божевілля».

Дві ночі після надходження цієї листівки я лежала без сну, доки Елен не звернула мою увагу на те, що слова «світ суцільного божевілля» можна так само застосувати до світу, де їдять чорний хліб, такий твердий, що доводиться різати його за допомогою садового ножа, і тримають поросят у печі.

— Остання звістка, що я отримав від мого старшого, надійшла місяці три тому. Вони виступали в напрямку Камбре. Бойовий дух на висоті — так він казав.

— Сподіваюся, з ними й досі все гаразд. Як Луїза?

— Непогано, дякую.

Його найменша донька була від народження паралізована. Вона погано росла, їсти могла лише певну їжу і у свої одинадцять років часто хворіла. Підтримувати її в доброму здоров’ї було справою всього нашого містечка. Якщо в когось траплялося молоко або сушені овочі, невелика частина зазвичай потрапляла до будинку мера.

— Коли вона знов набереться сил, перекажіть їй, що Мімі про неї питає. Елен шиє Луїзі ляльку — точну копію ляльки Мімі. Дитина питає, чи можуть вони бути сестрами.

Мер погладив руку дівчинки.

— Ви такі добрі, дівчата. Я не припиняю дякувати Богові, що ти повернулася сюди, коли могла залишитися в безпеці у Парижі.

— Ет, немає жодної гарантії, що скоро боші не маршируватимуть Єлисейськими Полями. І до того ж, я не могла полишити Елен тут саму.

— Вона б не вижила без тебе. Ти виросла такою гарною молодою жінкою. Париж пішов тобі на користь.

— Це мій чоловік пішов мені на користь.

— Тоді нехай Господь береже його. Нехай Господь урятує всіх нас, — мер усміхнувся, вдягнув капелюха і встав, збираючись іти.

Містечко Сент-Перонна, у якому родина Бессеттів з покоління в покоління керувала готелем «Червоний півень», стало одним із перших, що впали під натиском німців восени 1914 року. Ми з Елен (наші батьки давно померли, а чоловіки перебували на фронті) вирішили будь-що підтримувати роботу готелю. Ми були не єдині, хто взяв на себе чоловічі обов’язки: усіма крамницями, місцевими фермами, школами майже повністю керували жінки з допомогою хлопчиків і літніх людей. До 1915 року чоловіків у місті практично не лишилося.

Ми чудово давали собі раду в перші місяці, коли містом проходили французькі солдати, та й британці були неподалік. Їжі було ще вдосталь, військові ходи супроводжувалися музикою й радісними вигуками, і більшість із нас вірили: ще кілька місяців — і кінець війні. До нас доходили окремі свідчення про жахіття, що відбувалися за сотню миль звідси: ми ділилися їжею з бельгійськими втікачами, які брели повз нас, тягнучи своє майно у візочках. Деякі були взуті в капці й мали на собі той самий одяг, у якому тікали з дому. Та хоча ми знали, що війна вже близько, мало хто припускав, що Сент-Перонна, наше горде містечко, може теж потрапити під владу німців.

Доказ того, як сильно ми помилялися, прийшов тихого холодного осіннього ранку під звуки пострілів, коли о шостій сорок п’ять мадам Фужер і мадам Дерен вирушили на свою щоденну прогулянку до boulangerie[8] й були застрелені на смерть, щойно перетнувши майдан.

Почувши галас, я відсунула фіранку. Знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що я бачу: тіла тих двох жінок, удів і нерозлучних подруг протягом більшої частини їхнього понад сімдесятирічного життя, простерті на бруківці. Їхні хустки збилися набік, порожні кошики лежали, перекинуті, в них у ногах. Липка червона калюжа розповзалася від них майже рівним колом, наче від одного тіла.

Пізніше німецький офіцер оголосив, що їх застрелили снайпери і це був контрзахід (напевне, вони казали те саме в кожному окупованому населеному пункті). Якщо вони хотіли збурити проти себе містян, вони не могли вигадати нічого кращого, ніж убити тих старих жінок. Але на цьому злодіяння не завершилися. Вони підпалили комори й розстріляли статую мера Леклерка. За добу вони марширували рядами по головній вулиці, виблискуючи своїми Pickelhaube[9] під холодним осіннім сонцем, а ми стояли у дверях будинків та крамниць, безмовні і вражені, й спостерігали. Вони наказали небагатьом чоловікам, які лишилися, вийти на вулицю, щоб їх перелічити.

Власники крамниць і яток просто зачинилися, відмовившись обслуговувати загарбників. Більшість із нас мали запаси їжі, і ми знали, що протримаємося. Мабуть, ми вірили, що, наткнувшись на таку непримиренність, вони відступлять і помарширують до іншого населеного пункту. Але тоді комендант Беккер видав наказ, згідно з яким усіх власників магазинів, які не відчиняться у звичний робочий час, буде розстріляно. Один за одним boulangerie, boucherie[10], ринкові прилавки і навіть «Червоний півень» відкрилися знову. Без особливої охоти наше містечко поверталося до похмурого заколотницького життя.

Останні півтора року в місті майже не було що купувати. Сент-Перонна лишилася відрізаною від сусідів, позбавленою новин і цілком залежною від нерегулярних надходжень допомоги, а також від дорогих харчів на чорному ринку (коли вони бували доступні). Іноді важко було повірити, що вільна Франція знає про наші страждання. Єдиними, хто добре харчувався, були німці. Їхні коні (наші коні) були гладкі й лискучі, адже пожирали овес, із якого ми мали б робити хліб для себе. Німці здійснювали набіги на наші винні погреби й забирали їжу, зрощену на наших фермах.

І справа була не лише в їжі. Щотижня лунав жахливий стукіт у чиїсь двері і виголошувався новий список речей, які мали бути реквізовані: чайні ложки, фіранки, обідні тарілки, каструлі, ковдри. Траплялося, що офіцер спочатку інспектував приміщення, відзначаючи бажане, а потім повертався зі списком вибраних предметів. Вони залишали розписки — вважалося, що за ними можна отримати гроші. Жоден у Сент-Перонні не знав людини, якій би насправді заплатили.

— Що ти робиш?

— Перевішую це, — я взяла портрет і прилаштувала його в тихому кутку, де він не привертав зайвої уваги.

— Хто це? — спитав Орельєн, поки я вішала й поправляла картину на стіні, домагаючись, аби та висіла прямо.

— Це ж я! — я обернулася до нього. — Хіба не впізнаєш?

— О, — він покосився на картину. Він не хотів образити мене: дівчина на полотні дуже відрізнялася від худої суворої жінки з сіруватим кольором обличчя та тривожними втомленими очима, яка щодня дивилася на мене з дзеркала. Я намагалася якомога менше зазирати туди.

— Це намалював Едуард?

— Так. Коли ми щойно одружилися.

— Я ніколи не бачив його малюнків. Це… не те, чого я очікував.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… це дивно. Кольори дивні. Він розмалював твою шкіру синім і зеленим. У людей не буває синьо-зеленої шкіри! А ще, дивись — це неохайно. Він вийшов за контури.

— Орельєне, ходи сюди, — я підійшла до вікна. — Подивись на моє обличчя. Що ти бачиш?

— Горгулью.

Я дала йому запотиличника.

— Ні. Подивись — уважно подивись. На відтінки моєї шкіри.

— Ти просто бліда.

— Дивись уважніше — під очима, в западинах на шиї. Не кажи мені, що ти очікуєш бачити. Просто дивись. А тоді скажи, які відтінки ти дійсно бачиш.