— Це воно, — тихо промовляє містер Новицькі, підіймаючи скрючену артритом руку до губ. — Наш Деґа.

— Я перевірив інформацію в банку зображень, а потім у Фонді Едґара Деґа. Я надіслав цю фотографію їхнім адвокатам разом зі свідченням дочки Артура Бомана, де сказано, що вона теж пам’ятає, що бачила цю картину в домі ваших батьків і чула розповідь вашого тата, як він придбав її.

Пол робить паузу.

— Але це ще не все, що пам’ятає Анна-Марі. Вона каже, що після втечі ваших батьків Артур Боман проникнув якось уночі до їхнього помешкання, аби винести звідти те цінне, що могло лишитися. Як потім він розповів дружині, бабусі Анни-Марі, спершу йому здалося, що він прийшов вчасно: квартира виглядала неторканою. Лише йдучи, він помітив відсутність картини. За її словами, все решта було на місці, тож він вирішив, що ваші батьки прихопили картину з собою. А оскільки ви почали листуватися лише кілька років по тому, тема картини ніколи не спливала.

— Ні, — каже старий, не зводячи очей з фотографії. — Ні. В нас нічого не було. Лише дві обручки моєї матері.

Його очі наповнюються сльозами.

— Можливо, нацисти призначили картину для себе. Існують докази систематичного вилучення видатних творів мистецтва за часів фашизму.

— Це був пан Дрешлер. Він на них доніс. Я завжди знав, що він на них доніс. А ще називав мого батька своїм другом! — Руки старого на колінах починають тремтіти. Цілком звична реакція, незважаючи на те що минуло понад шістдесят років. Більшість клієнтів, із якими працює Пол, здатні пригадати картини та події 40-х років краще, ніж пам’ятають, як дісталися його офісу.

— Що ж, так, ми ознайомилися з записами пана Дрешлера і знайшли певну кількість підозрілих угод із німцями, одна з яких стосується безпосередньо картини Деґа. Неясно, якої саме картини, але сама дата угоди і те, що на той час у вашій місцевості не могло бути багато творів Деґа, суттєво зміцнює вашу позицію.

Старий повільно обертається до сина. «Бачиш?» — промовляє його обличчя.

— І, містере Новицькі, вчора ввечері я отримав відповідь від галереї. Бажаєте, щоб я зачитав вам її?

— Так.

Шановний містере Маккаферті,

у світлі нових наданих Вами свідчень і з огляду на слабкі місця в історії надходження до нас цієї картини, а також страждання, яких зазнала родина містера Новицькі, ми вирішили не оскаржувати його претензій на полотно Деґа «Femme, dansant»[53]. Довірчі власники галереї наказали своїм адвокатам припинити процес, і ми чекаємо Ваших розпоряджень стосовно передачі фізичного об’єкта.

Пол чекає.

Старий неначе замислився. Нарешті він підводить очі.

— Вони повернуть її?

Пол киває. Він не може втриматися від усмішки. Це була довга й заплутана справа, розв’язавши яку, він відчув справжнє блаженство.

— Вони справді повернуть її нам? Вони згодні, що в нас її викрали?

— Вам треба лише повідомити їх, куди надіслати картину.

Настає довга тиша. Джейсон Новицькі відриває погляд від батька і розкритими долонями витирає сльози з очей.

— Пробачте, — каже він. — Не знаю, що зі мною…

— Це природно, — Пол виймає зі столу пачку серветок і простягає йому. — Такі події завжди викликають емоції. Адже йдеться не лише про саму картину.

— Минуло стільки часу. Втрата нашого Деґа була мені постійним нагадуванням про те, чого мій батько, бабуся й дідусь натерпілися в часи війни. І я не до кінця вірив, що ви… — його щоки спалахують. — Це неймовірно. Відшукати родину того чоловіка! Мені казали, що ви добре знаєте свою справу, але…

Пол хитає головою.

— Я лише виконую свою роботу.

Вони з Джейсоном дивляться на старого, який усе не зводить очей з фотографії картини. Здається, він навіть зменшився в розмірах, наче події останніх кількох десятиліть упали на нього всією своєю вагою. Та сама думка одночасно вражає обох.

— Усе гаразд, тату?

— Містере Новицькі?

Старий трохи випростується, наче щойно згадав про їхню присутність. Його рука лежить на фотографії.

Пол знову сідає за стіл, тримаючи ручку між пальцями двох рук.

— Отже. Стосовно повернення картини. Я можу порекомендувати вам компанію, що спеціалізується на перевезенні творів мистецтва. Потрібен транспортний засіб з високим рівнем захисту, клімат-контролем і пневматичною підвіскою. І ще я рекомендую застрахувати картину, перш ніж вона прибуде до вас. Зайве нагадувати, що така картина…

— У вас є зв’язки в аукціонному домі?

— Перепрошую?

Колір потроху повертається до обличчя містера Новицькі.

— У вас є зв’язки в якому-небудь аукціонному домі? Я нещодавно розмовляв з одним, але там зажадали втридорога. Двадцять відсотків, здається. Плюс податок. Це забагато.

— Ви… ви хочете оцінити її для страхування?

— Ні. Я хочу продати її. — Старий, не дивлячись, відкриває свій потертий шкіряний гаманець і вкладає туди фотографію. — Вочевидь, зараз найкращий час для продажу. Іноземці купують усе підряд… — він зневажливо змахує рукою.

Джейсон вражено дивиться на батька.

— Але, тату…

— Увесь цей процес коштував чимало. Нам треба сплачувати рахунки.

— Але ти казав…

Містер Новицькі відвертається від сина.

— Ви не пошукаєте їхні контакти для мене? Звісно ж, випишете мені рахунок за ваші послуги.

Десь зовні гримають вхідні двері, і від удару здригаються фасади прилеглих будівель. Пол чує, як у сусідньому офісі приглушено розмовляє по телефону Міріам. Він ковтає і намагається говорити рівним голосом.

— Я зроблю це.

Усі надовго замовкають. Нарешті старий підіймається з місця.

— Що ж, це дуже добра новина, — каже він і натягнуто посміхається. — Справді, дуже добра. Щиро вам дякую, містере Маккаферті.

— Нема за що, — каже він. А тоді встає й простягає руку на прощання.

Коли вони пішли, Пол Маккаферті знов опускається на стілець, закриває теку й заплющує очі.

— Не треба брати це близько до серця, — каже Джейні.

— Знаю. Я просто…

— Нас це не обходить. Ми тут лише для відновлення законності.

— Знаю. Але ж цей містер Новицькі весь час торочив про те, як його сім’я дорожила цією картиною, як вона символізує для нього все втрачене, і ось тепер…

— Забудь, Поле.

— У Департаменті цього ніколи не траплялося, — він встає і нервовими кроками міряє тісний кабінет Джейні. Нарешті він зупиняється біля вікна і визирає надвір. — Люди просто раділи, коли ми повертали їм їхній мотлох.

— Ти ж не хочеш назад до поліції.

— Звісно. Я лише кажу, що мене просто тіпає від кожної такої справи.

— Ну ж бо, ти щойно заробив нам гроші, розплутавши складний випадок, — я навіть не була впевнена, що ти впораєшся. А це також і гроші на твій переїзд, пам’ятаєш? Тож ми обоє маємо радіти. Ось. — Джейні підштовхнула до нього теку. — Це тебе трохи підбадьорить. Надійшло вчора ввечері. Виглядає зовсім нескладним.

Пол виймає документи. Жіночий портрет, зниклий після 1916 року, викрадення виявлено лише десять років тому в ході ревізії творчого доробку художника, здійсненої його живими нащадками. І тут же, на окремому аркуші — фото вищезгаданої картини, що сміливо красується на мінімалістичній стіні. Опублікована в глянцевому журналі кількарічної давнини.

— Перша світова війна?

— Термін давності тут явно не діє. Здається, все очевидно. З їхніх слів, вони мають свідчення, що картину вкрали німці під час війни і більше її ніколи ніхто не бачив. Кілька років тому хтось із членів родини відкриває старий глянцевий журнал і — вгадай, що бачить на центральному розвороті?

— Вони впевнені, що це оригінал?

— З неї ніколи не робили репродукцій.

Пол хитає головою. Ранкові події миттєво забуваються під стрімким напливом хвилювання.

— Ось і вона. Майже сто років по тому. Спокійно висить на стіні в якогось багатенького подружжя.