Вона вискакує з дверей на тротуар і поспішає через дорогу до Олдвічу, тримаючи мокре взуття в руці. З-під коліс машини здіймається хвиля бризок, що вихлюпуються просто їй на ноги. І вона зупиняється, спантеличеним поглядом проводжаючи автівку.

— Та ви що, знущаєтесь? — кричить вона. А тоді: — Ні, не ви, містере… Діне. Не ви, Діне. Так, я дуже вдячна, що ви лише виконуєте свою роботу. Послухайте, — не змовкає вона. — Платіж надійде найпізніше в понеділок. Гаразд? Я ж начебто ніколи раніше не затримувала оплату. Гаразд, уперше і востаннє.

Наближається ще одне таксі, і цього разу вона встигає завбачливо застрибнути назад у двері.

— Так. Я розумію, Діне… Я знаю. Вам, мабуть, дуже нелегко. Послухайте… я обіцяю, в понеділок ви все отримаєте… Так. Так, це точно. І пробачте, що нагримала на вас… Я теж сподіваюся, що ви знайдете нову роботу, Діне.

Вона з тріском складає мобільний телефон і заштовхує його до сумки, оглядаючи тимчасову загорожу навколо ресторану. Нахиляється, щоб упіймати своє відображення в дзеркалі автівки, і впадає у відчай. Нічого не поробиш. Вона вже спізнилася на сорок хвилин.

Лів прибирає з обличчя пасмо вогкого волосся і тужливо озирає вулицю. А тоді глибоко вдихає, штовхає перед собою двері й заходить до ресторану.

— Ось і вона! — Крістен Сольберґ підіймається зі свого місця в центрі за довгим столом і розкриває їй обійми, голосно цілуючи повітря з одного і з іншого боку від обличчя Лів. — О Боже мій, на тобі сухого місця немає!

У самої, звичайно ж, бездоганно рівне каштанове волосся.

— Так. Я йшла пішки. Не найкраща ідея.

— Усі знайомтеся: це Лів Голстон. Вона робить надзвичайний внесок у нашу благодійну справу. І живе у найдивовижнішому будинку в Лондоні, — Крістен поблажливо всміхається, а тоді стишує голос: — Не зійти мені з цього місця, якщо її ще до Різдва не підчепить який-небудь красунчик.

Зібрання привітно гуде. Від збентеження Лів вкривається гусячою шкірою. Вона усміхається через силу, свідомо уникаючи дивитись у вічі тим, хто сидить навколо. Свен не зводить із неї очей, поглядом перепрошуючи за те, що тут зараз відбудеться.

— Я притримала для тебе місце, — каже Крістен. — Біля Роджера. Він милий.

Вона багатозначно дивиться на Лів, проводжаючи її на вільне місце.

— Ти полюбиш його.

Кожен тут — зі своєю половинкою. Авжеж, як інакше. Восьмеро людей. І ще Роджер. Вона відчуває, як жінки потай спостерігають за нею, ховаючи настороженість за чемними усмішками, і намагаються з’ясувати, чи становить вона загрозу як єдина самотня жінка в товаристві. Цей вираз обличчя їй настільки знайомий, що вже встиг набриднути. Чоловіки косують оком, так само оцінюючи її, але вже з іншої причини. Роджер схиляється і погладжує рукою сусідній стілець, обдаючи її гарячим подихом із присмаком часнику.

Він простягає їй руку.

— Родж. Ти дуже змокла. — Він примудряється промовити це з ноткою хтивості, ніби вчорашній школяр, який не уявляє собі розмови з жінкою без еротичного підтексту.

Вона стягує з себе жакет.

— Так, так. Дуже.

Вони стримано всміхаються одне одному. У нього рідке, піщаного кольору волосся і рум’яне обличчя, як у людини, що звикла багато часу проводити поза містом. Він наповнює її келих вином.

— Отже. Чим займаєшся, Лів? — він так вимовляє її ім’я, наче вона сама його вигадала, і це здається йому напрочуд кумедним.

— Здебільшого копірайтингом.

— Чудово. Отже, копірайтер. — Обидва ненадовго змовкають. — Діти є?

— Ні. А в тебе?

— Двоє. Хлопчики. Обидва ходять до загальноосвітньої школи. Якщо чесно, там їм саме місце. Отже… дітей немає, еге ж? І жодного хлопця під боком. Скільки тобі, за тридцять?

Вона ковтає, намагаючись не реагувати на прихований закид у його словах.

— Тридцять.

— Тоді тобі краще часу не гаяти. Чи ти одна з цих… — він піднімає пальці вгору, зображаючи лапки, — кар’єристок?

— Так, — каже вона й посміхається. — І взагалі, я позбулася яєчників, ще коли востаннє складала резюме. Просто щоб не ризикувати.

Він тупо витріщається на неї, а тоді прискає зо сміху.

— О! Кумедно! Так. Жінка з почуттям гумору. Дуже добре… яєчники… ха! — його голос стихає, і він прикладається до келиха з вином. — Моя дружина пішла, коли їй було тридцять дев’ять. Мабуть, це складний вік для дівчат.

Він допиває свій келих і тягнеться по пляшку, щоб знов наповнити його.

— Та, вочевидь, не для неї, бо вона втекла з якимось пуерторіканцем на ім’я Віктор, прихопивши будинок у Франції й половину моєї чортової грошової допомоги. Жінки… — він обертається до неї. — Не можеш жити з ними і пристрелити їх не можеш, еге ж?

Він підносить руки і випускає чергу уявних куль у ресторанну стелю.

Вечір обіцяє бути довгим. Усмішка не сходить з обличчя Лів. Вона наливає собі другий келих вина і заглиблюється в меню, подумки обіцяючи, що краще руку собі відгризе, ніж іще коли-небудь погодиться піти на звану вечерю. Хай як наполягатиме Крістен.

Вечір і справді затягується. Парочки безсоромно пліткують про незнайомих їй людей. Страв доводиться чекати нестерпно довго. Свою основну страву Крістен відсилає назад на кухню, вимагаючи переробити її згідно з особистими смаками. При цьому втомлено зітхає, наче промах кухаря, що забув покласти шпинат з краю, — найгірша з усіх життєвих напастей. Свен поблажливо дивиться на неї. Лів сидить наче в пастці, затиснута між широкою спиною чоловіка на ім’я Мартін (якого, схоже, вирішила монополізувати приятелька його дружини) і Роджером.

— Сука, — несподівано промовляє той.

— Перепрошую?

— Спочатку її дратувало волосся у мене в носі. Потім нігті на моїх ногах. Завжди вигадувала причину, щоб не займатися зі мною старим добрим… ну, ти знаєш. — Він складає великий і вказівний пальці літерою О і тицяє туди вказівним пальцем другої руки. — Або голова болить. Певно, зі старим Віктором вона в неї не дуже болить, еге ж? О ні. Закладаюся, їй начхати, якої довжини його чортові нігті на його чортових ногах, — він знов прикладається до келиха. — Закладаюся, вони як ті кляті кролики.

Ягня на її тарілці вже стигне. Вона акуратно кладе ніж і виделку.

— То що в тебе сталося, га?

Лів скоса поглядає на нього, сподіваючись, що розмова піде в іншому напрямку, — але, звісно ж, сподівання не виправдовуються.

— Крістен казала, ти була одружена. З діловим партнером Свена.

— Так.

— То він покинув тебе?

Вона ковтає клубок, що підступає до горла. Намагається надати обличчю байдужого вигляду.

— Можна й так сказати.

Роджер хитає головою.

— Не розумію. Що коїться з людьми? Чому вони не можуть бути просто задоволені тим, що мають?

Він бере зубочистку і починає колупатися в корінному зубі. Потім зупиняється й із похмурою насолодою роздивляється здобич.

Лів обводить поглядом стіл і зустрічається поглядом з Крістен. Та багатозначно підіймає брови і потайки показує їй великий палець.

«Те, що треба!» — самими губами промовляє вона.

— Прошу вибачення. — Лів відсуває стілець і підіймається з-за столу. — Мені дуже треба до дамської кімнати.

Лів сидить у кабінці, насолоджуючись тишею й тим, що ніхто не займає її. Повертатись вона не поспішає. Кілька разів чує, як до дамської кімнати заходять жінки та виконують свої дії. Перевіряє неіснуючу пошту, грає в «Ерудита» на телефоні. Нарешті, набравши потрібну кількість очок, вона кидає розвагу, зливає за собою воду і миє руки, дивлячись на себе в дзеркало з виразом збоченого задоволення. Її туш змазалася під оком. Лів поправляє макіяж, питаючи себе, нащо взагалі турбуватись, якщо далі все одно треба сидіти поряд із Роджером.

Вона дивиться на годинник. Коли можна буде домовитись про зустріч рано-вранці й вшитися додому? Якщо пощастить, то до її повернення Роджер буде настільки п’яний, що навіть не згадає, що вона взагалі тут була.