Також у ній містився список під назвою «Десять заповідей фон Гайнріха», що висміював нав’язані французам дріб’язкові правила.

Не можу передати вам, яке заворушення спричинила в нашому містечку ця газета на чотири сторінки. Напередодні Різдва містяни невпинним потоком тяглися до нашого бару, щоб погортали сторінки в туалеті (вдень ми тримали її на дні кошика для старого паперу) чи на словах переказати одне одному новини та найкращі жарти. Ми проводили стільки часу в туалеті, що німці питали, чи, бува, немає якоїсь епідемії в місті.

З газети ми дізналися, що сусідні міста розділили нашу долю. Ми чули про жахливі табори, де людей морять голодом і виснажують працею майже до смерті. З’ясувалося, що в Парижі майже не знають про наші страждання і що чотириста жінок і дітей евакуйовано з Рубе, куди їжі надходило ще менше, ніж до Сент-Перонни. Не те щоб ці клапті інформації містили щось цінне. Але вони нагадували нам, що ми й досі є частиною Франції, що наше маленьке містечко — не єдине у своїй скруті. І, що найважливіше, сама газета додавала нам гордості: адже французи досі здатні протидіяти німецьким загарбникам.

Яким чином газета потрапила до нас? З цього приводу велися жваві дискусії. Те, що її принесли до «Червоного півня», певним чином пом’якшило суспільне невдоволення тим, що ми готували для німців. Я ж дивилася, як Ліліан Бетюн у своєму каракулевому пальті поспішає повз нас по хліб, і в мене зародилася власна здогадка.

Комендант наполіг, щоб ми поїли. Це привілей, який належить кухарям на Святвечір, сказав він. Ми думали, що готуємо на вісімнадцятьох, але виявилося, що останніми двома мали бути ми з Елен. Наша втома після кількох годин кухонної метушні була нічим порівняно з солодким мовчазним передчуттям таємної учти, яка готувалася за дві вулиці від нас і на якій наші діти нарешті поїдять чудового м’яса. Отримати ж дві повноцінні вечері замість однієї — це здавалося вже занадто.

І ніяких відмов. Більше я б ніколи не відмовилась від їжі. Вечеря була чудова: качка, смажена з апельсиновими скибочками та консервованим імбиром, картопля dauphinoise[39] із зеленими бобами, а на закуску — таріль із різноманітними сирами. Елен їла свою порцію, з захопленням думаючи, що цього вечора на неї чекає ще одна вечеря.

— Я можу віддати свою частку свинини комусь іншому, — сказала вона, об’їдаючи кістку. — А собі залишу трохи шкварок. Як гадаєш?

Так чудово було знову бачити її в піднесеному настрої. Того вечора на нашій кухні ненадовго запанувало щастя. Горіли додаткові свічі, даруючи нам трохи більше дорогоцінного світла. Стояли знайомі різдвяні запахи — Елен нашпигувала помаранч гвоздикою та підвісила над пічкою, і дивовижний аромат наповнив кухню. Якщо не надто задумуватись, а просто слухати дзвін келихів, сміх, розмови, то можна було забути про те, що сусідня кімната окупована німцями.

Приблизно о пів на десяту я допомогла сестрі вдягтись і спуститися вниз, де вона мала перелізти до сусідського льоху, а звідти крізь ляду для вугілля — надвір. Далі темними задвірками вона дістанеться будинку мадам Пуалан, де приєднається до Орельєна й дітей, яких ми відвели за кілька годин до цього. Напередодні ми доправили туди порося. Воно вже добряче підросло, і Орельєну довелося тримати худобину, доки я затикала їй рота яблуком, аби не верещала. А тоді одним бездоганним змахом ножа месьє Боден, різник, зарізав її.

За сестрою я стала закладати діру цеглинами, весь час дослухаючись до чоловіків у барі нагорі. І з певним задоволенням збагнула, що вперше за довгі місяці не відчуваю холоду. Коли голодуєш, мерзнеш майже постійно — це був урок, якого, впевнена, я в житті не забуду.

— Едуарде, сподіваюся, тобі зараз тепло, — прошепотіла я в порожньому льосі, коли сестрині кроки затихли по той бік стіни. — Сподіваюся, ти їси так само добре, як ми їли цього вечора.

Вийшовши в коридор, я так і підстрибнула на місці. Комендант роздивлявся мій портрет.

— Я не міг знайти вас, — сказав він. — Думав, ви на кухні.

— Я… я просто вийшла подихати повітрям, — затинаючись, відповіла я.

— Щоразу як дивлюся на цю картину, відкриваю для себе дещо нове. Є в ній щось загадкове. Тобто у вас.

Він усміхнувся власній обмовці.

— Є у вас щось загадкове.

Я промовчала.

— Сподіваюся, це вас не збентежить, але я маю сказати. Мені спало на думку, що це найкрасивіша картина, яку я будь-коли бачив.

— Гарний твір мистецтва, так.

— Хочете сказати: гарний твір, але не предмет цього твору?

Я не відповіла.

Він зробив ковток вина зі свого келиха. Коли він заговорив далі, то вже не зводив очей з рубінового кольору рідини.

— Ви чесно вважаєте себе негарною, мадам?

— Я вірю, що краса — в очах того, хто дивиться. Коли мій чоловік називає мене вродливою, я вірю йому, адже знаю, що в його очах я такою і є.

Він підняв голову і подивився прямо мені в очі, не даючи відвести погляд. Це тривало так довго, що я відчула, як моє дихання пришвидшується.

Очі Едуарда були дзеркалом його душі — весь він був як на долоні. Очі коменданта були пронизливі, жорсткі й наче забрані невидимою пеленою, аби приховати його справжні почуття. Я боялася: ще трохи — і він помітить, як похитнулося моє самовладання, і тоді розгадає мій обман. Я першою відвела погляд.

Він потягся через стіл до скрині, раніше доправленої німцями, і витяг пляшку коньяку.

— Випийте зі мною, мадам.

— Ні, дякую, Herr Kommandant. — Я кинула погляд на двері обідньої зали, де офіцери саме закінчували десерт.

— Одну чарку. Це ж Різдво.

З тону його голосу я збагнула, що це наказ. Я подумала про інших, які в цю мить їдять смажене порося за кілька дверей звідси. Подумала про Мімі — як стікає свинячий жир по її підборіддю, про Орельєна — як він, мабуть, сміється й жартує, вихваляючись нашою хитрою вигадкою. Він заслужив трохи щастя: двічі того тижня його відправляли зі школи додому за бійку, але він відмовлявся розповідати мені, в чому річ. Треба було, щоб усі вони хоча б раз добре повечеряли.

— Тоді… Гаразд.

Я взяла з його рук чарку і відсьорбнула. Коньяк обпік мені горло, наче рідкий вогонь. Я миттю відчула бадьорість.

Комендант перехилив власну чарку і дивився, як я допиваю свою, а тоді підштовхнув до мене пляшку, даючи зрозуміти, що я маю налити собі ще.

Ми сиділи в тиші. Я гадала, скільки людей прийшли на різдвяну вечерю. Елен очікувала, що їх збереться чотирнадцять. Двоє літніх людей надто боялися порушувати комендантську годину. Тим, хто застряг у своїх будинках, священик пообіцяв віднести залишки вечері відразу після різдвяної меси.

Доки ми пили, я спостерігала за комендантом. Форма його щелепи свідчила про непохитність, але без військової каски його майже начисто виголена голова надавала йому вразливого вигляду. Я намагалася уявити його без форми, як звичайну людську істоту, яка ходить у своїх щоденних справах, купує газети, бере вихідний. Але не могла. Під військовою формою я не бачила людини.

— Війна робить самотніми, так?

Я зробила ще ковток.

— У вас є ваші люди. У мене — моя родина. Жоден з нас не є самотнім у повному значенні цього слова.

— Але ж цього недостатньо, так?

— Принаймні кожен намагається робити все найкраще.

— Справді? Не впевнений, що хтось може схарактеризувати це все як «найкраще».

Коньяк притупив мої відчуття.

— Це ж ви сидите на моїй кухні, а не навпаки, Herr Kommandant. При всій повазі, гадаю, лише один із нас у цій ситуації має вибір.

На його обличчя наче хмара лягла. Він не звик, щоб йому кидали виклик. Його щоки ледь-ледь порожевіли, і я побачила перед собою людину, що підіймає руку, цілячись у бранця-втікача.

— Ви справді вважаєте, що хтось із нас має вибір? — тихо промовив він. — Ви справді вважаєте, що хтось із нас обрав би таке життя? Серед суцільної руїни? Як її винуватці? Якби ви були свідком того, що ми бачили на фронті, ви подумали б…