Того вечора в «Червоному півні» панувала атмосфера майже повної тверезості. Комендант не намагався зав’язати розмову, так само як і я не подавала жодного вигляду, що бажаю спілкуватися. Ми з Елен подавали страви, мили посуд і залишалися в кухні якомога довше. Я не мала апетиту. У мене з голови не йшов той бідолашний юнак в обвислому лахмітті й завеликих черевиках, що злітають із ніг, коли він тікає назустріч смерті.

Навіть більше. Я не могла повірити, що офіцер, який вихопив пістолет і так безжально застрелив його, — той самий чоловік, який сидів за моїм столом, сумував за своєю дитиною, якої ніколи не бачив, захоплено розповідав про живопис. Я почувалась одуреною, наче весь цей час комендант приховував своє справжнє «я». Ось для чого тут німці — не для бесід про мистецтво і смачну їжу. Вони тут, щоб розстрілювати наших синів і чоловіків. Вони тут, щоб знищити нас.

У ту мить я відчувала нестерпний, майже фізичний біль від туги за своїм чоловіком. Минуло вже майже три місяці відтоді, як я востаннє отримала звістку від нього. І я гадки не мала, чого йому довелося зазнати. Доки ми існували в цій дивній порожнині ізоляції, я могла переконати себе, що він живий і здоровий, що там, у справжньому світі, він ділить із товаришами флягу коньяку чи, може, на дозвіллі малює щось на клаптику паперу. Заплющуючи очі, я бачила перед собою Едуарда, яким пам’ятала його з Парижа. Але відтоді, як я побачила нещасних французів, яких гнали вулицями нашого міста, мені важко було далі триматися своєї уяви. Едуард міг потрапити в полон, бути пораненим, помирати від голоду. Він міг страждати, як ті хлопці. Він міг бути мертвим.

Я похилилася на раковину й заплющила очі.

У цю мить я почула дзвін розбитого скла. Забувши миттю всі свої думки, я вибігла з кухні. Елен стояла спиною до мене, здійнявши руки, біля її ніг валялася таця з розбитими келихами. Комендант тримав за горло якогось молодика, втиснувши його в стіну. Наблизивши до нього перекошене від гніву обличчя, комендант щось кричав німецькою. Його жертва безпомічно підняла руки, демонструючи покору.

— Елен?

Її обличчя було попелясто-сірим.

— Він почав мацати мене, коли я проходила повз. Але… але пан комендант просто оскаженів.

Решта чоловіків стояли поряд, благаючи коменданта і намагаючись відтягти його. Стільці лежали перекинуті, офіцери перекрикували один одного, стараючись догукатися до командира. Кімната ревла. Нарешті комендант нібито почув їх і відпустив горло молодика. На мить наші погляди зустрілись, а тоді, відступивши, він розмахнувся і щосили вдарив винуватця кулаком у скроню — так, що той відлетів обличчям до стіни.

— Sie ko¨nnen nicht beru¨hren die Frauen[33], — заволав він.

— На кухню, — я підштовхнула сестру до дверей, навіть не зупинившись, щоб підібрати розбите скло. Я почула, як знов залунали крики, як хряснули двері, і поспішила слідом за нею в коридор.

— Мадам Лефевр.

Я домивала останні келихи. Елен пішла спати. Події сьогоднішнього дня виснажили її навіть більше, ніж мене.

— Мадам?

— Herr Kommandant. — Я обернулася до нього, витираючи руки ганчіркою. У кухні горіла одна свіча — ґніт, за допомогою жиру закріплений у банці з-під сардин. Я майже не бачила його обличчя.

Він стояв переді мною, тримаючи каску в руках.

— Пробачте за ваші келихи. Я подбаю, щоб їх замінили.

— Будь ласка, не турбуйтесь. У нас вистачить своїх.

Я знала, що келихи будуть просто реквізовані в наших сусідів.

— Пробачте за… того юного офіцера. Будь ласка, перекажіть вашій сестрі, що більше це не повториться.

У цьому я не сумнівалася. Крізь заднє вікно я бачила, як покараний шкутильгає на свою квартиру, підтримуваний товаришем, і притискає вологу ганчірку до скроні.

Я подумала, що тепер комендант піде, але він не рушав з місця. Я відчувала, що він не зводить із мене очей. У його погляді стояла тривога, майже біль.

— Вечеря сьогодні була… неперевершена. Як називається ця страва?

— Chou farci[34].

Він зачекав, і, коли пауза до незручного затяглась, я пояснила:

— Це ковбасний фарш із овочами й травами, загорнутий у капустяне листя і зварений у бульйоні.

Він став роздивлятися свої черевики. Потім зробив кілька кроків кухнею, зупинився, торкнувся пальцем банки з кухонним начинням. Я раптом без емоцій подумала, чи не збирається він реквізувати і його.

— Це було дуже смачно. Усі так казали. Ви питали мене сьогодні, що я хотів би на вечерю. То от… ми хотіли б найближчим часом повечеряти такою самою стравою, якщо це не завдасть вам клопоту.

— Як бажаєте.

Цього вечора він був трохи інакшим, якесь невловиме збудження підіймалося в ньому, відчутне на відстані. Я тим часом питала себе, як це — вбити людину. Чи, може, для німецького офіцера це настільки ж звично, як випити другу філіжанку кави.

Він глянув на мене, наче хотів сказати щось іще, але я вже повернулася до своїх каструль. Позаду нього я чула, як ніжки стільців дряпають підлогу — інші офіцери зібралися йти. На вулиці дощило, огидна мжичка майже горизонтально била в шибки.

— Ви, мабуть, утомилися, — сказав він. — Я залишу вас у спокої.

Я підібрала тацю з келихами і пройшла за ним до дверей. Уже на порозі він обернувся й надягнув каску, тож мені довелося зупинитися.

— Я саме хотів спитати. Як почувається немовля?

— Жан? Чудово почувається, дякую, хіба що трохи…

— Ні. Інше немовля.

Я ледь не впустила тацю. Якусь мить я вагалася, збираючи сили, але відчувала, як кров приплинула мені до шиї. Я знала, що він бачить це.

Коли я заговорила знову, мій голос хрипів. Я не зводила очей з келихів перед собою.

— Я гадаю, що всі ми… в порядку, наскільки це можливе за даних обставин.

Він поміркував над цим.

— Тримайте його в безпеці, — сказав він тихо. — Краще йому не виходити занадто часто на нічне повітря.

Він подивився на мене довгим поглядом, а тоді розвернувся й пішов.

Тієї ночі, попри цілковите виснаження, я лежала без сну. Я бачила, як неспокійно спить Елен, бурмоче вві сні й несвідомо простягає руку, аби впевнитись, що діти поряд. Ще вдосвіта, о п’ятій годині, я вибралася з ліжка, загорнулась у кілька ковдр і навшпиньках зійшла вниз, щоб підігріти води на каву. В обідній залі досі вчувалися запахи минулого вечора: дерево з камінної ґратки, слабкий ковбасний дух, від якого в мене забуркотіло в шлунку. Я зробила собі гарячий напій і сіла за стійкою, визираючи у вікно на порожній майдан, над яким саме сходило сонце. Коли синє шатро неба пронизали жовтогарячі промені, можна було розгледіти невелику темну цятку на віддалі праворуч, на розі, де впав нещасний бранець. Чи мав той чоловік дружину, дитину? Чи в цю мить вони сидять десь, пишучи йому листа, чи моляться за його щасливе повернення? Я пригубила напій і змусила себе відвернутися.

Я вже зібралася була піти до своєї кімнати й одягнутися, коли почувся стукіт у двері. Я здригнулася, побачивши тінь за бавовняною завісою. Кутаючись щільніше в ковдру, я роздивлялася силует і намагалася зрозуміти, хто міг навідатися до нас у таку годину. Чи це комендант з’явився мучити мене натяками на те, що йому відоме? Я тихо підійшла до дверей. Підняла завісу. І там, по той бік, була Ліліан Бетюн. Вона була в чорному каракулевому пальті, її волосся було завите й підібране у високу зачіску, очі підведені тінями. Вона похапцем озирнулася, доки я відчиняла верхній і нижній засуви.

— Ліліан? Ви… Вам щось потрібне? — спитала я.

Вона сунула руку під полу пальта і, діставши конверт, вручила його мені.

— Вам, — сказала вона.

Я швидко глянула на нього.

— Але… як ви…

Вона підняла бліду руку, зупиняючи мене, і похитала головою.