Тоді він усміхнувся до мене. У нього були найдобріші очі на землі.

— Це було б… дуже щедро. Я впевнений, що за іншої нагоди зможу віддати вам належне.

Але в неділю було не краще. Я намагалася, справді намагалася. Я лягла, витягнувши руку вздовж кушетки, вигнувши тіло, наче Афродіта, яку він показував мені у книжці, й зібравши спідницю складками навколо ніг. Я намагалася розслабитись і пом’якшити вираз обличчя, але в цій позі корсет врізався мені в талію, та ще й пасмо волосся постійно висковзувало з зачіски — так, що бажання прибрати його було майже нестерпним. Це були дві довгі й виснажливі години. Ще до того, як побачила картину, я вже знала з виразу обличчя месьє Лефевра, що він знов розчарований.

«І це я?» — подумала я, дивлячись на похмуру дівчину — не так Венеру, як невдоволену життям домогосподарку, що перевіряє, чи немає пилу на її м’яких меблях.

Цього разу я гадала, що йому мене навіть шкода. Напевно, я була найнезугарнішою моделлю з усіх, з якими він працював.

— Це не ваша провина, мадемуазель, — наполягав він. — Іноді… потрібен деякий час, щоб виявити справжню сутність людини.

Але це й засмучувало мене найбільше: я боялася, що він уже виявив мою справжню сутність.

Наступного разу я побачила його у День взяття Бастилії. Я йшла залюдненими вулицями Латинського кварталу, проходячи під величезними червоно-біло-синіми стягами й запашними оберемками квітів у вікнах, то виринаючи, то знов заглиблюючись у юрби людей, які зібралися помилуватись парадом солдатів із рушницями на плечах.

Увесь Париж святкував. Зазвичай я з задоволенням складаю компанію сама собі, але того дня почувалася тривожно й на диво самотньо. Діставшись до Пантеону, я зупинилася: вулиця Суффло вирувала. Зазвичай сіра від краю до краю, тепер вона була сповнена людей, що з захопленням віддавалися танцю. Жінки носили довгі спідниці й крислаті капелюхи. Під стінами кафе «Леон» виграв оркестр. Люди рухалися по колах або стояли скраю на бруківці, роздивляючись одне одного і балакаючи між собою. Ціла вулиця перетворилася на бальну залу.

І посеред цього людського океану сидів він, обмотавши шию яскравим кольоровим шарфом. І, владно поклавши руку на плече, йому щось казала Містенґетт, оточена роєм супутників. Щось кумедне, адже від її слів він так і вибухнув розгонистим сміхом.

Я вражено дивилася на них. А тоді, мабуть, відчувши мій настирливий погляд, він озирнувся й побачив мене. Я швидко прослизнула крізь арку воріт і попрямувала у зворотному напрямку. Мої щоки палали. Я пробиралася між парами танцівників, чуючи глухий стукіт своїх черевиків по бруківці. Але за кілька секунд його голос проревів у мене за спиною:

— Мадемуазель!

Я не могла вдати, що не чую його, тож озирнулася. На мить мені здалося, що він хоче мене обійняти, але, мабуть, щось у моїй поведінці зупинило його. Натомість він легко торкнувся моєї руки і повів до скупчення людей.

— Як чудово було натрапити на вас, — сказав він. Я почала бурмотіти вибачення, затинаючись, але він підняв свою богатирську руку, зупиняючи мене.

— Ходімо, мадемуазель, це громадське свято. Навіть найсумліннішим з нас треба іноді розважатися.

Навколо нас на легкому передвечірньому вітерці майоріли прапори. Я чула, як вони плескають — у такт уривчастому биттю мого серця — і гарячково вигадувала привід, аби ввічливо вшитися звідси, аж тут він заговорив знову.

— Я щойно збагнув, мадемуазель: попри наше знайомство, я, на свій сором, досі не знаю вашого імені.

— Бессетт, — відповіла я. — Софі Бессетт.

— Тоді, будь ласка, дозвольте мені купити вам випити, мадемуазель Бессетт.

Я похитала головою. Мені було зле. Так, наче один лише прихід сюди коштував мені забагато сил. Я кинула погляд йому за спину — туди, де досі сиділа Містенґетт в оточенні своїх друзів.

— То як? — Він подав мені руку.

І тут велична Містенґетт подивилася просто на мене.

Я неозброєним оком бачила, як на коротку мить її обличчя спалахнуло обуренням, коли він подав мені руку. Цей чоловік, Едуард Лефевр, міг змусити одну з найяскравіших паризьких зірок відчути, як блякнуть і згасають її чари. І він щойно зробив це, віддавши мені перевагу над нею.

Я глянула на нього знизу вгору.

— Тоді трохи води, дякую вам.

Ми повернулися до столу.

— Місті, люба моя, це Софі Бессетт.

Вона продовжувала усміхатись, але при цьому змірювала мене крижаним поглядом. Я питала себе, чи пам’ятає вона, як я обслуговувала її в універмазі.

— Дерев’яні підошви, — промовив один із її кавалерів, що сидів у неї за спиною. — Як… оригінально.

Стримані смішки були для мене наче укол. Я набрала повні груди повітря.

— У весняний сезон їх буде повно в нашому торговельному центрі, — спокійно відповіла я. — Це останній писк — la mode paysanne[25].

Я відчувала, як Едуард торкається моєї спини кінчиками пальців.

— Гадаю, мадемуазель Бессетт, яка має найгарніші ніжки в Парижі, може дозволити собі носити що схоче.

Групу охопила миттєва тиша, наче всі обмірковували значення Едуардових слів. Містенґетт відвела від мене очі.

— Enchantе´e[26], — промовила вона зі своєю дражливою посмішкою. — Едуарде, любий, я маю йти. Дуже, дуже зайнята. Зазирни до мене днями, добре?

Вона простягла свою руку, обтягнуту рукавичкою, і він поцілував її. Зусиллям волі я відірвала погляд від його губ. А тоді вона пішла — збурюючи хвилювання юрби навколо себе, наче йшла по воді.

Отже, ми сіли. Едуард Лефевр відкинувся на стільці, наче на пляжі, мені ж було так ніяково, що я не наважувалась розслабитися. Без жодного слова він простягнув мені напій, і лише злегка винуватий вираз торкнувся при цьому його обличчя, з натяком (чи мені лише здалося?) на стримуваний сміх. Наче все навколо, усі ці люди були настільки сміховинні, що годі було ображатися.

В оточенні радісних людей, танцю, сміху та яскраво-блакитних небес я почала розслаблятись. Едуард дуже чемно розмовляв зі мною, розпитуючи про моє життя до Парижа, про те, як ведеться в універмазі. Час від часу він переривався, щоб перекласти цигарку в куток рота і крикнути «Браво» оркестру, плескаючи своїми велетенськими долонями високо над головою. Він знав тут майже всіх. Я загубила лік людям, які зупинялися, щоб привітатись або купити йому випивку: художники, власники крамниць, жінки легкої поведінки. Це було наче супроводжувати особу королівської крові. Ось тільки я бачила, як вони повсякчас кидали на мене погляди, вочевидь, дивуючись: що такий чоловік, здатний володіти самою Містенґетт, робить із такою дівчиною, як я.

— Дівчата в магазині розповідали, що ви розмовляєте з les putains[27] з вулиці Піґаль, — не втрималася я. Надто сильною була цікавість.

— Так. І більшість із них — чудові співрозмовниці.

— Ви малюєте їх?

— Коли можу собі дозволити оплатити їхній час, — він кивнув чоловікові, який привітався з нами, торкнувшись капелюха. — З них виходять чудові моделі. Зазвичай вони відверто розкуті й не переймаються щодо власного тіла.

— На відміну від мене.

Він бачив, як я зашарілася. Після недовгого вагання він поклав свою руку поверх моєї, наче перепрошуючи. Від цього я почервоніла ще більше.

— Мадемуазель, — м’яко промовив він. — Ці картини були моїм провалом, не вашим. Я… — він вирішив змінити хід розмови. — Ви маєте інші переваги. Ви зачаровуєте мене. Ви не з лякливих.

— Так, — погодилась я. — Гадаю, що я така.

Ми їли хліб, сир і оливки, і то були найсмачніші оливки, які я будь-коли пробувала. Він пив pastis, гучно і з задоволенням перехиляючи кожну чарку. Наближався вечір. Усе гучніше лунав сміх, усе швидше розходилися напої. Я дозволила собі два маленькі келихи вина і тепер насолоджувалася життям. Тут, на цій вулиці, цього погожого дня я більше не була зайдою з провінції, продавчинею на передостанньому щаблі суспільних сходів — лише однією з гульвіс, що радісно святкували День взяття Бастилії.