_{Художнє оформлення В. С. Куткіна}

Звично скинувши руку, аспірант глянув на годинник, було чверть на третю. Поїзд відходив рівно о п'ятій, асу лишалося досить.

Аспірант сидів у кабінеті сам. Високий, з блідим хворобливим обличчям, він задумливо оглядав свій вони туристський костюм з безліччю великих і малих кишень на замках-блискавках, ще раз перевірив багаж, кладений у чималенькому рюкзаку з міцного брезенту.

Звичайно, він не витягав численних пакунків, щільно вкладених у рюкзаку, — обмежився лише переліком речей. Кожного разу, пригадуючи той чи інший предмет, він загинав і розгинав вказівний палець правої руки. Кабінетну тишу порушував виразний шепіт:

— Фотоплівки в касетах — раз, набір інструментів для препарування — два, гумові мішечки для погадок — три, кільця для мічення птахів — чотири…

Коли палець загнувся в двадцять сьомий раз, двері кабінету зненацька відчинились і на порозі з'явилася вогняно-руда дівчина — секретар факультету. У неї було грубе, немовби вирізане з шматка дерева, застигло-німе обличчя, і тому всі в інституті з ініціативи палеонтологів називали її «скам'яніла Оля».

— Аспіранте Борисенко, — сухо промовила дівчина. — На вас чекає Іван Федорович.

З багаторічної практики Борисенко знав, що накази «скам'янілої Олі» треба виконувати негайно, так само як накази військового командира в бойовій обстановці. Він засунув під стіл рюкзак, неохоче підвівся і мовчки рушив за секретарем по довгому інститутському коридору.

Оля йшла, розмахуючи руками, мов солдат, і, здавалось, у такт рівномірним крокам брязкотіло її пряме, як мідні дротики, волосся.

Кабінет професора — відомого орнітолога Івана Федоровича Переносенка, складався з двох кімнат. У першій, заповненій до стелі різноманітними ящиками, пакунками, жмутками, пахло нафталіном. Тут зберігалися колекції пташиних чучел — результат численних експедицій професора. З цієї кімнати широкі двері вели до другої, частина якої була зайнята вольєрою. Там завжди бігали куріпки. Іван Федорович з великим задоволенням особисто доглядав своїх пернатих вихованців.

— Володимире Петровичу, прошу, прошу, — почув Борисенко, переступивши поріг робочої кімнати професора. Самого ж Івана Федоровича в кабінеті не видно було. Борисенко зупинився, оглянувся і несподівано побачив жовті, з товстою підметкою черевики Переносенка, які стирчали з вузеньких дверцят вольєри. Іван Федорович, лежачи на підлозі, намагався спіймати куріпку. Птах злякано притиснувся до залізної сітки і відчайдушно захищався.

— От шибеник, — ніжно промовив професор. — Ну, гаразд, пізніше подивимось, що з тобою трапилось. — Професор спритно виповз з вольєри, струснув з себе пилюку і старанно вимив руки.

Борисенко мовчки стежив за професором. Він добре знав цього вже немолодого, але міцно збитого чоловіка в чорному, морського покрою кітелі, завжди привітного, з посмішкою на обличчі.

Серед працівників інституту існували дві протилежні думки про Івана Федоровича. Одні вважали його авторитетом, світилом орнітологічної науки, інші — фантазером, який у звичайнісіньких явищах вбачав щось особливе, майже ключ до великих відкриттів.

До цієї другої, треба відверто сказати, невеликої групи належав і аспірант Володимир Петрович Борисенко, який твердо був переконаний, що попереднє, щасливіше покоління вчених уже відкрило все у пташиному світі. І молодим вченим лишилося тільки деталізувати й уточнювати давно відоме.

Ось чому до розмови з професором — а це, напевне, буде чергове напучення перед його науковим відрядженням до берегів Азовського моря — Володимир Петрович заздалегідь ставився скептично і приготувався вислухати чітко сформульовані думки професора-фантазера.

— Що ж ви, батечку мій, як кажуть студенти, прилипли на порозі? Прошу, сідайте, — господар широким жестом показав на крісло біля столу. Борисенко пірнув у глибоке шкіряне крісло так, що його коліна при цьому піднялися аж до підборіддя. Він приготувався слухати.

— Тема вашої дисертації — птахи Азовського моря. Здається, я не помилився?

— Правильно, птахи… — підвівшись, відповів аспірант і зніяковів: він ніяк не міг одвикнути від студентської звички вставати.

— Ви, юначе, сидіть. Ми з вами колеги, — дружньо посміхнувся Іван Федорович. — Ось і здійснилася ваша заповітна мрія. Перше самостійне наукове відрядження. Це добре. Я все прекрасно розумію. — Професор відкинув голову на спинку крісла і мрійливо заплющив очі. — Пам'ятаю, пам'ятаю, — промовив він тихо.

— Я багато років чекав цього дня, — відверто признався Володимир Петрович, зворушений цією задушевністю.

— Радий за вас. Сердечно радий. Але, батечку мій, не повертайтеся з відрядження лише з гумовими мішечками, наповненими пташиними нутрощами, та з довжелезним переліком видового складу птахів. Це застаріло, хоч, на жаль, часто повторюється, — професор задумався, а потім, щось пригадавши, заметушився. — Звичайно, збирайте там усе що потрібно, але головне… головне — розгадайте одну досить істотну пташину проблему. Я б навіть сказав, таємницю. Так… так… таємницю.

— Проблема? Таємниця?! — здивувався Борисенко, недовірливо поглядаючи на Івана Федоровича.

— Так, проблема! Йдеться про сріблясту чайку. Ви, мабуть, знаєте, що цей красивий птах частково гніздиться на островах Азовського моря. На відміну від чорноморської популяції, азовські сріблясті чайки дають колгоспам Приазов'я велику користь, знищуючи багато сірих ховрахів, мишей, полівок і різних шкідливих жуків.

— Це я засвоїв з вашої, Іване Федоровичу, роботи. Знаю, що сріблясті чайки — важливий об'єкт для досліджень, — поквапливо відповів Володимир Петрович і крадькома зиркнув на годинник. Це не випало з уваги професора.

— Не хвилюйтеся, колего, — посміхнувся він. — Все передбачено. Вас миттю доставлять на вокзал. Я розповідатиму стисло і назву лише вихідні пункти проблеми сріблястих чайок. Відомо, що на Азовському морі дуже мало островів. Бірючий острів та групи мініатюрних островів біля морських кіс — їх азовські рибалки називають Дзендзиками — оце майже і все. А тим часом останніми роками контрольні пункти на азовському узбережжі повідомляють, що на літніх кочовищах з'являється багато молодих сріблястих чайок. У той час, коли, за моїми розрахунками, вони ще не можуть прилітати з чорноморських островів. Це, так би мовити, перша ланка. Друге. Іноді ті самі контрольні, пункти раптом сигналізують про різке зменшення молодняка чайок, і запам'ятайте, дорогий колего, — саме в ці роки на початку літа, отут, — Іван Федорович швидко обернувся до стіни і закрив долонею ділянку на величезній карті Азовського моря, яка висіла біля столика, — саме тут бувають короткочасні шторми великої сили. Можна припустити, що якраз у цьому пункті під час штормів відбуваються катастрофи, які викликають численні жертви серед пташиного світу. А ми про це не маємо ніякісінького уявлення.

— Катастрофи?! Які ж можуть бути катастрофи на Азовському морі? В цьому районі навіть островів немає, — здивувався аспірант.

— У тому-то й справа, батечку мій, що ці острови на карту не нанесені, — задумливо промовив Іван Федорович. — Але острови в цьому місці можуть виникати.

— Нові острови? — ще більше здивувався аспірант. — Насмілюсь, Іване Федоровичу, сказати нам, що я не вірю в таке припущення, — закінчив він тихо і рішуче.

Професор уважно подивився на співбесідника, наче вперше його добачив.

— Не вірите? Мене така відвертість не дивує, навпаки — задовольняє, — проговорив він спокійно. — Але прошу вас, колего, до кінця вислухати мої теоретичні міркування, а потім ознайомитися з деяким фактичним матеріалом, — професор поклав руку на товсту папку, що лежала перед ним на столі. — В цьому районі моря багато мілин, а донні джерела настільки опріснюють воду, що тут спокійно живуть такі риби, як сазан, окунь і навіть звичайна річкова щука… З давніх часів сюди запливає нереститися морська риба. Ось чому цю ділянку закрили для судноплавства. Тепер же морські хвилі інтенсивно руйнують корінний берег ось тут, — професор показав на карті невеличкий населений пункт біля самого моря. — Ага… Так. Це селище Бичкові Води. Занесені хвилями далеко в море продукти берегового руйнування відкладаються в так званих зонах акумуляції. Ось вам і острів. Отакі, дорогий колего, мої теоретичні міркування. І, нарешті, остання ланка, — промовив Іван Федорович. — Це, з дозволу сказати, прошеніє рекомендую вам зараз прочитати. — Він витяг з папки досить зім'ятий аркуш з учнівського зошита і передав Володимирові Петровичу.