Власне, хоча Княжа гора й вигинає ведмежу спину окрай села, починається вона в них одразу за садибою, за городом. Город немов розганявся пiд гору, й забракло духу, захляв, перечепився об найближчi стрiмчаки, розпластався рябою рядниною, де латками воронового крила лиснiє чорнозем, де жовтiє суглинок, де вирваними з лисячоï спини рудими жужмами свiтиться глина, де слизько зблискує глевкий глей, де застиглими струменями врiзнобiч порскнуло мiлким попелястим пiском. А на межi, яка швидше скидається на городьбу, в полинi й лободi навалено всякого штурпаччя й камiняччя, що за багато рокiв викопано на городi, а ще всiляке костомаччя — спробуй утям, чиє то костомаччя, з яких бачених чи небачених звiрiв, коли тим костомаччям так i пре з землi, хоч копай ти ïï весною, хоч копай ти ïï восени, а костомаччя не щезає, наче земля родить не тiльки картоплею та соняшниками, а й жовтим та бiлим костомаччям, еге ж, наче десь там у темному ïï глибу народжуються звiрi, там живуть, там помирають, а вже на бiлий свiт приходять ось таким костомаччям, що городь-бою вляглось на городнiй межi. А ще в тiй городьбi й кутасте камiння, яке чи в землi саме натесалось, бо ж земля таки вмiє й тесати, чи в якихось древнiх печерах його колись натесано й розгублено повсюдно, — ось дiд Гордiй, баба Килина й ти з матiр'ю знаходили й знаходите повсякчас, скидаєте на межу, бо ж куди його поскидаєш. А ще помiж каменiв i кiсток якого залiзяччя тiльки немає, й не зовсiм спите iржею: уламки всякоï потрощеноï зброï, рваний метал осколкiв, якiсь снаряди, якiсь патрони, якiсь мiни-тарелi, якiсь бойовi замки iз зотлiлими пружинами, якiсь стволи, якiсь ободи залiзнi — земля не переставала й не перестає плодоносити цим брухтом, вивергаючи його зi свого лона, й хто вiдає, скiльки його ще зосталось у темному глибу, де минулi вiки не сплять, а зiбрались у гурт i посилають у бiлий свiт своï дарунки… В якому своєму дитячому вiцi ти станеш на городнiй межi, на цiй городьбi, пориваючись поглядом i душею на Княжу гору, що затуляє крайнебо так, як мати затуляє вiд сонця долонею чоло, а городьба не пускає, вчепилась нездоланною силою. Княжа гора перед очима — немов картина, яку хочеш побачити зблизька, — й остерiгаєшся, бо не тiльки загадковiстю вiє вiд неï, а страхом, що шпильками протикає груди, й хоч стоïть лагiдний день, та з Княжоï гори немов обвалюються кам'янi громи, й кам'яними громами обвалюються на твою пам'ять легенди й перекази, якi доводилось чути про Княжу гору, а з тих билиць та небилиць перед зiр твiй виходять вовки та ведмедi, хиже та мирне птаство, грабiжники та розбiйники, половцi й татари, виходять духи нечистi, всяка лiсова потороча, що боïться денного свiтла й чаïться в глухих проваллях, а ще дивовижнi лiсовi луни, якi є чиïмись таємничими голосами, але нiкому не дано побачити, яким химерним дивовижам належать отi довгi та прозорi, кришталевого дзвону лiсовi луни. Ти прагнеш опинитись помiж таємниць Княжоï гори, там, де твiй батько блукає вiтром, де живе твiй батько-вiтер, хочеш зустрiтися з ним, вiдчути вiтер на дотик обличчям i руками, почути його прохолодний батькiвський шепiт, бо має ж батько сказати своïй дитинi якiсь добрi й такi потрiбнi слова шелесткою мовою вiтру, в тобi вiд очiкування зустрiчi з батьком-вiтром аж бринить i мало не порветься якась струна в єствi, — й ти чомусь не можеш полинути на Княжу гору, не можеш вiдiрватись вiд городьби, ноги твоï в землю повростали, як повростали картопля й соняхи, вишнi та яблунi. О батьку-вiтре з Княжоï гори, чи бачиш ти свого сина отут, пiд горою?!
У подолi Княжоï гори стоïть шатристий ясен, мов богатир у лiтах, а пiд шатристим ясеном хатка стара в iржаво-рудiй черепицi, наче в картатiй хустинi, свiтяться вiкна блакитними барвiнками, сiнешнi дверi навстiж розчинено — вiльно пташцi влетiти, вiльно хлюпнути леготу, вiльно подорожньому вступити…
Заграно, забубнено, бояри побуджено — Встаньте, бояри, встаньте, Коники посiдлайте, самi убирайтесь, Бо приïдемо ранком попiд високим замком, Будемо замки ламати, Марусину дiставати…
Ото бабi Килинi завше спiвається цiєï пiснi, коли веде тебе за руку повз оту барвiнкововiконну хатку пiд шатристим ясеном. Вiтається зi старенькою, як сама, зiгнутою колесом Онисею Гайдаржею, що виходить iз хатини до ворiт, i снують вони, давнi товаришки, тиху розмову, та, здається, переблискують у ïхнiй мовi нитки срiбнi та золотi, нитки бiлi та чорнi, а також зеленi й червонi. Двоє сiрих оченят сидять у пiдбрiв'ï в сивоï Гайдаржi, колесом зiгнутоï, i тремтить в очах по росi-сльозинi. Завжди в очах дзеркальна роса — хай весна, хай осiнь, хай зима.
Хай весна, хай осiнь, хай зима, а баба Килина з товаришкою Онисею Гайдаржею снують i снують барвистi нитки балачок, а з тих балачок проростає зелен-рута ïхнього вiдлетiлого колись життя, в яке тобi, здається, не прозирнути, але все ж прозираєш, бо такi в ïхнiх бесiдах нитки чародiйнi, що тчуть i тчуть живе минуле…
У садочку двi квiточки На свiтаннi були Та горiлочку пили, За малую та часиночку Найшли собi родиночку…
А того вишневого осiннього вечора, далекого-предалекого, кiнь вороний ступав через заграви, якими палахкотiв лiс на Княжiй горi, ступав кiнь вороний через застиглi жовто-багрянi вихори дерев i кущiв, по розiллятому полум'ï прижухлоï трави та зiв'ялого листя, ступав кiнь вороний через шерехи та жаскi скрики падолисту. Скiльки разiв кiнь вороний ходив цiєю дорогою — хай то нiч тупоока, мов сова, хай то досвiток полохливий, мов полiт крижня над Днiпром! — отож знав цю дорогу кожним своïм пiдкованим копитом, кожною чутливою жилкою, але харапудився й похоркував. Чи не тих боявся людських тiней, то в шестеро корчуватих рук вели його за вузди? Вивели вороного з лiсу на подiл Княжоï гори вже смерком, коли темрява виросла густими коноплями, вивели якраз до обнесеного воронням обiйстя, прив'язали коня до ворiт, розтанули в мороцi ночi, а вороний вузди зубами гризе, а вороний важко присiдає, наче з ляку, що дорога пiд ним розсядеться ось-ось.
I поверталась поночi Онися додому, навiдувалась до родичiв у сусiднє село, вже й свою хату видно, а бiля ворiт угледiла коня вороного, й серцю так терпко стало вiд радiсного болю. Вирвала з грудей голос, наче любистку духмяного вирвала й аж до ворiт докинула:
— Семене коханий, чекаєш на мене!..
Бо як було не впiзнати коня, бо як було не впiзнати на конi ïï судженого Семена-кавалериста, який отак щовечора навiдувався, якого й сьогоднi чекала.
— А я забарилася, Семене! — любисток голосу свого дiвочого знову кинула в нiч.
Кiнь переступав ногами, вухами пряв, а ïï судженому Семеновi-будьоннiвцю вiдняло мову.
— Ти гнiваєшся? Чи заснув, Семене?
Мабуть, заснув iз утоми — це ж стiльки клопотiв йому в сiльрадi та поза сiльрадою! — бо погойдувався, як очеретина погойдується у водi, i плечi його опали.
— Ось я тебе розбуджу, Семене… Сходь iз коня, Семене, пiдемо до хати, вмиєшся криничною водою, повечеряєш, бiлу постiль тобi постелю… Чом же ти з коня не сходиш, Семене?.. Хто твого коня, Семене, припнув до ворiт?.. Хто тебе до коня гудзами прив'язав, Семене?.. Горенько, та що ж це таке, бiда яка, горенько… А-а-а!.. Де ж твоя голова, Семене, де ж ти голову загубив?..
I дерев'янiючи тiлом, i чуючи, як волосся заворушилось на потилицi, як очi гострим болем рвуться з очниць, зойкнула в нiч — спершу тоненьким лементом, а далi не людським, а вовчим протяжним скриком, i той звiрячий скрик Онисi впав у хащi лiсовi на Княжiй горi, лiс вiдповiв луною, вороний кiнь гойднув гривастою шиєю, наче вершника свого намагаючись скинути, чи силкувався з розпачу дiстати загнузданою мордою до серпа молодого мiсяця в небi…
Крикнули лебедi на водi — Заржали кониченьки на станi, Били чолом за двором, Придавили рученьки за столом…
Вiдв'язала неживими руками вороного вiд ворiт, вела дорогою помiж осiннiх смутних верб, а зуби видзвонювали зернами слiв, наче на морозi.
— Семене рiдний, чи думала я, чи гадала, що отак нинi вертатимешся вiд мене?.. Це ж тiï ворiженьки-дуки, що ти в них землю вiдняв… А ворiженькам-дукам теж голiв не зносити, теж не набутись на свiтi бiлому.
