-- Що там той пан Крапп знає про життя нагорi! -- втiшали вони себе. -- А може, нам буде й непогано?
А був у пана Краппа правнук -- розумненьке омареня на iм'я Клiппi. Ото вiн однiсiнький i слухався порад свого прадiдуся -- десятою дорогою обминав вершi.
Проте одного лiта, коли з кормом було дуже вже сутужно, навiть Клiппi не змiг опертися могутнiй силi пахощiв, якi пливли вiд вершi, дратували його нюх.
-- Гляньте, прадiдусю, -- сказав вiн до пана Краппа. -- Омари у вершi їдять досхочу, i нiхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, i з ними не станеться нiчого поганого?
-- Дитино ти, дитино, -- зiтхнув пан Крапп, -- постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнiшаєш!
Але малому Клiппi того дня так допiкав голод, що в нього нiби розум затьмарився. "А може, прадiдусь i помиляється?" -- вперше подумав вiн i твердо вирiшив залiзти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.
Коли пан Крапп помiтив, що малий уже не слухається його застережень, вiн тяжко зажурився i сказав:
-- Нiж лiзти у вершу тобi й згинути безславною смертю, то краще я перший полiзу в ту смертельну пастку, -- хай тебе остереже мiй приклад.
Старий пан Крапп тайкома сподiвався, що Клiппi злякається й стане обачнiшим.
Але голодному не до обачностi. Тому Клiппi сказав:
-- То лiзьте, прадiдусю, там-бо стiльки їжi! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.
I старий добряга з сумом у серцi важко побрався у вершу, впав, як i призначили людськi хитрощi, на дно й опинився в пастцi.
-- Ну, прадiдусю, -- гукнув йому Клiппi в дiрочку, -- правда ж, нiчого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?
-- Менi вже корму не треба, -- зiтхнув старий. -- Незабаром, може, навiть завтра вранцi, мене вже не буде на свiтi. А той, хто йде на смерть, не вiдчуває голоду.
Аж тепер малий Клiппi побачив, що пан Крапп остерiгав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадiдуся, i вiн гукнув:
-- Не кажiть такого! Вилазьте, прадiдусю! Я вам допоможу!
-- Запiзно! -- сказав пан Крапп iз вершi. -- Звiдси я вже нiколи не виберуся, Клiппi, навiть iз твоєю допомогою. Та не журися, я старий i однаково довго не прожив би. Прощай i вiднинi остерiгай омарiв перед людською пiдступнiстю!
Довгi клешнi Клiппi тремтiли вiд великого зворушення... Вiн хотiв був щось сказати, але в ту мить вершу пiдняли догори, i прадiдусь навiки зник з його очей i з його життя.
Вiдтодi остерiгати своїх омарiв перед небезпекою став Клiппi. Вiн опиняється в них на дорозi, коли вони з голоду квапляться залiзти у вершу. I декотрих щастить урятувати. Та бiльшiсть ловиться, їх варять i з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарiв знов є той, хто їх остерiгає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.
Коли я дочитав, прадiдусь поглянув на мене, перехиливши голову набiк, i сказав:
-- Старий омар, що жертвує собою ради iнших, -- герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас iз тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосiб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя нiколи не вимагало вiд мене героїчного подвигу.
Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповiдку, бiльше думав про саме писання, а не про нас iз ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповiдцi вилився мiй страх за прадiдуся, отож вона таки стосується нас iз ним.
Та старий повiрив у мої заперечення i, як сумлiнний дослiдник героїзму, оголосив, що мiй пан Крапп -- справжнiй, бездоганний герой.
-- Вiн став героєм мимоволi чи, краще сказати, проти власної волi. Але, зважившись, вiн пiшов на подвиг спокiйно, вiддав своє життя заради iстини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окрiп. А мiй герой, Хлопчачок...
Саме в ту мить знизу почулося:
-- Йдiть пити каву!
I прадiдусь не встиг нiчого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високостi в дiл, де владарюють хатнi господинi. Але ми зробили це не без приємностi. Адже й поетам та дослiдникам потрiбно пiдживлятись, i хрумкеньке, свiже печиво смакує їм нiяк не менше, анiж морякам.
Як i передбачав прадiдусь, горiшня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, i що опалення горища дуже дорого обходиться, i що життя, кiнець кiнцем, -то не сама лишень поезiя.
Нашi моряки скоса зиркали на нас i посмiювалися на всi цi мiркування, якi горiшня бабуся висловлювала, -- не зразу, а через певнi промiжки часу, -- поки ми й скiнчили пити каву. Прадiдуся, видимо, також бавили цi хитрощi горiшньої бабусi. Зате мене лякала ця її вiра в прадiдусеве одужання. Я був певен, що вiн лише вдає здорового, а насправдi почуває себе гiрше, нiж будь-коли досi. Я бачив, як тремтiла його рука, коли вiн брав зi столу чашку з кавою, i менi здавалося, що губи в нього нiколи ще не були такi синi, як сьогоднi. Нехай би вiн краще не читав менi своєї оповiдки, думав я, а негайно лiг у постiль, i нехай викличуть лiкаря.
Та нiхто, крiм мене, начебто й не помiчав нiчого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище i, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крiсло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.
-- Те, про що я хочу тобi прочитати, Хлопчачок, дiється в Чорногорiї, -- почав вiн. -- Колись я й сам там побував. Жили там войовничi люди, якi дуже цiнували героїзм, траплялися й фальшивi герої. I саме там зустрiв я справжнього героя... Може, пiдкинемо вугiлля?
-- Та нi, прадiдусю! Нехай те перегорить. Читайте.
-- Ну гаразд. Слухай.
I вiн став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.
ОПОВIДКА ПРО ХЛОПЧИКА
У Чорногорiї, країнi суворих гiр, жив колись хлопчик з великими, майже зовсiм чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тiльки вiн умiв читати й писати, -Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сiльський священик.
Усi однолiтки Блаже мрiяли чимскорiше викохати вуса i взяти до рук рушницю, а вiн хотiв для себе одного -- набратися розуму, щоб не поступатися навiть перед самим архiєпископом.
Хлопчикiв батько, Раде, суворий велетень, що любив свiй пiстоль i рушницю, як хто iнший свою люльку, називав сина ягням i часто з тривогою питав сам себе: "Що ж iз ним буде, як прийдуть вовки?"
