З незбагненної причини, -- може, через погану погоду, -- i Джоннi тiєї суботи встав ранiше, нiж звичайно. Вiн навдивовижу швидко пiсля мого свисту штовхнув половинки вiкна й спитав:
-- Що там скоїлося?
-- Я хочу сьогоднi спуститися наниз тросом, Джоннi, -- сказав я, i в горлянцi в мене, коли я казав це, щось забулькотiло.
Джоннi тiльки вигукнув:
-- Що-о-о? В такий вiтер?
-- Саме в такий вiтер, -- хоробро вiдповiв я.
Пiсля цього вiкно захряснулось, i за якусь хвилину Джоннi, невмиваний i розкуйовджений, уже стояв бiля мене.
-- Гайда, -- сказав вiн. I бiльш нi слова.
Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцевi: "Дозвольте запросити вас на шибеницю". Душа моя пiрнула в п'яти.
Помiж задумом i здiйсненням героїчного подвигу, як пересвiдчився я цього ранку, пролягає глибоченна прiрва, яку треба подолати. Те, що я собi надумав, тепер, коли я обiк Джоннi простував навпроти вiтру, здавалося менi чистим божевiллям.
А надумав я ось що. З пiвнiчного боку острова, який у цьому мiсцi височiв над морем десь так метрiв на шiстдесят, у скелю було вбито трос, i тим тросом можна було спуститися зi скелi вниз, на причал, якщо тобi стане на це вiдваги i якщо, крiм того, в тебе стане спритностi взагалi дiстатися до троса, бо вiн виходив iз червоного гранiту скелi метрiв на десять -- дванадцять нижче вiд її верхiв'я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всi хлопцi, мої однолiтки, мрiяли про те, щоб у найнебезпечнiшу пору, тобто в мороз, спуститися зi скелi тросом, проте досi жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд iз Джоннi, поглянув зi скелi й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужнiсть покинула мене. Менi захотiлося сказати словами мого прадiдуся: "Просто так собi, знiчев'я ставити своє життя на карту -це ще не геройство". Та я ж був чотирнадцятирiчним хлопцем, i мене тодi захоплювали навiть подвиги знiчев'я. А ще ж бiля мене стояв Джоннi, мов знак оклику в кiнцi невимовленої фрази: "Куди там тобi спуститись!"
Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тiльки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше нiж поставити ногу на виступ скелi, якнайретельнiше обмацував його; що хапався лише за тi виступи, якi перед тим добре поторсав, i що раптом вiдчув у себе в руках верхнiй кiнець троса.
Спуск пiсля цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, i мої вовнянi рукавички прилипали до скрижанiлого троса, їх доводилося щоразу вiдривати. Але це нiби трохи й придержувало мене, не давало просто злетiти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросi руками, аж поки скочив на осип бiля пiднiжжя скелi, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду i я почув, як Джоннi-Свистун свистить: "Мiй Боннi поїхав на море".
Я махнув йому, щоб i вiн спустився тросом. Та вiн постукав себе пальцем по лобi й показав на мигах, що ми зустрiнемося на пiвдорозi, тобто бiля сходiв, що вели з долiшнього на горiшнiй Гельголанд. I я, насвистуючи нашу пiсеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилi; я страшенно пишався, йдучи долiшнiм Гельголандом, -- так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тодi, як Джоннi-Свистун сказав:
-- Таку дурiсть тiльки ти й мiг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнiсiнько, зiрвався б!
Вiд цього зауваження менi урвався терпець. Я ж гадав, що з дослiдника героїзму, який лише складає оповiдки й вiршi про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вiчi менi каже, що тiльки той, кому "в голову заходить", може чинити такi дурнi подвиги. Це вже нечуване зухвальство!
Я лише й сказав Джоннi:
-- А ти й собi спустися!
I, перескакуючи по два схiдцi зразу, чимдуж подався на горiшнiй Гельголанд -- на Трафальгарську вулицю -- чимскорiше розповiсти все прадiдусевi. Вiд хвилювання я навiть не помiтив, що вперше вiдтодi, як менi рiзали п'яту, знов можу бiгти.
А вдома теж панувало таке хвилювання, -- з двох причин водночас, -- що моя вiдсутнiсть за снiданком якось забулася. На нижньому поверсi збуджено метушилася горiшня бабуся, бо нiбито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбiльшки з горошину на обрiї -- то наш "Остров'янин". Тому я, щоб не зустрiтися з забiганою горiшньою бабусею, взяв на кухнi бутерброд iз ковбасою й побрався на горище до прадiдуся.
Але й Великий Хлопчак був збуджений, -- хоча й з iншої причини. Вiн розмахував сувоєм шпалер, фiолетовi троянди на яких нiколи ще так не рвали менi очей, як тепер, i гукав:
-- Свiт iде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалi нiчого не розумiю. Твоя горiшня бабуся пише оповiдки на шпалерах! Що ти на це скажеш?
Я спочатку не сказав анiчогiсiнько, бо прадiдусь так хвилювався, що й моя образа на Джоннi-Свистуна, й моє спускання тросом якось вiдразу потьмянiли. Потiм я спокiйно спитав:
-- А чом би горiшнiй бабусi й не писати оповiдок на шпалерах, прадiдусю?
-- Чом, Хлопчачок? -- обурено вигукнув прадiдусь. -- Бо тодi свiт розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вiршi на шпалерах, то ми, сказати б, iз самого початку свiдомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевiлля. Але горiшнi бабусi, чий найперший обов'язок -дбати про лад i пристойнiсть, повиннi протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього вiд них, Хлопчачок! Бо хто ж тодi дбатиме про лад? Чи не поети? Тодi свiт був би вже не свiт, а суцiльна плутанина.
Старому Хлопчаковi аж дух забило, так вiн розтривожився. Тому я сказав якомога лагiднiше:
-- Адже горiшня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадiдусю. I не протестує ж!
-- Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Менi й на думку нiколи не спало, що вона стане нашою спiвучасницею. Це нiкуди не годиться! Бодай хтось у цiй господi та повинен поважати правила пристойностi! Куди це нас заведе, як господинi запозичать манери в поетiв?
-- В безодню, прадiдусю!
-- Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зi шпалерами потребує пояснення, або я бiльше нiчогiсiнько не розумiю!
Оскiльки несподiванка з горiшньою бабусею так вивела прадiдуся з рiвноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищi якiсь негодящi й не призначенi для вiтальнi, як ми собi думали.
