-- Тiльки не моїй горiшнiй бабусi! -- сказав я i зразу згадав, що обiцяв їй не спiзнитись на обiд.
Я поглянув на годинник, який стояв на виднотi, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У головi в мене аж роїлися задуми творiв про всiлякi пам'ятники.
Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горiшньою бабусею, -- як звичайно в п'ятницю, -- юшки з сушеної риби. Прадiдусь їв у постелi, але по обiдi встав i поволеньки побрався на горище, в кiмнатку з вiкном на пiвдень, щоб помiркувати удвох зi мною про пам'ятники.
Тiльки-но ми повмощувались якнайвигiднiше -- Старий Хлопчак у крiслi на колесах, а я на канапi, -- я мерщiй заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякi. Але вiн уже все це обмiркував, гортаючи в лiжку альбом.
-- Навiть пасмо волосся може бути пам'ятником, -- сказав вiн менi, -- i деколи значнiшим, нiж бронзова кiнна статуя в натуральну величину. Менi трапилися в альбомi двi непоганi епiтафiї, i я їх переписав.
Вiн дiстав з кишенi газету, на берегах якої записав епiтафiї.
-- Одна -- з Берлiна, -- мовив вiн, -- там у Тiргартенi є безлiч пам'ятникiв з каменю чи бронзи бiльшим i меншим панам. I на надгробку одного з найнiкчемнiших берлiнцi написали таке:
Епiтафiя можновладцевi
Цей пам'ятник усiм звiстує:
Лежить тут можновладний пан,
Що звiкував свiй вiк не всує,
Бо добре пив, i їв, i спав.
Одначе вже не буде пить,
Бо бачте, вiчним сном вiн спить.
-- Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, -- засмiявся я.
-- Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам'ятника йому нiхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев'яному хрестi над його могилою.
I вiн знову прочитав записане на берегах газети:
Епiтафiя муляревi
Лежить тут муляр Маєр
(Господь його прибрав),
Що сало дрiбно краяв
I пивом запивав.
Вiн пана Руккевбоке
У вирi пiдхопив,
I виплив пан, нiвроку,
Та муляра втопив.
Цi двi епiтафiї навели нас на довгу розмову про пам'ятники заслуженi й незаслуженi.
-- Принаймнi, одне безперечне, -- сказав наостанку прадiдусь, -не кожен, кому поставили пам'ятник, -- уже й герой. I не кожному героєвi на свiтi споруджено пам'ятник. Сьогоднi вранцi в постелi я написав двi балади, з них це видно. Та спочатку менi б хотiлося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомi, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконаннi. Прочитай-но менi її!
Я поклав важкий альбом на колiна, розгорнув на потрiбнiй сторiнцi, закладенiй сiрником, i прочитав:
Балада про короля та дiвчинку
Колись в якiйсь країнi
Жив-був король один.
Дорослому й дитинi
Ненависний був вiн.
Звелiв одної днини
Король оголосить:
-- Шмат золота й годинник,
Як хочете, знайдiть...
-- Не кваптеся, одначе... -
Окличник тут примовк. -
Завинено добряче
Те й те в червоний шовк.
Як трапиш на годинник
I схочеш розвертiть -
Все мiсто ту ж хвилину
В повiтря полетить!
Зате як злото чисте
Зумiєш вiднайти -
Врятуєш рiдне мiсто
I герцог будеш ти!
Тодi в яруги й пущi
Сипнув iз мiста люд:
Життя любив вiн дужче
Вiд золота, мабуть.
Без хлiба й без одежi -
У нетрi й комишi...
Король як глянув з вежi -
А в мiстi нi душi!
Коли бiжить з пiдскоком
Вперед, усе вперед
Дiвчатко яснооке
Марi Елiзабет.
Король щосили стиснув
Бiнокля у руках
I якось ненавмисне,
Незчувшись, мовив: "Ах!"
Пробiгла з добрi гони
Крихiточка мала
I раптом щось червоне
Зi стежки пiдняла.
I стала з ним край шляху.
Тодi -- о муко з мук! -
Король закляк iз жаху,
Бiнокль упав iз рук.
А серце калатає,
Немов на сполох дзвiн...
Та вибуху немає,
Його не чує вiн.
I знову у знемозi
Король бiнокля стис
I дивиться в тривозi
Туди, на мiсто, вниз.
Але яка ж картина
Постала перед ним:
Там бавиться дитина
Шматочком золотим!
Заплеще у долонi
I вигукне: -- Кiть-кiть! -
I ось уже в розгонi
У воду вiн летить.
Король бiжить прожогом
I миттю на коня!
Вже скаче якомога
Й дiвчатко доганя.
Де та водиця плине,
З коня зiскочив вiн.
-- Добридень, герцогине! -
I вiддає поклiн.
I, мов з цiєю роллю
Знайоме все життя:
-- Добридень, мiй королю! -
Вiдказує дитя.
А по якiйсь хвилинi
Вже їдуть бiлим днем
Дiвчатко в ластовиннi
З могутнiм королем.
"Чого б i до загину
Не знав я до пуття, -
Навчило за хвилину
Мене мале дитя!"
Так, їдучи, гадає
Король в науку нам.
А що це означає -
Про те подумай сам.
-- Славно, славно, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, коли я скiнчив читати. -- Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дiвчинка ще ж урятувала й мiсто! Це чудово! Вона заслуговує на пам'ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.
-- А у вашiй баладi герой знає, що робить, прадiдусю?
-- О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Вiн свiдомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.
I вiн прочитав iз густо списаної паперової серветки:
Балада про герцога Оскара Великого
Була в давнину країна така,
Де пам'ятник патрiоти
Звели державцевi, котрий млинка
Винайшов -- перець молоти.
Поем не дiйшло з глибини столiть
Про славного чоловiка.
Одначе пам'ятник досi стоїть
З написом: "Оскар Великий".
Бо справдi-таки: господиням-жiнкам
Таку полегкiсть зробити!..
Вiн добрий був, i любили там
Його всi дорослi й дiти.
Без бою, вiйни i воєнних див,
Без жодного лютого герцю
Маленький свiй край вiн славним зробив,
Створивши млинок для перцю.
Нi, вiн не герой. Та скажу напрямки:
Балади його я вдостоїв, -
Для мене любiший державець такий,
З яким не потрiбно героїв.
Я заплескав у долонi, бо менi дуже сподобався й цей герцог Оскар, i прадiдусiв вiрш.
-- Дивно тiльки, -- сказав я, -- що ми день у день говоримо про героїв, а самi радiємо, що хтось зробив геройство непотрiбним.
-- Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У свiтi без небезпек герої були б непотрiбнi. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, i через те герої будуть завжди. Обiйтися без героїзму можна, тiльки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають iз життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?
