Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.
А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову -- доповiдав про завершення справи.
-- Доповiдає лейтенант Євдокименко! -- вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.
-- Не знаю такого! -- несподiвано мовила трубка.
-- Як це?! -- отетерiв лейтенант.
-- А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, -- нi!
Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, -- i вуха його почервонiли вiд задоволення.
-- Пробачте, -- отямився вiн нарештi, -- доповiдає старший лейтенант Євдокименко!
-- Ну от, iнша рiч! -- весело мовила трубка й додала: -- Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?
Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:
-- Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!
-- От i чудово, -- зрадiла трубка. -- Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас...
За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже -- колишнiй...
I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.
-- Не спиш? -- вибачливо зiтхнув тато.
-- Не спиться, -- i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -i мрiй про всесвiтню славу.
-- Ти не сердься на нас, -- присiла мама до нього на лiжко. -- Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.
-- Я допоможу обладнати її як слiд, -- пообiцяв тато.
-- Правда?! -- пiдскочив на лiжку Христофор.
-- Правда, синку, правда! -- нiжно вклала його на подушку мама. -Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться! -- Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.
А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!
Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.
