Шолоро довго мовчала. Нарештi пiдняла голову й подивилася менi просто в очi.
- Я згодна. Але менi треба дещо владнати вдома. За два тижнi повернуся.
- Що вдома? Я можу допомогти?
В моїй уявi завирувала екзотика: табори, кибитки, батькiвський гнiв...
- Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.
- А мати де?
- На Кубанi. Вона в радгоспi працює. Батька... нема. Я у мами найстарша. Окрiм мене, ще е два брати i двi сестрички...
- Розумiю. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробiток. А потiм, коли навчишся, i матерi зможеш допомогти, i молодшим. Адже це не так уже й довго. Ось адреса моєї лабораторiї й телефон. Приходь, скажiмо, пiслязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?
Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всiх нас вiдає, чого ми не вiдаємо...
Я повiрив у Шолоро. П'ять рокiв iнституту i два iнтернатури. Часу - цiлий вiз. Сiм рокiв я зможу спокiйно, не поспiшаючи, спостерiгати. Дiвчинка не вередлива, здiбна. Попрацюємо.
Андрiй набрид менi до краю. Вiн сьогоднi якийсь дивний: мовчазний, замрiяний. Потiм з'ясувалося, що вiн бачив страшний сон. Наснилося йому, що вiн динозавр. Коли я вiдреготався, то пояснив Андрiйковi, що це, мабуть, ввiмкнулася генетична пам'ять. Хлопець повеселiшав. Цiкаво, що бачить у снi Шолоро?
Вона замислилася, потiм усмiхнулася:
- Якщо хочеш, я покажу тобi.
- Тобто?
- А ось...
Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очi заплющила. Тiло напружилося, спина вигнулася, нiби ось-ось мали прорiзатися крила... Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.
I я побачив...
Потрiсканi стiни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких iдолiв... Бiля стiни храму - дiвчина. її постава повторює грацiознi вигини кам'яних фiгур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не трiпотiв на нiй од вiтру полум'яний шовк i не тремтiли у волоссi пелюстки орхiдей. Невловимий рух - ледь вигнулися пальцi рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька нiжка. I дiвчина попливла, пiдкоряючись ритмам чаклунської мелодiї. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тодi танцiвниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, i вона летiла пiр'їною, торкаючись землi кiнчиками пальцiв ноги.
Танок припинився раптово.
Я довго не мiг прийти до тями. Андрiй ранiше за мене оговтався вiд подиву.
- Попереджати ж треба, - бурчав вiн. - А коли б я надумався притягти свого динозавра?
Коли Шолоро пiшла, я спитав Андрiя:
- Ну, зрозумiв тепер?
- Та зрозумiв, чого ж не розумiти.
I, зiгнувшись, вiн пiдняв з пiдлоги щось бiле. Я придивився уважнiше - звичайна квiтка iндiйської орхiдеї...
Шолоро влаштувалася працювати санiтаркою в дитячiй лiкарнi. А через два тижнi менi подзвонив Вовка Зайцев, завiдуючий вiддiленням цiєї лiкарнi, i хвилин п'ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сiрка за хвiст. I Вовка "вiдпустив сiрка": "По-перше, поясни менi, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила". Я помчав до лiкарнi.
Засмучений Володя розповiв, що ось уже тиждень у всiх пацiєнтiв його вiддiлення нiчого не болить. Було дещо дивним бачити лiкаря, пригнiченого такою обставиною. Але Володя мав рацiю: при вiдсутностi симптомiв неможливо поставити дiагноз.
Викликали Шолоро.
- Але ж їм було боляче! - затято повторювала дiвчина.
Зайцев терпляче тлумачив Шолоро. що таке бiль i навiть пригадав красиву фразу: "Бiль - сторожовий пес здоров'я". Нарештi ми її умовили. I тодi Володя попросив:
- Покажи хоч, як ти це робиш.
Шолоро уважно подивилася на свого шефа i розвела руками:
- Але ж у вас нiчого не болить.
- У мене голова болить. Через тебе, мiж iншим, - втрутився я.
Шолоро пiдiйшла, зазирнула менi в очi, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолоднi руки, вправно притисла пальчиками пульсуючi жилки на скронях. I я вiдчув блаженний стан спливаючого болю. Бiль струменiв тоненькою цiвочкою.
- Здорово! - Тiльки й спромiгся вимовити Вовка Зайцев. Очевидно, зцiлення красномовно вiдбилося на моїй фiзiономiї.
Так Зайцев став нашим союзником.
У вереснi Шолоро засiла за пiдручники. Вчилася вона розважливо. Якщо i є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цiкавiсть. У неї виявилася чiпка пам'ять та здiбностi до глибокого аналiзу.
...Андрiйко стверджує, що я дурень, i що менi треба просто пiти до шефа i все розповiсти про Шолоро. Дзуськи. Не пiду. Я тепер до шефа в кабiнет тiльки на бiлому конi, пiд звуки фанфар. А коли нiчого не вийде, то нiхто й не дiзнається.
Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.
Було вирiшено, що у травнi вона залишить клiнiку. Дiвчина нiколи не скаржилася, але вiд Володi я знав, що анестезiологи влаштовують їй iстерики. Що доглядальницi розносять про неї плiтки по мiсту. Але головне, що їй важко терпiти людський бiль. Якось вона зiзналась: "Краще б уже я нiчого не вмiла. Лише один раз i дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я бiля нього сидiла, i ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дiтлахи не бояться операцiйної: там не боляче, там кiно..."
Скiльки троянд буяло тiєї весни! Ламалися гнучкi гiлки, i пливли нiжнi квiти нашою маленькою, замуленою рiчечкою. Оберемки троянд залишили випускники медiнституту бiля пiднiжжя пам'ятника загиблим на фронтi колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. I пiшла на перший iспит, навiть не озирнувшись на нас iз Андрiєм. Ми самовiддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишенi стиснуту в кулак руку.
I Шолоро одержала п'ятiрку.
За два наступних iспити - теж п'ятiрки.
Раннiм червневим ранком бiгла Шолоро на останнiй екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По травi бiгав веселий цуцик, рудий i капловухий. Вiн ганяв сердиту бджолу.
На вимитих бетонних плитах маленька дiвчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.
Шолоро стрiмко збiгла широкими сходами. Несподiвано вона спiткнулася, пiдвернула ногу i незграбно впала. Вiд рiзкого болю перехопило подих.
- Тьотю, тобi боляче?
Шолоро пiдвела голову. Поряд стояла дiвчинка в рожевому платтi. Вона спiвчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащенi крейдою рученята.
