«Zuverkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry».
Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи. І маючи надію, що вже ввечері буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, я потрусив у «пенні маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.
Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити як всі нормальні люди якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і внаслідок цього забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен-штрасе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.
— Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? — спитав він мене, завалюючи в хату.
— Нє-а, — відповів я і почав по черзі здороватися з усіма пасажирами. Першими з делегації в обійстя Томаса зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінського клаббінга: Анжеліка — співачка з Ужгорода, я би назвав її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подружка Евка — полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводилася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на вулиці, але нікому до сих пір не дала (пасія Барда). Тері — колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівниками цілими днями грав на єдиному на той час на весь Львів комп’ютері. За ними в коридор пройшло ще з п’ять-шість людей, про яких легше сказати — «та інші офіційні особи», їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі в голові. Всі, на радість Томасу, який мав Скоро повернутися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімнату хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормальність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспівувала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які писала нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого комп’ютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була відсутня, Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр, і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» — він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.
— Нас запросили на паті, — ознаймив Бард, який щойно повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.
— Поїдем годинка восьма, — сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того як вони пішли, залишалося стільки народу, що складалося враження перебування в штабі терористичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказали щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше, — «ауто».
— Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш? — постарався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.
— Найн, іх шпрехе інгліш ніхт, — почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: — Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, — що мало означати: приїдьте будь ласка о сьомій годині за номером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, і пішов доїдати картофеллєн салат.
Народ готувався до паті — кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її голові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чистим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпнотизував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно підкотився до Зібен Ур, і як має бути — нам у двері задзвонили ще раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець і його жінка — фрау з явно не німецьким фейсом.
— Хі із інтерестед ебаут йо кар, — голосом ангела з кліпу Юріт-мікс сказав до мене Томас.
— Хай, — сказав я і привітався з подружжям, яке виглядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів». Ми вийшли на вулицю — «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючи місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх тут ставити, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі представники мусульманського світу, які перебували на той час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив відкрити авто і довгий час залазив і вилазив з машини, прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло півкорови. Його жінка стояла й мовчала, і всім своїм виглядом вона кричала, що її походження має максимум спільного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я, затамувавши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».
— Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаючи свою шуфлю в мій бік.
— Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пацана, поправився я.
— Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки, — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купити його я не готовий, але можу помінятися на восьмирічний 126-дизельний «мерседес».
Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими волохатими корчами.
— Я, я. Помінятися на «мерседеса».
І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.
«Курча», — подумав я собі, — якшо перший-ліпший німець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару днів і обміняти грьобану калдобіну мінімум на самольот «Фалькон», недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен. От буває фартить, да?
— Найн, данке шон, — відрізав я голосом Лєвітана, який об’явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеччини. — Дас іст кляйне прайз. Цен таузенд марк іст гут прайз, — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куртку. Німець переглянувся зі своєю жінкою, дістав візитку і простягнув мені.
— Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо що. Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я налапався «зайчиків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони залізли у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Вальсдорфу виїхало відчуття, чи взагалі та машина тут комусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся догори, а там вже Томас ловив кайф від нової партії українців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олежик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і безпосередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п’ятдесят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який говорив по телефону, Олег підбіг до Барда і спитався: — Віталік, як свалка по-німецьки?
