— Йоб твою мать, шо за холера, знов сходи обісьцєв, — почувся його меседж, адресований ні до кого.

— Наш, то єсть мой, — пробував коротко пояснити я Паштету приналежність солдата до однієї зі мною ментально-мовної групи.

— Твой? Знакомий, шоль? — Сєрий з недовірою підняв брови вище кокарди на шапці.

— Земляк! Щас спросім, — в мене защеміло під ребром від рідної мови, почутої зненацька десь посеред тайги.

— Братик, ти відки будеш? — крикнув я, встаючи на ноги.

— Бля, але м сі напив нах, — знов сам до себе звернувся солдат.

— Брате, я зі Львова, а ти звідки? — підійшовши мало не під сам струмінь, який не стихав, перепитав я. Паштет ще не вилазив зі схованки і продовжував жувати реактивний корінь.

— Я Мирон з Дрогобича, ти шо тутка робиш? — він кинув на мене недовірливий погляд, не

перестаючи поливати сходи.

— Я Кузьма, зі Самбора, на учєнія приїхали.

— То земляк, курва, чи шо получається, — лице Мирона просвітліло, і струмінь почав бити з перебоями.

— Земляк! — Сльози набігли мені на очі.

— Заходи, братику, я сі ту вже замахав з тими басурманами, — Мирон хитнувся в бік хати і струменем вказав на двох косооких новобранців, які перестрашено спостерігали це все з коридора.

— Я маю ше одного, можна? — не конкретизуючи, запитав дозволу я, маючи на увазі Паштєта.

— Наш? — грізно перепитав Мирон.

— Недуже.

— Москаль?

— Так, але такий, позитивний, — пробував я підняти планку друга в очах представника дрогобицької спільноти.

— Най йде, зара виясним, — Мирон трухонув баламбасом так сильно, що крапельки попали йому в очі.

— О, курва, дощ чи шо? — Мирон защепився і жестом запросив до хати.

— Духі, вєшатся, — скомандував він двом казахам, які, чесно кажучи, були готові і повішатися.

— Давай тушонку, Чінгізхан, бля, — Мирон з

розгону завалився на крісло біля вікна, закинув ноги в тапках на стіл і звернувся до другого казаха:

— Мамай, тєгни горівку, чого перхоть трусиш?

Казахи, здавалося, розуміли угалицький діалект краще за рідний, і кожен мотнувся в свою сторону виконувати наказ.

— Так ти москаль, говоріш? — повернувся Мирон до Паштєта, який вже колупався пальцем в якомусь екзотичному вазонку.

— Нет і єщьо раз нєт, — дипломатично відповів Сєрий, — я естонєц.

— А, друге дєло, естонєц, то вже почті шо наш, — задоволено хмикнув Мирон і вирвав фляшку мутняка з рук Чінгізхана.

— Ну шо, хлопці, Слава Україні! — він налив всім по повній і заставив випити все до останньої краплі. Подій, які розгорталися далі, на жаль, моя пам’ять не в стані відновити. З обривків відеоряду того дня можна було згадати хіба що декілька фактів: Мирон служив у цій хаті банщиком у генерала, через місяць він мав іти на дємбєль, а казахи були німою прислугою. Поки генерал на навчаннях — командує в хаті Дрогобицький ґазда. Решта інформації розчинилася в тих нелюдських дозах ядерного алкоголю, яким нас надзвичайно тепло приймав господар. Так само неможливо згадати — скільки часу ми провели в цьому теремі. Казка закінчилася одного ранку, чи вечора — я побачив перед собою збентежене лице Мирона, подібне на морду коня, якого різко шарпнули за поводдя: — Зьома, уйобуйте, нах, шеф приїхов, давай скоренько — тудій-ка — во, через кухню, — і він поволік моє тіло в бік задніх дверей, видаючи масу незв’язаних між собою епітетів і прокльонів. Паштєт чудом опинився разом зі мною викинутим за двері, але чомусь в махровому халаті, замість шинелі, яка була на ньому до цього, і в банній шапці на голові.

— Ого, — тільки і міг видусити з себе я, уявляючи Паштєта на перекличці в цьому генеральському наряді. Ми пішли в хащі, в надії, що нас винесе десь поблизу болота, де стояли наші цигани. Комарі ігнорували наш малочисленний загін і пролітали мимо, скоріше всього по причині страшного перегару, який міг обсмалити їм крила і ніс. Очевидці казали, що ще тиждень після повернення від нас несло бормотухою і часником. Зі всіх сторін було чути постріли і шум техніки, зверху літали військові літаки і комарі. На нашому ж маршруті все було спокійно. За якийсь час ми вийшли на дорогу, яка привела нас до сільського магазину, перед яким юрбився народ. Дані розвідки донесли, що в магазин привезли мило і більше двох кусків на руки не давали. В тумані алкогольних парів ми прийняли рішення поставити Паштєта в чергу і купити мила, яке ми зможем обміняти на їжу, хоча можна було зробити простіше — обійти чергу за милом і купити їжу, за якою черги не було.

Паштет простояв в черзі півгодини, перезнайомив

ся з активною половиною села і уклав договір «Шило на мило», суть якого була в наступному: Палич і я купуєм чотири законних куски мила, віддаєм безплатно Дяді Міші, а він нас безплатно пускає в баньку, кормить і відвозить на мотоциклі в наше логово. Скільки часу минуло з моменту, як ми його покинули, — ніхто не знав. Числа путалися в голові, і стан був такий, ніби останніх пару днів ми харчувалися виключно блідими поганками.

Дядя Міша відхерачив віниками нас в бані, майже привів до чуття, накормив і погрузив в мотоцикл з коляскою, мотивуючи свою відмову щодо ночівлі великою можливістю загриміти в тюрму за дезертирство. Останнє слово швидше за інші пробилося в мою свідомість через товсту кору подій останніх годин, і ми мовчки згодилися їхати. Махровий халат Паштєт обміняв в Дяді Міші на фуфайку, але банну панамку не віддав і тепер нагадував дезертира після бані. Ми петляли по лісі хвилин сорок, я сидів в колясці, а Паштєт два рази випадав на ямках із заднього сідла. Дядя Міша висадив нас, перехрестив і, сказавши: «З Богом», — швиденько змився. Навприсядки ми наблизилися до границь наших володінь. Пацанів якраз збирали на перекличку.

«— Ну, зараз все і взнаєм заодно, — подумав про себе я і почав перебирати способи інформування батьків про то, в яку сраку попав».

— Строітся! — хриплим голосом крикнув Начмед. Народ почав збиратися докупи, ця маса скоріше нагадувала коров, ніж людей. Ми теж примкнули

до загального хаосу, правда, в другу шеренгу.

— Смірно, вольно! Слушай мою команду! — тремтячим від нервів і перепою голосом кричав Євтюхін.

— С етово момента ні одна скотіна нє покідаєт пєрімєтр полевого госпіталя. Со штаба ученій звонілі, что вчєра в капоніре какая-то мразь насрала на капот замаскірованного італьянского джипа. С деревні пріходят трєвожниє ізвєстія о том, что викопана вся картошка і сожрана вся птіца. Ето нєдостойно повєдєнія совєцкого солдата. На пєрвий-трєтій ращітайсь!

Народ почав вибирати кожного третього, тобто того, хто мав відробляти загальні гріхи. Я з Паштетом опинився першим і другим, і вийшло так, що довгов’язий солдатик, який стояв після нас третім, навіть гадки не мав кудись виходити з палатки, тепер мусів нести на собі хрест мій і Паштєта. Третіх в кількості чоловік сто вишикували в колону і з лопатами повели розміновувати територію, по якій вже просто неможливо було пересуватися без лиж. До нас знову нікому не було діла. Ми навіть не вникали — скільки часу були відсутні. Проблеми шукали нас самі, як відомо, і знайшли черговий раз навіть тут, в лісі на болоті. Ми стрільнули курити і пішли в сторону автопарку послухати побрехеньки воділ. Люди на колесах завжди більше бачать, аніж люди на копитах, тому за інформацією всі ходили до них. Я сів в коло до шоферів, навколо вогника, і розвісивши на кущах вуха, дрімав під якусь неправдоподібну розповідь, як один з них перепсував за один день аж п’ять місцевих дівчат. Чесно кажучи, бачивши контингент, який населяв цей район, важко було стверджувати, що їх можна зіпсути ще більше, скоріше — навпаки. Мирний гул і матюки шофери і перервала репліка новоприбулого, адресована до водія Ікаруса: — Льох, у тя чьо, бля, автобус с вертікальним взльотом, шо лі? Ти как єво паставіл-та, а?

Льоха був не в стані відповісти на поставлене йому запитання по причині, як мінімум, десяти промілів, які заважали думати, говорити і дихати. Проте вся ватага повернула голови в бік оратора, піднялася і за відсутності інших інтересів поспішила прояснити цей факт. За ними, як пес на запах лівера, побіг і я.