Сьогодні наш неконтакт був мені на руку, бо Андрюха любив прийти до мене в неврологію і грузити мене годинами про якісь високі матерії на низькому рівні. Тому, видно, я його і продинамив з цими шльопками, а може, і нє. Не знаю.
— Давай, Ромич. Звоні, — попросив я Мордуховича взнати, хто чергує.
— Капітан Смоляков, — приглушений голос з трубки пройшов через вухо Мордуховича, потім проліз по-пластунськи через його євстахієві труби і, нарешті, через відкритий рот вилетів голубом миру і обрадував мене.
Паштету було глибоко до дупи моя хитка ситуація на найближчі дві доби, він розминав в руках стебло якоїсь рослини і міряв його на око.
— Палич, ти чєво мньош? — Ромчик своїм харизматичним басом наповнив Боріну кабіну кохання.
— Етот стебель надо держать в жопе три часа. ЖЖот так, буд-то ти срьош ураном. Но булкі потом, как яблокі, упругіє — вобщє огонь.
— Оні упругіє, пока ета хуйня в жопе? — Ромчик з непідробним інтересом без тіні сарказму допитував Паштєта про секрети ідеальної дупи.
— Да, Рома, точно так, только винял і всьо упало, Паштет знову заржав сміхом миші і, не прощаючись, поплівся до себе в клуб.
Сьома вечора, мені час виходити. Ми з Ромчиком ще раз пройшлися по пунктах написаної нами самими інструкції. Відмазки були примітивні, але безвідказні в армійському розумінні. Наприклад, якщо запитає Боря, де я, відповідь має бути така: Начмед в місто послав. Якщо запитає Начмед — відповідь наступна: Боря послав. А так як у них двох віками не складалися дипломатичні відносини і вони останній рік взагалі спілкувалися виключно через мене, то мені в госпіталі можна було взагалі не появлятися роками, чим я, правда, не зловживав і дочекався слушного моменту, який мав врятувати мою грішну дупу. Ми вийшли на задній двір, бо тільки там кусок паркана не був обмазаний солідолом, що могло дещо спаскудити мій і без того оригінальний вигляд, я перескочив і помахав Ромчику вже з волі: — Давай, братан, держи всьо на контролє, — махнув я йому пакетом з котлетами.
— Чую херню, Кузьміч, — додав мені впевненості Ромчик і пропав в кущах із шумом товарного поїзда.
До вокзалу йшов сьомий трамвай, в який я сів дуже нагло як на шпіона, бо просто на зупинці напроти входу в госпіталь. Мій пєтушиний наряд дуже контрастував з одягом робочого класу, який їхав додому з роботи. Я себе заспокоював лиш тим, що, на відміну від них, їду на концерт. Моя цнота не мала постраждати в цей вечір. Повезло, я доїхав до кінцевої. Пасажирський поїзд № 264 Москва—Ленінград був вибраний мною не просто так. Він зручно відправлявся о 22.28 і через 7 годин і 7 хвилин прибував у місце призначення. Інакші поїзди, які виходили набагато пізніше, обганяли його по дорозі і приїжджали серед ночі, що додавало додаткового ризику тривалішого перебування із-за мого вигляду. Якщо я мало не відгріб від роботяг за 40 хвилин в трамваї, то за півтори доби в Ленінграді шанси мої різко зростали для такої перспективи. Простоявши чергу до каси, я віднотував відсутність необхідних для поїздки грошових активів. Слава Богу, не повну. Мені вдалося купити квиток до проміжкової станції Бологоє, а після неї постійно лазити по вагонах і півночі курити по тамбурах. Після тригодинної екскурсії з елементами перекурів я міг із закритими очима на запах оприділити, які шкарпетки походять з якої полиці, купе і вагону.
На перон в Ленінграді я вийшов вимнутим і невиспаним, але твердо тримаючи в руці геройсько врятовані вночі котлети. Орієнтувався я в місті приблизно так само, як і в Мехіко, тому, маючи навалом часу, я пішов до училища пішки. На вулицях Ленінграда мій одяг, правда, не викликав такого ажіотажу, як в Калініні. Люди ковзали по мені поглядом так само нейтрально, як по парі собачок, які ніяк не могли знайти правильну позу, щоб доставити один одному задоволення. Першу годину я займався тим, що лазив по телефонних будках і шукав в телефонних довідниках імена видатних людей. Моєю жертвою мала стати Аліса Фрейндліх, я дав собі слово, якщо знайду її номер — поїду до неї ночувати. Дякувати Всемогутньому, цей позор оминув мене. Потім я займався тим, що чекав в кафетерії, щоби хтось не допив свою каву і дав можливість мені пробудити мозок сочним ковточком. Потім хотілося курити, і я біля входу в метро зібрав 5—6 гігантських «бичків», констатуючи факт, що люди не вміють правильно оцінити час на сигарету. Вони вискакують з автобуса, підкурюють, роблять дві тяги і викидують, майже цілу, входячи в двері метрополітену. Але ця їх неповага до організації часу дала мені можливість набрати тютюнових виробів на цілий день.
— Ганьба рагулям з Новоєврейська! — крикнув я пошепки, коли на третю годину лазіння лабіринтами міста опинився напроти Джекового училища, буквально за триста метрів від вокзала.
— Ганьба рагулям, які не вміють спитати дорогу! — ще раз пошепки крикнув я і заснув на лавці, про яку вже трошки раніше згадував.
— Ганьба українському рагулю, який не зажав котлети в поїзді! — прошипів заспаним голосом Андрій Вікторович, який збудившись помітив, що його провіант вже жує місцевий бродячий пес, життєрадісно махаючи хвостом і кидаючи сповнений любові і відданості погляд.
Ми з Джеком домовились на 10.00. Була рівно десята, я підійшов на КПП і набрав внутрішній номер, Джек відповів, що їх заставили носити якісь дошки і він вийде через годину. Вийшов він через п’ять. Мене за цей час взнали абсолютно всі, хто перебував по справах чи просто так в моєму районі. Одні хотіли вбити, інші — накормити, треті — неважливо, настільки вже різноплановий образ був створений мною при допомозі всього лиш двох предметів гардеробу — спортивних штанів і майки. Кольорова гама становчо зіграла свою вирішальну роль, що навіть коли з воріт училища вийшов сам Женька, він різко пішов у протилежний до мене бік, і всі чотири години, які ми ходили по місту, намагався бути метрів п’ятнадцять позаду. Враховуючи оригінальний стиль наших прогулянок, я майже не пам’ятаю, про що ми тоді розмовляли, бо з такої віддалі я свого друга практично не чув. Джек був у військовій формі і, напевно, боявся, що його притягнуть за кримінальну відповідальність за відкриті контакти з геями. Хто би тоді знав, що саме геї ще з’являться в списку героїв нашої п’єси. Народ на концерт привалив досить різношерстний: від польських студентів і російських курсантів — аж до ленінградського хуліганья, яке про Леді Панк знало виключно зі статті з німецького журнала, в якій був описаний факт махання гітаристом своїм пісюном на сцені дитячого фестивалю. Власне, плакатом з цим епізодом, вирізаним з журналу, заохочували хулігани вийти групу на сцену, махаючи ним перед лицем звукорежисера. Ну і звичайно, центром цього майданчику був хлопець в оранжево-голубих барвах, такий собі запасний бейсбольної команди «Amsterdam Gay Fuckers». Я в паніці кидався то до хуліганів, намагаючись відібрати в них плакат і розказати історію легендарної групи, то пробував знайти в залі Джека, але він маскувався професійно. Мене розпирала радість і невідомість того, що мене чекало на концерті і після, в армії. Одночасно хотілося і срати і співати, такі невідомі досі почуття рідко навіщали мене, і я упивався ними, як дитина пепсі-колою.
І тут на сцену виходять мої кумири, Золотий Склад Культової Банди, який стоїть в мене перед очима навіть тоді, коли перед ними ніхто не стоїть. Це моє фанатичне до них відношення, і я позбавлю вас випробовувань і мук, пережитих під час моєї оргазмотворчої розповіді про цей виступ.
Концерт був — піздєц! Всьо, а далі піздєц був ще більший. Женька пропав, як потім виясниться, ще за шість пісень до кінця, він мусів встигнути на перекличку. Зі мною він не попрощався, ясно, радий був, що ніхто не поняв, що ми знайомі, і його репутація залишилася в Ленінграді непідмоченою. А я здичіло кричав хвалебні оди групі ще двадцять хвилин після бісовки і, майже без свідомості, все-таки спричинив ще один вихід на біс, вже у напівпустий зал, ще й з піснею на моє замовлення. «Tańcz głupia tańcz» — танцюй, глупенька, танцюй. Вони не були готові її заграти, так принаймні об’являли декілька разів на концерті у відповідь на мої крики просто в лице вокаліста, але моя неадекватна поведінка спонукала їх до швидкісної репетиції в гримерці і послідуючого виконання її на сцені. Я був на небі і, напевно, тому не помітив трьох молодих людей, які ошивалися навколо мене і з неабияким інтересом роздивлялися мій скандальний образ.
