— Ну, щасліво, підар. За тьолкамі надо бєгать ночью, а нє за мужикамі, — Ромчик зраділо хрюкнув і, підскакуючи, побіг в сторону госпіталя, до якого залишалося метрів триста.
Я, натомість, брутально вимотав свою команду бігунів. Я зі змагань пам’ятав прекрасно, що у випадку, коли суперник відривається від тебе і зникає з очей, охота його доганяти відпадає моментально, ти сходиш з траси і йдеш в ліс на малину. А коли він мотляє своєю задницьою протягом 7 кілометрів у тебе перед носом, тобі обов’язково захочеться, як любому нормальному мужчині, обігнати його і позбавити себе такого приниження — заглядати йому прямо в духовку, після чого на губах появиться біла піна, яка означає, що ти добігався. І так було з моїми суперниками. Вони почали відставати буквально пару секунд тому, і я вже спокійно міг собі дозволити старий тренерський прийом — повернутися і бігти спиною вперед, спостерігаючи за ними.
— Нє хєр сі було вийобував, — як казав колись один мій сільський знайомий своїй мамі і татові, коли ті програли в піраміді МММ всі свої гроші. Точно так само сказав би він і мені в цій ситуації: тільки я відчув азарт насолоди від перемоги, моя нога попадає в лунку позаду мене, слава Богу, не ламається, а просто по коліно занурюється в холодний противний рот зимової ріки.
— Папал, хахляра, — почув я засохлі голоси вмираючих нападаючих, які, підбадьорені побаченим, рвонули на мене з новими силами, ніби з’їли тарілку кокаїна.
Я витягнув ногу з води, але ця маленька вдача не додала мені швидкості. Накульгуючи на мокру і тяжку культю, я поскакав до берега, як заєць, який втікає від мисливця і хоче срати одночасно. Переді мною були комиші, що означало зручну близькість берега, але де за ними знаходиться госпіталь, я собі в цей момент уявляв слабо. Я забіг в комиші, розпихаючи дико їх руками, здихаючі доганяючі були з два метри за мною. Звук тріснутого бампера розірвав повітря, як штанину. Цікавість перемагає страх в такі моменти, і я оглянувся. Перший з трьох спортсменів з перекошеним від болю лицем, злапавши ротом в падінні комиш, летів мені під ноги. Два других почали підлітати, як повітряні змії — різко і неприродньо.
— Я же вам, бляді, гаваріл: нє уйдьотє — утоплю, а ви што, бляді, нє ушлі, іду топіть, — Рома голосом Лєвітана відчитував двох тих, якими жонглював: — Я, господа, готов завтра на слєдующій концерт ідті. Мєня, знаєте лі, завлєкла нєобичная довольно атмосфера нашего рандеву, і посєму, будете собіратса в слєдующій раз, не прємянітє позвать і мєня. Спасібо, молодиє люді, пожав він нам руки, — і вам, прєдставітєлі общєства плохіх манер і спьортого воздуха, тоже мерсі, — з цими словами Ромчик переїхав ще разок дрином по одному з трьох тіл, дав під сраку другому своїм вже далеко не весільним мештом, а я, не маючи сили махати руками, хотів просто махнути хлопцям на прощання головою, а попав третьому в ніс.
Через паркан ми перелізли легко, як коти. Вовчик із Вітьою в гаражі володіли оперативними даними чи черговий нас шукав вже, чи на хрен ми йому були потрібні. Побачивши нас в просвіті дверей, Вітя нахлобучив шапку-вушанку на очі і незмінним електронним вокалом закричав:
— Да вам піздєц, пацани, тут такой кіпіш, хавайся. — Він не вмів брехати і довго тримати інтригу, тому розплився в широченній простяцькій либі і тим же голосом з тією ж інтонацією прокричав наступне: — Да ви заєбалі уже, Рома, тєбє мама передачу прівєзла, а вас нєт і нєт, ми уже два часа самі жрьом.
Ромчика плечі почали підскакувати вверх, що означало самий мирний і комфортний на світі сміх, адресований своїм близьким друганам. Я ржав так само і ніяк не хотів повірити, що 15 хвилин тому ми могли б піти на дно холодної чужої річки, якби не велика дитина, яка легко розкидала пів-Калініна. З бічних дверей битовки вилізла темна фігура з фляшкою вина з чудернацькою етикеткою: — Да курва, точно Іспанія, Сєрвантєса только што встрєтіл тама вон, — Сємьонич махнув рукою в бік туалета, але наша компанія була нам дорожча. За Сервантесом ми не пішли.
Глава XIII. «Мій тато і ондатри»
Коли я мав років шість, майже кожні вихідні я ходив з татом на рибалку на озеро Барвінок, місто Новий Роздол, штат Монтана Львівської області. Романтично — спочатку на вєліку хвилин двадцять по дорозі, потім хвилин десять на вєліку по лісі, над водою, коряги торчать, ти всіх їх знаєш поіменно, об’їжджаєш акуратно, бо інакше можна таблом об дерево і з тим же вєліком позорно, на виду у інших туристів-алкоголіків фіганути у воду. Тато завжди чатував там зрання, з годинки п’ятої. З його насидженого місця, маленького кругленького півострова, апетитною змійкою вився димок смачненький, а в підсаці біля берега у водорослях драконами звивалися хвости гігантських карпів, тоді взагалі здавалося, що більше риби і на світі не буває. А потім уха, раки, тато з Васильовичом по 50 грам, в картішки, а я на весла — і ганяти по ничках і затонах великого водного ока на тілі косматого старого лісу.
До чого ця ваша сентиментальна сльозлива ремарка? — справедливо питає мене інтелігентний дядько з директорської ложі. — Ми ЗАПЛАТИЛИ ЗА ЖЕСТЬ! Кінчай сльозу вишибати.
Справедливе зауваження. Але в своє виправдання мушу сказати, що цей коротенький нарис був написаний для того, щоб дати можливість на повну відчути тісний зв’язок мого тата з природою. Він любив і любить її настільки, що риба могла зовсім не ловитися: головне — бути деталькою в її механізмі. Колись Васильович провалився під лід на зимовій рибалці, і тато, рятуючи його, півгодини лежав біля нього на льоді і бухав з ним коньяк, поки підспіла допомога. Я, натомість, зненавидів рибалку на все моє майбутнє — по причині частої присутності її в мої юні літа. Паралельно я зненавидів охоту, школу, музичну школу, волейбол, сусідку Свєтку з її піаніно, її брата Віталіка, який ламав мені машинки, а потім позичив і ніколи не віддасть 30 доларів, свою класну керівничку, її чоловіка, виїзди з нею на картоплю в колгосп і пальто, в якому вона круглорічно ходила. Тато ж, навпаки, будучи вихованим вулицями суворої післявоєнної країни з її особливими жорсткими правилами, жадно використовував будь-яку можливість злитися з природою воєдино: піонерські табори, піші походи через Карпати, вилазки на танці в незнайомому селі, самотня ночівля на полонині в палатці біля ведмежої берлоги, але ніколи в його послужному списку не було такої графи, як браконьєрство.
Цей пробіл в його біографії неочікувано виправив я з Борисом Борисовичем. Після декількох неофіційних візитів тата і мами в мій воєнний санаторій вони неабияк зблизилися з моїм шефом, але, будучи людьми інтелігентними і вихованими, всіляко маскували в собі силу своїх почуттів і вдяки. Боря був їм вдячний за мене, бо я тягнув на собі левову частину так званої «брудної» роботи, яка за 15 років служби горбом давила на його волелюбну душу. І батьки, в свою чергу, не могли натішитися наданою мені ББ можливістю — стати його вірним ад’ютантом. Прийшов момент відвертості десь аж на третій візит їх до мене. ББ дістав з-під свого диванчика заначечку у вигляді трофейного коньячка і розливав собі, мені і татові, аж поки не був перерваний криком своєї внутрішньої доброти: — Віктор Кузьміч, — неочікувано для самого себе випалив він, — я віжу, ви чєловєк спортівний, пріроду любіте, у нас тут угодья — гектаров тріста, с ондатрамі. Я мєста, людей знаю, могу подсобіть. Прієжжайтє — поохотітєсь!
Тато завжди радо відкликався на подібні пропозиції провести тиждень поза домом, ця ж, однак, мала присмак нового і невідомого, але завжди є для цього друзі, щоб цей страх помогти переступити.
— Боріс Борісич, — тато подав йому руку і включив довжелезну прощально-похвальну тираду, — ми с женой нікогда не забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина.
— Віктор Кузьміч, — скромно почервонівши, хотів було встрягнути між слів Боря.
— Нєт-нєт, ми всєгда будем вашимі должнікамі.
— Віктор Кузьміч.
— Ви чєловєк с большой букви.
— Ну, Віктор Кузьміч.
