— І майор, карочє, бєрьот єво за рага, і хєрачіт кулаком па балдє.

— А тот чьо? — з відкритим від страху та подиву ротом спитався довгий худезний хлопець із прищавим, як у жаби, лицем.

— А тот ржот, карочє, і майора па яйцам ка-а-ак засандаліт! Майор падаєт на калєні, а Сєрьога, єво Сєрьога звалі, фуражку снял і в кусти — фігась.

— Во дайот! — вклинився в розмову ще один, з естонським акцентом та абсолютно білими бровами — напевно, карел.

— Да я атвєчяю! А тут патруль падбєгаєт і етава Сєрьогу за рукі хватать. А он ім — казли, паламайтєсь, а нє то я вас паламаю. І начінаєт раскручівать. А ані на руках павіслі, атпустіть баятца. Он падашол і аб столб іх ка-а-ак далбаньот — ета цирк, я атвєчяю.

— Так а дє он сєйчас, а? — знову відкрив рот жабомордий чахлик.

— В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять, — закурюючи сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». — Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.

Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.

— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання самий покоцаний серед них.

— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.

— Паслєднюю не бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.

— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.

— Не знаю, а вас?

— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапонув скловати.

— Распрєдєлять после абєда абєщалі, — сказав карел.

— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.

— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.

— Хєр он, а не дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.

— Не, не відєл. А чьо?

— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.

— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм через два часа, — виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.

— Да, у тя уши артілєрійскіє, — вставив бувалий, прям Суворов, нах!

Народ радісно заржав.

— А я на трі года залєтєл, пацани, — обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, — в морфлот запісалі.

— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив самий покоцаний, і всі закивали головами.

Мені імпонував той факт, що я не довисівся на турніку до морської піхоти, але десь в душі шкодував, що не буду бачити моря ще мінімум два роки.

Так ми просиділи з годинку, і раптом завив, розколюючи повітря та щось в низу живота, звук сирени. Вона сповіщала про початок торгів. Тобто офіцери, які приїхали за новобранцями, мали вибирати собі поповнення. Вся компанія підвелася на ноги, а покоцаний, ще раз чвиркнувши, сказав:

— Ну, чьо, браткі, может услишитє када пра Шестапалава Андрюху. Так ета — я!

Всі відправилися в бік будинку військкомату. На вулиці була противна карельська весна. Взагалі, вона там дуже коротка. Зима переходить відразу в літо, моментально, хвилин за десять. Нам дали майже екстерном здати сесію, і тепер половина медичного факультету стирчала у військкоматі в очікуванні своєї подальшої долі. Я знайшов очима своїх пацанів з курсу та підгріб до них. Хасан був в колі хлопців і щось їм розказував.

— Пвівєт, Андвюш, а я пваспав, пвікінь? — не виговорюючи «Л» і «Р», Хасан усім спочатку видавався напрочуд мирним і чемним хлопцем.

— Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе додому не відпустять, — привітав я товариша.

— Насавая певегаводка, што лі? — наївно спитав він.

— Мозговая перегородка, — уточнив я.

Всі стояли, нервово покусуючи губи та перебираючи в кишенях штанів свої замерзлі шарики.

— Міхайлов Степан Стєпанич! — рвонув голосом тишу воєнний дядько з суворою репою. — Курск, артілєрія! — оголосив він призначення.

— Хуйналайнєн Тойво Айвовіч — Архангєльск, связь.

— Я — Куйналяйнен, — спробував поправити дядьку білобровий карел.

— Адін хрен — Архангєльск, связь, — відрізав дядя воєнний.

— Хамідулін Хасан Абайдиловіч, — через якусь секунду закричав він в юрбу принишклих бритоголових пацанів. — Абалдуєвіч, йопті нах!

Хасана випхали на середину потрісканого від пережитих бід воєнкоматівського плацу. Він шморгнув плоским, як пательня, носом і сказав:

— Я папвасів би нє кавєвкать ім’я маєво папи!

— Малчать, нах! ШМАС, Вишній Валачьок, — зарубав його амбітні прояви «красний командир».

ШМАС — означав школу молодих авіаційних спеціалістів. Чому вони молоді, було зрозуміло, але чому авіаційні — ніхто за два роки так і не розібрався, бо 99 із 100 випускників літака до

дємбєля так і не бачили.

— Шестапалав Андрєй Мамоновіч, — покликав воєнком після того, як Хасана з виглядом рабині Ізаури поставили на протилежний бік плацу, до групи, що формувалася на від’їзд до учєбки.

— Я! — бувалий гордо випер груди та вискочив уперед на три кроки, ледь не роздавивши офіцера.

— Стройбат, Воркута!

— Ви чьо, таваріщ камандір, я же в Афган прасілся!

— Лапату на плєчьо — марш! Разгаворчікі, нах!

Плац заржав дешевим сміхом масовки районної театральної студії. Бідний Шестопалов з видом розстріляного декабриста пішов до групки стройбатівців, навіть проігнорувавши свої тельбухи, які залишилися лежати на холодному плацу.

— Кузьменка Андрєй Віктаричь, — розрубав тишу вокал того ж оратора.

Я голосно відізвався та подумав, чи добре зробив, що сів зранку на той тролейбус. Адже купа моїх колег пісяли й какали під себе в лікарнях та успішно відмазувалися від священного обов’язку. Пісяти під себе я вмів, але останній раз робив то ще в садочку. А вчитися наново не хотів, бо, кажуть, можна звикнути. Отже, я доволі легко договорився сам із собою та зробив крок уперед.

— ШМАС, Вишній Валачьок! — гаркнув командир, і я потеліпався в бік тієї ж групки, де був Хасан.

Нас було чоловік зо тридцять, двадцять із них — мої однокурсники. Своя «контора» — то вже легше, ніж чужі. Хасан відразу почувся у своїй тарілці й заступив роль бувалого.

— Вебята, я вам скажу, павєзво нам, — почав він свою нескінченну пісню татарського кочового бандуриста. — І с павашутам папвигаєм, і в іствєбітєлях палєтаєм. Может, даже на авіаносєц пападьом! Мой папа васказивав, што вучших із ШМАС А забівают в дєсантуву.

— Хасан, тєбя развє што чучелом на іспитанія парашутов возьмут! — з-за Хасанової спини з’явився Льоша Давидов, який вчився з нами на курсі. Довжелезний ленінградський козак, з побритою головою він виглядав, як згорілий сірничок, одягнутий у спортивну форму, та фонтанував плоским гумором ленінградського пролетаріату.

— Льоша, я вєдь магу абідєцца! — ображений Хасан закусив нижню губу та став подібний на бобра. — Пвідувок! Пасмотвім, как із тєбя сєвжанти дувь тваю павибівают.

Ми потрапили до великого обшарпаного залу із двоярусними нарами під стінами.

— Во, бля, нє думал, шо в зонє спать буду, — сказав хтось із толпи, яка ввалилася всередину і нагадувала скоріше полонених німців, ніж бравих вояків Радянської армії, яких щонеділі показують у програмі «Служу Савєцкаму Саюзу».

Нари мали метрів з десять в ширину. На них з успіхом можна б було знімати порношедеври, але тут були виключно чоловіки, а в той час жанр «хлопці з хлопцями» ще не набув нинішнього апофеозу. Тому інакшого застосування, як просто валятися, ніхто не винайшов. Дуже швидко виявилося, що конструктор тих нар видумав їх таким чином, що лежати довше десяти хвилин на них було неможливо — спина спочатку боліла, а потім взагалі втрачала чутливість. На п’ятнадцятій хвилині починали відніматися руки. Ще пару хвилин, і ти вже був готовий видати державну таємницю, але оскільки нічого не знав, то простіше було встати і більше не мучитись. Тут же хтось інший займав вакантну посаду, а потім так само злізав із майже паралізованими спиною, руками й ногами. Основне питання було — чим би ще зайнятися?