...З усього було видно, що капiтан Небреха вже щасливо вибрався з дiри i не хоче туди повертатися. Але я вже звик повертати його розповiдь у потрiбному менi напрямку.
От i зараз я не посоромився запитати:
- Одного не розумiю, звiдки ж узявся значок заслуженого тренера? Кого ви там тренували?
Мить якусь капiтан Небреха не мiг збагнути мого запитання. Видно, досi в його думках панувала транспланетна наскрiзна дiрка.
Та коли вiн розпалив свою люльку, то пригадав, з чого почав розповiдь.
- Коли ми стартували, - мiж двома затяжками недбало пояснив вiн, - до багажника коробки встиг причепитися один юний молодець-стрибунець. I що б ви думали? Вiн стрибнув на свою планету з висоти свiтловоу пiвсекунди i таким робом перегорнув ще одну славну сторiнку в iсторiу стрибунцiв. Завдяки менi на планетi з'явився перший у Всесвiтi свiтловий чемпiон! Потiм з якоюсь оказiсю мiй друг капiтан Козир привiз менi оцей значок. А хiба ви вважасте, що стрибунцi переоцiнили моу заслуги перед ухньою iсторiсю?
6. У ЧАСИ КОМЕТИ
- Ви бачили у мене на столi чорний камiнь? - якось запитав мене капiтан далекого мiжзоряного плавання Небреха, коли ми фарбували в ошатний бiлий колiр його мiнiатюрну яхту. - Маленький такий камiнець, але дуже важкий. Вранцi я з ним займаюся гiмнастикою по радiо, а вдень вiн менi править за надiйний прес.
Зрозумiло, я одразу пригадав, що й справдi капiтан завжди притискав своу папери чорною, як нiч, каменюкою. Я й гадки не мав, що ця звичайна для жителя Чорноморського узбережжя рiч с нiмим свiдком якоусь незвичайноу подiу.
- Це все, що залишилося вiд другого природного супутника Землi, задумливо мовив капiтан.
- Другого природного супутника? - здивовано перепитав я, впевнений, що не дочув.
- Атож. Другого природного супутника Землi! - ще раз пiдкреслив Небреха i багатозначно додав: - Якби свого часу я вагався хоч секунду, людство й досi не з'ясувало б тасмницi походження пiвнiчного сяйва, а я зараз не чепурив би свою яхту, а ловив дрижаки на якомусь незайманому астероудi...
Капiтан Небреха замовк, кинув у вiдерце з фарбою квачики i витяг з кишенi свою прокурену люльку.
Та я вже звик до неодмiнних тютюнових антрактiв i терпляче чекав, коли Небреха сховасться за димовою завiсою.
Тiльки тодi вiн почав свою чергову дивовижну розповiдь.
- Це певно, якби я вагався хоч секунду, ми б зараз не знали багатьох речей, не знали б навiть такоу дрiбнички, звiдки узявся Мiсяць...
Ви ще пам'ятасте, як несподiвано ми з Азимутом стартували з планети стрибунцiв?
Стартувати стартували, а запасiв палива не поповнили. А скiльки витрачасться палива на стартi, ви й самi добре знасте, розповiдати вам про це нема чого.
Словом, нi сiло нi впало, а ми опинилися у глухому закутку космосу з майже порожнiми баками.
На допомогу годi було сподiватися, бо нiхто з наших шукачiв пригод у тих краях ще нiколи не мандрував, а найближча зоряна траса пролягала на вiдстанi кiлькох свiтлових рокiв. Адже ми поверталися з першоу навкологалактичноу подорожi!
Нам загрожувала моторошна перспектива стати i першими у свiтi космiчними робiнзонами. Добре, коли нам пощастить знайти теплу, багату на кисень планету. А як доведеться викидатися на гострi скелi задубiлого вiд холоду астероуда? Бр-р!
Азимут зовсiм скис i дивився на мене з доброзичливiстю людожера.
Ну, я людина щедра, поклав перед ним добрячий оберемок хлорели, сам сiв перед грубкою, запалив люльку i замислився.
Що було робити? Головне, не полошитися, це ясно. Розумна людина, особливо така досвiдчена, як я, завжди знайде раду. Та зараз ми вскочили-таки у виняткову халепу.
Азимутовi що? Вiн сидить собi i хрумтить хлорелою, а менi треба вирiшувати. Викурив я одну люльку, двi, три, а в головi порожнеча, як у просторi, що звiдусiль оточував нас.
Ранок покаже, нарештi надумав я i полiз на гамак трохи спочити. Тiльки заплющив очi, як Азимут почав галасувати:
- Комета! Комета!
- Де комета? Яка комета? - крiзь сон запитую я.
- Малогабаритна комета майже з паралельним коробцi курсом!
I тут мене наче електричним струмом штрикнуло. Комета! Майже з паралельним курсом! Ось хто вивезе нас з бiди!
За хвилину я вже сидiв бiля окуляра телескопа, а мiй штурман гарячкове обдирав у коробцi усi дроти. Я йому навiть свiй пасок вiддав - ще дроту не вистачить на вуздечку. Комета не кiнь, уу так просто не загнуздасш...
А комета, скажу я вам, трапилася напрочуд гарна! Око вогнем горить, грива i хвiст усiма кольорами сонячного спектра виграють. Така красуня, а в чубчик ще срiбнi зiрки вплетенi. I, головне, хода добра!
Милуюся я нею, а сам Азимута кваплю:
- Швидше! Швидше, тисяча астероудiв i сто штучних супутникiв!
А його й квапити не треба, старасться хлопець, як стародавньоiндiйське шестируке божество. Руки у нього аж танцюють.
Нарештi вiн упорав свою роботу, i можна було починати складний маневр, аби вправно загнуздати досi не приборкану комету.
- Ввiмкнути двигуни з правого борту! - хрипким вiд хвилювання голосом наказав я. - Чергою, вогонь!
- рсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
- З лiвого борту чергою, вогонь!
- рсть, капiтане!
- З обох бортiв залпом, вогонь!
- рсть, ссть, капiтане!
Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку впритул до комети, пришвартуватися до неу i накинути оброть.
- З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! наказав я.
- рсть, капiтане!
Але правий борт мовчав.
Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не щастить.
Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзноу ваги, то вiдлетять вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своуй масi. З цього закону з математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо довершимо маневр.
