Підійшовши та вставши позаду піаніста, Артур одразу ж подякував за неймовірну гру та задав питання, як і планував заздалегідь. Але на диво для юного журналіста, піаніст ніяк не відреагував на питання Артура. Після тривалої паузи, хлопець повторив своє питання але знову не почув жодної відповіді, а піаніст, в свою чергу, почав грати нову мелодію.
Не отримавши бажаної відповіді, Артур вирішив запитати про не найкращого співрозмовника у бармена. Чоловік похилого віку, який протирав стакани за стійкою, трохи здивувався після запитання Артура але зрозумів, що хлопець дійсно нічого не знає про того за кого цікавиться і не довго думаючи відповів:
– Це, найнеймовірніший музикант у світі!
Після цих слів, Артур не сказав більше жодного слова, а чоловік, що здавався на перший погляд лише звичайним барменом із парою байок та анекдотів у кармані, почав розповідь, що змінить життя Артура на завжди.
Ця історія починається із самого дитинства Дмитра, саме так зовуть загадкового піаніста, який грав неймовірні мелодії посеред кафе. Дмитро ріс гарним парубком, який мріяв про дивовижні пригоди у житті та бажав побачити весь світ. Його виховували мати разом із бабусею та дідусем, свого батька Дмитро не знав, адже той раніше загинув на війні. Щоб прогодувати родину, мати Дмитра завжди багато працювала на трьох роботах, тому Дмитро не рідко проводив час у бабусі та дідуся, що йому дуже подобалося, адже дідусь завжди розповідав цікаві історії із свого життя, які Дмитро слухав із великим задоволенням, так-як його дідусь у минулому був капітаном круїзного лайнера, де й познайомився із бабусею Дмитра, яка в свою чергу була там піаністкою.
Саме бабуся привила онуку любов до музики та смак до якісної та душевної мелодії. У квартирі бабусі та дідуся Дмитра, стояло старе піаніно, на якому часто грала бабуся Дмитра, хоча, якщо казати по-правді, на ньому частіше грали діти, які приходили на навчання до бабусі але у ті моменти, коли бабуся на власному прикладі показувала правильність гри, можна було забути про всі буденні турботи, завдяки чудовій музиці та витонченій грі.
Бабуйся навчала й самого Дмитра, який постійно проявляв інтерес до музики та виявив бажання до навчання гри на піаніно. Дмитро дуже швидко навчався, адже показував власний інтерес, тому й результат був очікувано позитивний. Із часом Дмитро навчився грамотній грі, чудово сприймав на слух ноти та дуже добре розвив свій музикальний слух.
Коли Дмитро пішов до п’ятого класу, його бабуся зрозуміла, що вона не зможе розкрити справжній талант свого онука, тому прийняла рішення відправити його на навчання до музичної школи, де викладала її давня подруга, яка була справжнім професіоналом своєї справи та знала, як краще розвинути юного та талановитого музиканта.
На початку, навчання давалося Дмитру не так просто, як очікувалося, так-як пані Вайс, подруга бабусі Дмитра, була доволі суворою жінкою, яка вимагала результату та прогресу від своїх учнів, в той час як Дмитро звик до навчання із своєю доброю й стриманою бабусею. Але якщо хочеш досягти успіху у своїй справі потрібно виходити із звичної обстановки та сумлінно працювати заради досягнення своєї мети. Саме це намагалася довести пані Вайс юному хлопцю, який мав талант але не розумів, що треба робити для того, щоб досягти бажаного результату.
Впродовж року сумлінних занять, Дмитро навчився систематизованій грі на роялі та дисципліні, яку йому привила пані Вайс. Також відвідуючи музичну школу, Дмитро познайомився із гарним хлопцем, який став його найкращим другом, юнака звали Владислав.
Владислав був світловолосим та добрим на характер хлопчиком, який був однолітком Дмитра. На відміну від Дмитра, Владислав походив із заможної родини, його батько був чиновником, а мати раніше була співачкою але померла коли Владиславу було чотири роки. Батько дуже хотів подарувати сину якісну музикальну освіту, так-як Владислав дуже нагадував йому про дружину, яку він кохав всім серцем, полюбляючи її спів та гру на роялі, через що наймав для свого сина кращих вчителів із самого дитинства, в надії розкрити талант дитини але усім цим вчителям, які брали шалені кошти за своє викладання, ледве вдалося розкрити у дитині музичний слух. Тому почувши, про те що в одній із музичних шкіл міста є вчителька, яка готує справжніх талановитих музикантів, не довго роздумуючи, батько Владислава, віддав сина на навчання пані Вайс, де той, в свою чергу, познайомився із Дмитром, який також став для нього кращим другом.
Подружившись із Владиславом, Дмитро став проводити разом із ним дуже багато часу. Хлопцям подобалася компанія один-одного. Вони обидва мали дуже багато спільних інтересів, особливо пов’язаних із музикою. У Дмитра ніколи не було проблем у спілкуванні із людьми але такого справжнього та щирого друга, як Владислав у нього раніше не було.
Владислав також дуже цінував спілкування із Дмитром, адже його батько раніше не давав змогу спілкуватися із звичайними дітьми, як Дмитро, а тільки із дітьми своїх заможних та впливових друзів. Відвідуючи музичну школу, Дмитро іноді страждав від цькування деякої групи хлопців, які грали набагато гірше Дмитра, а із появою в його житті Владислава, всі образи у бік Дмитра припинилися, так-як хлопці завжди були разом, а цькувальники боялись батька Владислава, що не могло не радувати Дмитра.
Через деякий, приблизно у дев’ятому класі, обидва хлопця потрапили на головний музичний конкурс своєї країни для юних музичних талантів. Конкуренція була дуже велика, тому друзі дуже переживали за свої результати. Рішення приймали під кінець заходу, тому ажіотаж буж дуже високий. За рішенням комісії було вирішено віддати Дмитру 1-місце у конкурсі, а Владислав посів третє. Обоє з хлопців були дуже раді тому, що посіли такі престижні місця у не менш престижному конкурсі своєї країни. Чого не можна було сказати про батька Владислава, який розраховував на те, що його син посяде краще місце на конкурсі але такий юний талант, як Дмитро затьмив всіх своєю грою.
Із часом хлопців стали відправляти на подібні конкурси кожного року, де вони завжди брали призові місця, в яких перше місце, зазвичай, посідав Дмитро окрім одного єдиного разу. У випускний рік Дмитро та Владислав приймали участь у новому для них музичному конкурсі, на який приходили викладачі консерваторій, які шукали юних талантів та заохочували їх до вступу до своїх навчальних закладів.
До вирішального етапу конкурсу, як завжди дійшли Дмитро та Владислав. Будучи конкурентами на сцені, хлопці ніколи не намагалися конкурувати у буденному житті, що скріплювало їхню дружбу. Після виступу обох, комісія відлучилася на нараду, щодо обговорення переможця конкурсу. В решті-решт переможцем став Владислав. Як виявилося пізніше батько хлопця підкупив кількох членів приймальної комісії, не сказавши про це сину, адже знав про його щирість та відвертість перед своїм найкращим другом.
Дмитро був дуже радий за свого товариша. Після конкурсу хлопці дуже гучно відсвяткували закінчення музичної школи та вирішили присвятити свої життя улюбленій справі, а саме грі на роялі. Через кілька днів стало відомо, що Дмитра не прийняли у бажану консерваторію, в той час як у Владислава не виявилось ніяких проблем із вступом.
Пані Вайс дізналася про підкуп приймальної комісії батьком Владислава, після чого повідомила про це Дмитру. Дізнавшись про це Дмитро не вирішив розповідати про цей інцидент Владиславу, а одразу ж вирішив поговорити із його батьком, щоб той розповів про все сину власноруч.
Прийшовши до батька Владислава та повідомивши про те, що він знає про підкуп, чоловік не здивувався, адже був впевнений у порядності та чесності Дмитра. На що відповів одною фразою:
– В моїх силах зробити так, щоб ти більше не зміг грати в жодному закладі нашого міста, тому раджу залишити цю розмову та відому тобі інформацію між нами й не рушити життя мого сина своєю чесністю. Життя не справедливе, хто як не я знаю це але іноді ми повинні йти на компроміси заради досягнення своєї мети.
