У Латинському кварталі, де колись у тісній кімнатці починав свій шлях і сам Бальзак, збираються його герої – втілення первинних засад громадського життя. Студент-медик Деплен, кар’єрист Растіньяк, філософ Луї Ламбер, художник Бридо, журналіст Рюбампре. Вони утворюють співдружність молодих людей, кожен із яких – це первородний, ще не оформлений елемент; чисті, ще в зародку, характери, але разом з ними усе людське життя збирається навколо обіднього столу в легендарному пансіоні Воке. А відтак, вилиті у велику реторту, виварені у вогні пристрастей і знову охолоджені в холоднечі розчарувань, випробувавши різноманітні впливи суспільства, механічні тертя, магнітні тяжіння, хімічні розкладання та молекулярні розчленовування, ці люди переінакшуються й втрачають справжню суть. Їдка кислота, іменована Парижем, одних роз’їдає, а інших змушує піти на дно; одні зникають, а інші навпаки – викристалізовуються, твердіють й увіковічуються. Вони зазнають усіляких перетворень, змінюють забарвлення і то з’єднуються, то розходяться, утворюючи нові складники, і через десятиліття ті, що вціліли, але абсолютно змінилися, зустрівшись на вершинах життя, вітають один одного посмішками авгурів. Деплен – знаменитий лікар, Растіньяк – міністр, Бридо – великий художник, а Луї Ламбер і Рюбампре затягнуті й розмелені маховиком. Бальзак недаремно захоплювався хімією, вивчав праці Кюв’є та Лавуазьє. Йому здавалося, що саме в цьому різноманітному процесі дій і реакцій, поєднанні відштовхувань і тяжінь, розкладань і з’єднань, розчинень і кристалізацій, у розподілі складних структур на атоми, найвиразніше проглядається картина громадського устрою. Для нього було аксіомою, що кожен індивідуум є продуктом, створений кліматом, людським середовищем, норовом, випадком – усім, що найбільше впливає на людину. Він вважав, що кожен із нас, так би мовити, вбирає в себе те, із чого складається його сутність, із визначеної обстановки, що оточує його, і у своєю чергою сам створює навколо себе нову атмосферу. Така загальна взаємозалежність зовнішнього та внутрішнього світів була для письменника абсолютним законом. На його погляд, найголовніше завдання художника полягає в тому, щоб зображувати ці відбитки органічного в неорганічному, ці втілення життя в умоглядних поняттях; підсумовувати окремі думки, що накопичуються суспільною свідомістю та плодами цілих епох. Усе взаємопроникає. Хоч сили й розкуті, проте не вільні. Такий безладний релятивізм відкидав всяку незмінність, навіть характеру. Герої Бальзака завжди створюються подіями, їх немов ліпить з глини рука долі. Навіть імена його персонажів зображають мінливість, а не постійність. Через двадцять книг Бальзака проходить барон де Растіньяк, пер Франції. Здавалося б, ми його знаємо чи то через зустрічі на вулицях або в салонах, чи то з газет, – це безпринципний кар’єрист, прототип жорстокого безсердечного паризького мисливця за щастям, який вужем прослизає крізь усі таємні вічка закону й прекрасно уособлює в собі мораль прогнилого суспільства. Але є ще одна книга, у якій живе той же Растіньяк – молодий бідний дворянин, якого відправили в Париж батьки; у нього багато надій і мало грошей, він піддатливий, сентиментальний, скромний. У ній розповідається, як герой попадає в пансіон Воке, у цей розжарений котел характерів, один із тих методів геніального ущільнення, у якому Бальзак у межах чотирьох стін, обклеєних дешевими шпалерами, закриває все життєве різноманіття темпераментів, і тут Растіньяк слідкує за катастрофою невідомого короля Ліра – батька Горіо, бачить, як сухозлоті принцеси Сен-Жерменського передмістя жадібно обкрадають батька, дивиться на підлість світського товариства, яка розкривається в одній трагедії.
І ось, коли він прямує за гробом цього надзвичайно доброго чоловіка, якого проводжають на кладовище тільки лакей і служниця, коли герой, немовби розгніваний суддя, спостерігає з височин Пер-Лашеза на Париж, що лежить біля його ніг, брудно-жовтий і тьмяний, як гнійник, – він уперше осягає мудрість життя. У цю мить чує голос Вотрена, у його вухах знову лунають настанови мученика про те, що з людьми потрібно обходитися, як із поштовими кіньми: їх необхідно запрягати й гнати, і нехай вони не спочивають до того моменту, поки ціль не буде досягнута. Саме тоді він стає бароном Растіньяком усіх інших книг, безсовісним і немилосердним кар’єристом – пером Парижа. І такі миті на перехрестках життєвих шляхів переживають усі герої Бальзака. Стають солдатами на війні всіх проти всіх, усякий рветься вперед, ідучи по трупах інших. Бальзак ілюструє, що в нас є свій Рубікон і своє Ватерлоо, що ті ж бої ведуться і в палацах, і в ліплянках, і в шинках; і ті ж пристрасті приховані під одягом священників, лікарів, військових, адвокатів. Це знає створений митцем Вотрен – анархіст, який грає всі ролі й з’являється в книгах Бальзака в десятках ризах, але завжди навмисно залишається самим собою. Під гладкою поверхнею сучасного життя, у глибині, продовжує вирувати бій, адже приховане в душі прагнення до почестей протидіє зовнішньому вирівнюванню. Нікому не уготовано місце заздалегідь, як колись королю, аристократії, духовенству: кожен має ті ж права, що і всі, і до того ж – право на всіх. Тому напруга зростає вдесятеро. Зменшення можливостей подвоює енергію.
Але саме ця вбивча й самогубна боротьба заряджених завзяттям сил і приковує увагу Бальзака. Він усією душею хоче зображати власне саму сутність енергії, а не тільки її зовнішні прояви, які спрямовані до певної мети, і втілює усвідомлену волю до життя. Йому байдуже, на добро чи зло спрямована ця піднесеність, дієва вона або витрачається даремно, – аби тільки була напруженою. Гострота й воля означають все, тому що вони залежать від людини; успіх і слава – ніщо, оскільки їх диктує випадок. Дрібний крадій, який злякано ховає в руках хліб, поцуплений із прилавка пекарні, – нудний; великий грабіжник, злодій за покликанням, робить шкоду не тільки заради користі, але й через пристрасть, для якого сенс життя в надбанні хижака, – грандіозний. Вимірювати наслідки та самі факти – завдання історії, а розкривати причини й напругу сил – це, на думку Бальзака, завдання письменника, адже трагічна тільки та могутність, яка не досягає мети. Романіст описує «забутих героїв», для нього в кожну епоху існує не один Наполеон, не тільки той, чию діяльність вивчають історики, хто завойовував світ з 1796 року по 1815; ні, він знає чотирьох або п’ятьох різних імператорів. Один із них, на ймення Дезе, можливо, загинув у Маренго; іншого сам Наполеон міг відправити в Єгипет, подалі від великих подій; третій, імовірно, пережив найстрашнішу трагедію – він був Наполеоном, але так ніколи й не побачив поля бою й примеркнув у якійсь глушині замість того, щоб стати полководцем, затративши не меншу енергію, хоча і на менш вагомі цілі. Називає він і жінок, які щедротами своєї пристрасті й завдяки красі могли б прославитися так само як ті сонячні королеви, чиї імена відомі, наприклад, Помпадур або Діана де Пуатьє; оповідає про письменників, які гинули через немилість випадку: слава минула їх, і тільки інший митець може повернути її. Бальзаку відомо, що кожну мить життя гайнується величезна кількість енергії. Він знає, що Євгенія Гранде, чутлива провінційна панянка, тремтячи перед скупим батьком, дарувала заощаджене нею золото кузену, мала не менш відважний вигляд, ніж Жанна д’Арк, на честь якої мармурові статуї виблискують на кожній ринковій площі Франції.
Успіхи не засліплюють творця незліченних життєписів. Вони не можуть ввести в оману того, хто хімічно розклав всі рум’яна, весь грим світського успіху. Непідкупне око Бальзака, яке шукає тільки енергію, бачить у сум’ятті подій лише напруження живих сил; у несамовитому гармидері біля Березини, коли розбита армія Наполеона кинулася через міст, де весь відчай, підлість і героїзм багаторазово описаних сцен втиснулися в одну коротку мить, він розгледів справжніх і великих героїв – сорок саперів, чиї імена нікому не відомі, тих, хто три дні стояв по груди в льодяній воді, нагромадженій крижинами, щоб полагодити той хиткий міст, по якому вдалося втекти половині армії, що відступала. Він знає, що в Парижі за опущеними шторами завжди розігруються трагедії не менш величні, ніж смерть Джульєтти, загибель Валленштейна й відчай Ліра. Знову й знову письменник гордо повторює слова: «Мої буржуазні романи більш драматичні, ніж ваші трагедії». Його романтика – це потаємні надри; його Вотрен у простому одязі буржуа – не менш імпозантний, ніж увінчаний бубонцями дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо, створений Віктором Гюго; застиглі, скелясті рельєфи душ, непролазні хащі жадібних пристрастей в серцях його великих кар’єристів не менш гнівні, ніж зловісна гірська печера Гана Ісландця. Бальзак шукає велич не в декоративності, не у віддаленій історичній перспективі, не в екзотиці, а в надмірності, у підвищеній напрузі надзвичайного й своєрідного людського почуття. Він знає, що воно стає значним тільки тоді, коли залишається незламним, неослабленим, і людина велика лише за умови, якщо нестримно прагне до однієї мети, не розпорошуючись, не роздрібнюючись на окремі бажання, коли її пристрасть вбирає в себе всі соки, призначені для інших почуттів, і, як хижак, супроти природи, міцніє, як та гілка, що розквітає з подвоєною силою, коли садівник відрубує суміжне братське галуззя.
