— Забудь про мене, Маркусе. Я не повинен жити на світі.

І він побіг, я кинувся за ним, та тільки й устиг побачити, як він сів у авто з коннектикутськими номерами, й воно рвонуло з місця. За кермом була Коллін.

Я підкотив до будинку Балтиморів і зупинився. Вулиця була заставлена автомобілями гостей. Мені не хотілося заходити: вигляд у мене був неохайний, я геть спітнів, і вбрання було в грязюці.

Та й не хотілося бачити геть самотніх Гіллеля й дядечка Сола в оточенні тих співчутливих гостей, що запихаються тістечками і напханими ротяками повторюють стандартні фрази («Час лікує…», «Нам її бракуватиме», «Яка трагедія…»), перш ніж кинутися хутчій до столу, а то там усе розхапають.

Якусь хвилю я сидів у авто, розглядаючи спокійну вулицю й поринувши у спогади, аж побачив, як підкотило чорне «феррарі» з номерами штату Нью-Йорк — Патрик Невіль набрався зухвальства і таки приїхав. Він припаркувався коло протилежного хідника і якусь мить сидів у автомобілі, мене він не бачив. Урешті я вийшов і розлючено попрямував до нього. Угледівши мене, він теж вийшов надвір. Обличчя його було страшенно засмучене.

— Ох, Маркусе, — сказав він, — добре, що я бачу когось, хто…

Я не дав йому закінчити.

— Забирайтеся звідціля! — крикнув я.

— Та зачекай, Маркусе…

— Геть!

— Маркусе, ти ж не знаєш, що сталося. Дозволь пояснити…

— Геть звідціля! — заревів я. — Геть, вам нема чого тут робити!

Гості почули галас і повиходили з дому Балтиморів. До нас підбігла моя матінка і дядечко Сол. Незабаром надворі вже стояла ціла юрма роззяв із келихами в руках і стежила за нами, щоб не пропустити жодної подробиці зі сцени, де небіж свариться з коханцем своєї тітоньки. Коли я побачив обурений погляд моєї матінки і безсилі очі дядечка Сола, мені зробилося страшенно соромно. Патрик спробував пояснити ситуацію присутнім.

— Це не те, що ви думаєте! — повторював він. Та у відповідь отримував зневажливі погляди. Урешті він сів у авто і поїхав.

Усі позаходили до хати, я теж. На ґанку Гіллель, що, мов примара, спостерігав за тією сценою, глянув мені у вічі й мовив:

— Треба було затопити йому в рило.

Я сидів у кухні за столом. Марія плакала й накладала на таці закуски, а сестри-філіппінки вешталися туди-сюди, заносячи брудний посуд. Ще ніколи той дім не видавався мені таким порожнім.

*

Після похорону мої батьки побули в Балтиморі днів зо два, потім поїхали до Монклера. Я не хотів повертатися до університету, тож лишився в Балтиморі ще на трохи.

Щовечора розмовляв з Александрою. Щоб Гіллель не застукав мене, я казав, що хочу проїхатися трохи, і брав авто дядечка Сола. Купував каву в найближчому «Данкін Донатс», розташованому достатньо далеко від дому, щоб ніхто мене не бачив. Зупинявся на паркувальному майданчику, відкидав спинку сидіння й телефонував їй. Уже сам її голос зціляв мої рани. Я почувався дужчим, могутнішим, коли розмовляв із нею.

— Ох, Маркі, як хотілося б мені бути поруч із тобою.

— Знаю.

— Як там Гіллель із дядечком?

— Та так собі. Ти бачила свого батька? Він казав тобі про нашу сварку?

— Він усе розуміє, не турбуйся, Маркі. У всіх нерви напнуті в такій ситуації.

— Не міг він порати іншу жіночку, а не мою тітоньку?

— Маркі, він каже, що вони були просто друзі.

— Вуді сказав, що там був стіл, накритий до Дня святого Валентина.

— Аніта хотіла розповісти йому про щось дуже важливе. Воно стосувалося твого дядька… Ти довго ще будеш у Балтиморі? Мені бракує тебе…

— Хтозна. Принаймні з тиждень. Мені теж тебе бракує.

У домі панувало химерне безгоміння. Поміж нами пропливала примара тітоньки Аніти. Нереальність ситуації передужчувала смуток. Марія безладно поралася в господі. Я чув, як вона докоряла собі («Пані Ґольдман загадувала тобі почистити ці штори», «Пані Ґольдман була б незадоволена тобою»). Гіллель весь час мовчав. Здебільшого він сидів у своїй кімнаті й дивився у вікно. Урешті я мало не силоміць змусив його прогулятися зі мною до «Дейрі-шейк». Ми замовили молочні коктейлі й випили їх. Потім помалу попрямували до маєтку Балтиморів. Звернувши на Вілловік-роуд, Гіллель сказав мені:

— Почасти в цім винен і я.

— Ти? У чому? — запитав я.

— У маминій смерті.

— Не кажи такого… То був нещасний випадок. Клятий випадок.

— У всьому винна Ватага Ґольдманів, — провадив він.

Я не втямив, що він хотів сказати.

— Знаєш, нам потрібно підтримувати один одного. Вуді теж несолодко.

— Тим ліпше.

— Я бачив його на цвинтарі під час похорону. Він сказав, що того вечора ви посварилися…

Гіллель завмер і глянув мені у вічі.

— Гадаєш, про це потрібно говорити зараз?

Мені хотілося відказати «так», але я не в змозі був навіть погляд його витерпіти. Далі ми йшли мовчки.

Того вечора дядечко Сол, Гіллель і я їли печену курку, яку приготувала Марія. Упродовж вечері ми й слова не сказали один одному. Урешті Гіллель озвався:

— Завтра я поїду. Повертаюся в Медісон.

Дядечко Сол кивнув. Я зрозумів, що Ватага Ґольдманів розпадається. За два місяці до того Гіллель із Вуді пречудово почувалися разом в університеті, а дядечко Сол і тітонька Аніта були щасливим і успішним подружжям. Зараз тітонька Аніта була мертва, Гіллель замкнувся в мовчанні, а дядечко Сол розпочав нове життя в Оук-Парку. Він вирішив узяти на себе роль ідеального вдівця, мужнього, покірного і сильного.

Тиждень залишався я в Балтиморі й бачив, як щодня приходили до нього сусіди, приносили їжу і підбадьорювали. Бачив, як один за одним заходили вони до його дому. Вони заспокійливо ляскали його по плечу, розчулено дивилися у вічі, довго тиснули йому долоню. А потім чув недобрі балачки в супермаркеті, в хімчистці, в «Дейрі-шейку» — чутки повзли мов гадюки. Він був рогоносцем, нікчемою. Жінка його загинула під колесами автомобіля, коли бігла з дому свого коханця, бо її в День святого Валентина застукав там їхній майже-син. Видавалося, всі до щонайменших подробиць знали про смерть тітоньки Аніти. Усі все знали. А ще до мене долинали тихі балачки:

— Та й він ґав не ловив.

— Немає диму без полум’я.

— Ми бачили його з тією жіночкою в ресторані.

Я зрозумів, що до цієї історії була причетна ще якась жінка. Така собі Кассандра з тенісного клубу Оук-Парку.

Я подався до того клубу. Довго шукати не довелося: в приймальні висіли світлини й прізвища тренерів із тенісу, й на одній із них була досить приваблива жіночка на ім’я Кассандра Девіс. Я почав корчити дурника і завів балачку з секретаркою, яка розповіла мені, що за випадковим збігом обставин вона давала уроки дядечкові Солові й за ще більш випадковим збігом обставин вона сьогодні занедужала. Я довідався адресу і вирішив піти до неї додому.

Як я й припускав, вона не хворіла. Зрозумівши, що я небіж Сола Ґольдмана, грюкнула дверми перед самісіньким моїм носом. Я знай стукав, щоб вона відчинила, тож Кассандра гукнула в замкову шпарину:

— Що ти від мене хочеш?

— Я хочу дізнатися, що сталося в моїй родині.

— Сол тобі скаже, як захоче.

— Ви його коханка?

— Ні. Ми тільки раз вечеряли разом. І нічого в нас не було. А тепер його дружина загинула, і всі вважають мене хвойдою.

Я дедалі менше розумів, що сталося. Дядечко Сол нічого мені не казав. Не знав я й того, що сталося поміж Вуді й Гіллелем, ні того, що скоїлося поміж дядечком Солом і тітонькою Анітою. Так і не діставши відповідей на ті запитання, я врешті подався з Балтимора. Того ранку, коли я вирушав звідтіля, дядечко Сол провів мене до авто.

— Усе буде гаразд? — обійнявши його, запитав я.

— Усе буде гаразд.

Я хотів було випустити його з обіймів, та він притримав мене за плечі й сказав:

— Маркі, я вчинив одну недобру річ. Тим-то твоя тітонька і пішла.