— Ні, хлопчику мій. Це таке поводження, якого ми обоє хотіли.

— Ляскати по голій дупі?

— Ага. Це спеціальне ляскання. Воно не болить. Від нього добре.

— Ого! Мій друзяка Луї казав, що як його відшмагав татко, то страх як боліло.

— То інше. А це роблять одне одному дорослі. Спершу домовляються, щоб упевнитися у спільній згоді.

— Ага, — сказав Гіллель, — отже, ви питаєте пані Черіот: «Скажіть мені, люба пані, чи ви не проти, якщо я скину зараз із вас трусики і добряче всиплю по дупі?» А вона вам: «Нітрохи, любий пане директоре. Всипте».

— Приблизно так.

— Дивно.

— Дорослі взагалі дуже дивні люди.

— Та я помітив.

— Ні, ти не втямив: у них такі фантазії, яких ти й уявити собі не можеш.

— І у вас?

— І в мене.

— Здається, я зрозумів, про що вам ідеться. Друзі моїх батьків збираються розлучатися. Якось вони вечеряли у нас, а за тиждень дружина прибігла до нас ночувати. І весь час казала про свого чоловіка заборонені слова. Він щось там зробив панні, яка гляділа їхніх дітей.

— Чоловіки роблять таке часом.

— А навіщо?

— З багатьох причин. Щоб почуватися впевненішим, щоб почуватися дужчим. Щоб почуватися молодшим. Щоб задовольнити свій потяг.

— А що таке «потяг»?

— Це те, що виривається з нас хтозна й чому. Голова наша не тямить, а тіло робить це, і потім ми шкодуємо, що таке утнули.

— Ага, якось я знайшов під ліжком пакунок із цукерками. То були мої улюблені цукерки, та мама заборонила мені їсти їх, бо незабаром мала бути вечеря. А я не витерпів і змаламурив їх усі, потім не міг вечеряти, бо по зав’язку напхався тими ласощами. Це тяга, еге?

— Таж певно.

— А чому ви граєтеся в ту гру з пані Черіот? Ви не любите вашої дружини, як ото в наших друзів було?

— Навпаки, я люблю її. Я її неймовірно люблю.

— Але ж від такої любові треба їй добряче по дупі всипати!

— Вона не хоче. Розумієш, у чоловіків часом є потреби. І вони повинні їх задовольняти. Але це не означає, що вони не люблять своїх дружин. Ляскати по дупці в редакційній кімнаті пані Черіот — це спосіб залишатися з власною дружиною. А я люблю мою дружину. І не хочу, щоб вона засмучувалася. А вона засмутиться, як дізнається про це. Ти мене зрозумів? Певен, що зрозумів.

— Авжеж, зрозумів. Але ж ви начальник пані Черіот, і через це може бути ціла купа проблем. Гадаю, батьки не дуже зрадіють, дізнавшись, що на стільцях, де сидять їхні діти, укладали голозаду пані Черіот…

— Гаразд! — урвав його Геннінґс. — Я зрозумів. Що ти хочеш?

— Хочу безоплатне місце у школі для мого друга Вуді.

— Ти здурів! Гадаєш, я можу так просто витягти двадцять тисяч доларів із кишені?

— Ви завідуєте бюджетом. Певен, ви зумієте якось усе залагодити. Треба буде тільки поставити ще один стілець у класі. Це нескладно. А потім можете собі й далі любити дружину, ляскаючи по дупі пані Черіот.

Уранці наступного дня директор Геннінґс зателефонував Арті Кровфордові і сповістив, що «Фонд навчальних стипендій батьківського комітету школи Оук-Трі» з радістю ухвалив рішення надати Вуді стипендію. Побалакавши, тітонька і дядечко, на превелику Гіллелеву радість, запропонували Вуді поселитися в них, щоб бути ближче до школи. Того вечора, коли Вуді став учнем школи Оук-Трі, директор записав у шкільному журналі: «Сьогодні ухвалили рішення: як виняток виділити стипендію дивному хлопчині, Вудро Фінну. Здається, Гіллель Ґольдман у захваті від нього. Подивимося, чи прихід цього нового учня допоможе йому розкрити прихований потенціал, чого я давно вже сподіваюся».

Отак Вуді увійшов у життя Балтиморських Ґольдманів, і поселили вони його в одній з кімнат для гостей, яку обладнали на його смак. Наступними роками тітонька Аніта і дядечко Сол бачили, що не було щасливішої людини на світі, ніж Гіллель. Разом із Вуді вони ходили до школи, разом із неї поверталися. Вони разом снідали, разом залишалися після уроків, коли їх карали, разом робили домашні завдання, а на спортивному майданчику здавалися однією командою, хоч за габаритами і були різні. То була пора спокою і цілковитого щастя.

Вуді став членом баскетбольної команди, і завдяки його участі вона вперше в своїй історії виграла чемпіонат. Гіллель узявся до шкільної газети і значно посприяв її піднесенню: він додав сторінку, присвячену баскетболу, і продавав примірники під час матчів. Зароблені кошти надходили на рахунок «Фонду навчальних стипендій батьківського комітету». Його любили викладачі, поважали однокласники, а директор Геннінґс записав у журналі про нього: «Фантастичний учень із винятковим інтелектом. Безумовний набуток для школи. Зумів згуртувати учнів навколо газетного проекту, організував у школі лекцію мера про політичну ситуацію. Одне слово, талант».

Незабаром території за школою стало вже замало. Потрібен був більший простір, потрібен був обшир, що відповідав би їхнім пориванням. Після уроків вони ішли в спортивну залу ліцею Рузвельта, розташованому неподалік. Приходили перед тренуванням баскетбольної команди, промикалися досередини і, заплющивши очі, уявляли себе на лос-анджелеському Форумі або в Медісон-Сквер-гардені, де глядачі шаленіють, скандуючи їхні імена. Гіллель вилазив на трибуни, Вуді ставав на краю поля. Тримаючи в руці уявний мікрофон, Гіллель вигукував: «За дві секунди до кінця матчу “Чикаґо Буллз” відстає на два очки. Та якщо їхній крайній нападник Вудро Фінн закине м’яч у кошик, вони переможуть у плей-оф!» І Вуді напинав усі свої м’язи, примружувався в пориві натхнення й кидав м’яч. Тіло його підлітало в повітря, руки розслаблювалися, м’яч перетинав залу і поціляв точнісінько в кошик. Гіллель репетував у захваті: «Перемоооога “Чикаґо Буллз” завдяки незрівняяяянному маневру великого Вудро Фінна!» І вони обіймалися на радощах, робили коло пошани і вшивалися відтіля крадькома, щоб їх не застукали.

Якось Вуді підійшов до тітоньки Аніти і пошепки сказав:

— Пані Ґольдман, я… я хотів би зателефонувати батькові. Хотів би сповістити йому новини.

— Авжеж, золотце. Телефонуй, скільки тобі треба.

— Пані Ґольдман, ну… я не хотів би, щоб Гіллель знав про це. Мені не хочеться балакати з ним на цю тему.

— То піднімися в мою кімнату. Телефон коло ліжка. Та й дзвони татові, скільки хочеш і коли хочеш. Не треба питати дозволу, золотце. А я відверну увагу Гіллеля.

Вуді тихенько прослизнув до кімнати тітоньки Аніти і дядечка Сола. Узяв телефон і сів на канапі. Потім дістав клапоть паперу, де було записано батьків номер, і накрутив диск. До телефона ніхто не підійшов. Ввімкнувся автовідповідач, і Вуді залишив повідомлення. «Привіт, тату, це Вуді. Залишаю тобі повідомлення, тому що… Хочу тобі сказати: зараз я живу в Ґольдманів, вони дуже добре ставляться до мене. Я граю в баскетбол у команді моєї нової школи. Спробую зателефонувати тобі завтра».

*

За кілька місяців, незадовго до різдвяних вакацій 1990 року, тітонька Аніта й дядечко Сол запропонували Вуді поїхати з ними до Маямі, та він спершу рішуче відмовився. Йому здавалося, що Ґольдмани й так потратилися на нього і така мандрівка забере в них забагато коштів.

— Їдьмо з нами, там добре, — казав йому Гіллель. — Що ти тут робитимеш? Сидітимеш весь час в інтернаті?

Але Вуді не погоджувався. Увечері тітонька Аніта прийшла до його кімнати і сіла на краю ліжка.

— Вуді, — сказала вона, — чому ти не хочеш їхати до Флориди?

— Не хочу, та й край.

— Нам було б так добре, якби ти поїхав з нами.

Він заплакав, тітонька обняла його і пригорнула до себе.

— Вуді, любий, що з тобою?

Вона ніжно провела долонею по його чубові.

— Ну… ніхто так не дбав про мене ніколи, як оце ви. Ніхто ніколи не возив мене до Флориди.

— Для нас це буде велике задоволення, Вуді. Ти пречудовий хлопчина, ми так тебе любимо.