Прочитавши те оповідання, пані Черіот побігла до директора Геннінґса і показала йому те творіння; директор заборонив його друкувати і викликав до себе Гіллеля.

— Ти розумієш, що твій текст містить слова, які не можна вживати у нашій школі? — заревів директор. — Я вже не кажу про сюжет цього дурнуватого оповідання й наклеп на вчителів, що його ти звів у ньому!

— Те, що ви кажете, називається цензурою, — відтяв Гіллель. — Таке робили фашисти, я читав про це в тій книжці.

— Облиш ці балачки про фашизм, чуєш? Не цензура це, а здоровий глузд! У нас в Оук-Трі є моральні правила, а ти їх порушив!

— А лист до Гелени, який ви опублікували в попередньому числі газети?

— Я вже пояснив тобі, пані Черіот гадала, що той вірш написала вона.

— Але ж після публікації я сказав їй, що автор я!

— То й добре зробив, що сказав.

— А вона повинна була заборонити розповсюдження газети!

— А чому це?

— Бо та публікація була для мене страшенно принизлива!

— Ох, Гіллелю, облиш ти ці свої примхи! Вірш дуже хороший, на відміну від оповідання, де ціла купа різної гидоти і грубощів.

І директор відпровадив Гіллеля до шкільного психолога.

— Я прочитав твоє оповідання, — сказав той, — і воно здалося мені цікавим.

— Тільки вам воно таким і здалося.

— Директор сказав мені, що ти читаєш книжки про фашизм…

— Та знайшов одну в бібліотеці.

— І це вона тебе надихнула на це оповідання?

— Мене надихнула на нього ваша дурнувата школа.

— Може, тобі не варто читати таких книжок…

— Може, іншим якраз і треба читати такі книжки…

Дядечко Сол і тітонька Аніта теж просили сина зробити ще одне зусилля. «Гіллелю, ти в цій школі ще й трьох місяців не навчаєшся. Навчися жити у злагоді з іншими».

Нарешті в актовій залі відбулася шкільна дискусія на тему «Бешкет і грубощі». Геннінґс довго розводився про морально-етичні цінності Оук-Трі й пояснив, чому бешкет і грубощі суперечать правилам поведінки у школі. Потім учні розучили гасло: «Грубощі казати — це бешкетувати!» — яке треба було хором виголошувати, почувши, як хтось у школі сказав грубе слово. Скінчилася дискусія тим, що учні дістали змогу ставити запитання, які їх цікавили.

— Питайте все, що захочете, — заявив Геннінґс, хитро підморгнувши Гіллелеві, й докинув: — У нас цензури нема.

У залі здійнявся цілий ліс рук.

— А грати в м’яча на вигоні — це бешкет? — запитав якийсь хлопчина.

— Ні, це спорт, — відказав Геннінґс. — Якщо тільки ти не поціляєш м’ячем в обличчя товаришеві.

— А я колись побачила павука в кафетерії й страшенно заверещала. Це бешкет? — трохи засоромившись, запитала якась дівчинка.

— Ні, від переляку кричати дозволяється. Але просто так репетувати, щоб друзям аж у вухах закладало, це бешкет.

— А якщо хтось зарепетує, щоб побешкетувати, а потім скаже, що побачив павука, щоб його не покарали, то це як буде? — спитався інший учень, якого, певне, турбувало, щоб ніхто не поминув закону.

— Так робити нечесно. А нечесно робити — недобре.

— А що означає «нечесно»?

— Не зізнаватися у своїх вчинках. Наприклад, якщо вдаєш хворого, щоб не ходити до школи, це дуже нечесно. Ще запитання?

Якийсь хлопчак підняв руку, і директор кивнув йому.

— А секс — це грубе слово? — спитався хлопчак.

Усі аж дух затамували, а Геннінґс розгубився.

— Секс — це не грубість… але це слово, сказати б… ну, зайве.

У залі загомоніли. Якщо секс не грубе слово, то, певне ж, його можна казати, не порушуючи правил школи Оук-Трі?

Геннінґс постукав по столу, закликаючи до тиші, бо в залі був справжнісінький бешкет, і всі позамовкали.

— Секс — це таке слово, якого не можна казати. Заборонене слово, отак.

— А чому не можна, адже це не грубість?

— Тому що… Тому що це погано. Секс — це зло, отак. Це як наркотики, це просто жах.

Почувши від директора про оповідання, яке написав Гіллель, тітонька Аніта геть розгубилася. Вона вже не могла второпати, чи й справді Гіллель невинна жертва, чи, може, це віддяка за його провокації: вона ж бо розуміла, що тон його часом може дратувати, а деколи і видаватися зверхнім. Та й розвиненіший він був од решти дітлахів, тож незабаром почав нетерпеливитися на уроках, йому було там нудно. Усе це нервувало однокласників. І що ж удіяти, якщо Гіллель був тільки жертвою того бешкету, до якого сам і спричинився, як казав Геннінґс? Вона сказала чоловікові: «Якщо до людини всі ставляться вороже, то, певне, така людина сама винна, правда ж?»

Отож тітонька Аніта вирішила пояснити Гіллелевим друзям, що таке переслідування в школі і що так буває, коли людина довго вливається в шкільний колектив. Вона обійшла всі будинки в Оук-Парку, побалакала з усіма батьками, довго пояснювала дітлахам, що «часом здається, ніби бешкет просто гра, й ніхто не помічає, якого зла завдає він твоєму другові». Ото такими словами звернулася вона до подружжя Редданів, батьків отого Вінсента, якого прозивали Кнурякою. Реддани мешкали в чудовому будинку неподалік від Балтиморських Ґольдманів. Кнур уважно вислухав тітоньку Аніту й щойно вона завершила, почав удавано хлипати і втирати сльози. «Чому мій друг Гіллель не сказав мені, що він почувається виродком у школі, це ж такий жах! Ми всі його любимо, не розумію, чому він тримається осторонь від нас». Тітонька Аніта пояснила, що Гіллель трохи інакший, і Кнуряка, зворушено хлипаючи, висякався і врочисто запросив Гіллеля на свій день народження наступної суботи.

На тому дні народження, коли Кнурові батьки десь відвернулися, Гіллелеві відразу викрутили руку, змусили понюхати і поцілувати під хвостом у хатнього цуцика, а потім замурзали обличчя кремом із іменинного торта і пхнули в одязі у басейн. Почувши, як шубовснуло у воді, а потім регіт усіх гостей, прибігла пані Реддан і насварила Гіллеля, що він поліз купатися без дозволу, а потім побачила понівечений торт і свого сина, який пояснив, що Гіллель хотів з’їсти його ще до того, як запалять свічки, щоб ні з ким не ділитися. Пані Реддан відразу ж зателефонувала тітоньці Аніті й попросила її приїхати і забрати Гіллеля. Опинившись перед брамою того маєтку, тітонька Аніта побачила господиню, яка тримала за руку її сина, а коло неї заплаканого Кнура. Він, хлипаючи, сказав, що Гіллель зіпсував їм усеньке свято. Дорогою додому тітонька Аніта обурено зиркала на сина. Урешті вона зітхнула і сказала: «Ну чому ти весь час отаке робиш, Гіллелю? Невже не можеш якось по-доброму ставитися до своїх друзів?»

Гіллель помстився, написавши ще одне оповідання. Цього разу й мови не могло бути, щоб його опублікувала шкільна газета. Він вирішив підготувати її сам і видрукував на принтері. Потім підмінив офіційні примірники газети своїми. Пані Черіот відразу ж побачила цю підміну, вхопила ті примірники й побігла до директора. «Френку, Френку! Поглянь, що знову цей Гіллель утнув! Видав піратську газету з жахливим текстом!»

Геннінґс узяв ту газету, прочитав оповідання, і йому аж дух забило. Він відразу ж викликав до школи тітоньку Аніту, дядечка Сола й Гіллеля.

Оповідання звалося «Маленький Кнур». Розповідалося в ньому про куцого здорованя Кнура, який полюбляв збиткуватися зі своїх товаришів. Урешті їм урвався терпець, вони вбили його в шкільній вбиральні, порубали на шматки і поскладали те м’ясиво в холодильнику, перемішавши зі свининою, яку того дня привезли до шкільної кухні. Зчинилася неабияка буча, і Кнура почала шукати поліція. Наступного дня поліціанти прийшли в їдальню, де саме був обід. «Знайдіть мого котика, прошу вас», — хлипає Кнурова мати, дурепа над дурепами. Поліційний інспектор розпитує учнів, які за обидві щоки наминають печеню. «Ви не бачили вашого товариша?» — питає він. «Ні, не бачили, пане інспекторе», — кажуть вони і знай маламурять смаковите м’ясце.

— Пане і пані Ґольдмани, — почав директор Геннінґс, — ваш син знову написав нетолерантний текст. Це пропаганда насильства, такі речі в школі Оук-Трі недопустимі.