– Ну добре, вговорила, із завтрашнього дня буду вдягатися винятково з Парижа. А поки що давайте прогуляємося. Ходімо, Оксанка ж ще дому не бачила.

Повели Оксанку в дім. Але дарма я сподівалася перевести розмову з обміркування моєї неідеальної особи на щось інше; мені й тут досталося. Оглядаючи кімнати, дівчата проявили небайдужу зацікавленість до того, як мені оборудувати своє мешкання; гаряче засперечалися, які ліпше зробити підлоги: паркетні чи дощані – і спільно накинулися на мене, коли я бовкнула, що хочу зробити їх з ламінату. А коли вже я сказала, що мрію про підвісні стелі, то взагалі, думала, заб’ють. Ленка заявила, що такої фатальної відсутності смаку вона навіть від мене не чекала, Влянка спитала, чи я серйозно, а Оксанка примирливо розважила, що головне, щоб господині подобалось…

Підсміхуючись над їх гарячністю, повела їх знов надвір, показати господарчі прибудови. Цікаво, що тут вони мені пропонують зробити? Музей народного побуту в клуні?

Ми йшли до флігелю, коли Оксанка раптом різко спинилася, глядячи під ноги. Там ріс рядок невеличких кругленьких пурхавок.

– О, дивіться, пурхавки повилазили вже, – зауважила Влянка. – Значить, хутко й справжні гриби будуть. І от ще, дивись, якісь маленькі, руденькі, чаренями30 ростуть. Забулася, як вони називаються. Оксанко?

– Пудпалюпахи, – приглушено відповіла Оксанка.

– Як-як? – не розчула Влянка.

– Пудпалюпахи, – повторила вона голосній, але таким дивним голосом, що я підвела на неї очі.

– Що з тобою, Оксано?

– Все нормально, – Оксанка відкашлялася.

Вона міцно задумалася, і раптом спитала:

– А ми можемо зараз піднятися на горище?

– Бодай. Але там ніц цікавого немає…

– Давайте все ж заліземо.

Ми вернулися в дім і по вузькій драбині, яку я знайшла на вишках31 у клуні і приперла сюди, одна за другою піднялися на гору32. Тут справді не було нічого вартого уваги; півтемне пильне приміщення. Оксанка хуткими кроками підійшла до одного з двох віконець, що розміщалися у фронтонах, виглянула і покликала нас.

– Подивіться!

Ми згрудилися біля вікна. Що вона там таке бачить?

– Дивіться, отам, на газоні. Онде-го33!

Я подивилася. До новосілля я викосила двір, і зараз на свіжоскошеному травнику з висоти горища було добре бачні чарені грибів – пурхавок та пудпалюпахів. Пурхавки росли рівними рядами, а пудпалюпахи – півколами. А найдивніше, найвражаюче – що всі разом ці гриби створювали велике, чітко, виразно бачне слово:

БІДА

Не до віри, але так!

Оксанка, поки ми розгублено мовчали, не можучи втямити, що то таке, перейшла до другого вікна, напроти першого.

– А тепер сюди підійдіть.

З цього вікна були бачні інші чарені грибів, але вони також складали собою слово:

BIEDA

Мені так само прийшлося прокашлятися, перш чим я змогла виговорити:

– Що це значить? Якийсь жарт?

Оксанка подивилася на мене.

– Чи попередження.

Ми стояли одна проти одної, і уявні лінії поміж нами робили майже правильний криж; але погляди, спрямовані на Оксанку, створювали малюнок птичої лапи.

Текст – це завжди тайна, написаний він на папері чорнилом, на землі грибами чи в повітрі поглядами. Тайні знаки ще можуть критися в червонокрівцях, бактеріях, навіть у молекулах – вони там палають.

– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…

– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?

– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.

– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.

– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?

– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.

Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).

Я прибирала зі столу, десь далеко майже весь час гуркотів грім, але, дивно, зоряниці блискали рідко. Біліли капелюшики грибів, на які я раз по раз поглядала; тонко бзюмкали комарі.

Увімкнула комп’ютер. Отже, золотий серпень 1930 року, Дивинове, велике село в Поліському воєводстві, вчитель початкової польської школи готується зустрітися з батьками деяких своїх учениць…

Коли настала золота й спішна пора жати, коли серпи і серпень усталював цим людюм час жити на квасі та молоці, бо варитися не стало коли, коли спинилися навіть бійки за ремізою, бо хлопці не мали на них сили, пан Родзай вирішив, що настав час все ж вернутися до тієї справи подальшого навчання найкращих своїх годованців, яка давно його займала. Час діяти, сказав собі пан Родзай, після обіду витираючи серветкою молоді вуса. Самий час не тільки випустити те, що думається голові, у світ словами, але треба вже й діяти. За польськими законами діти цієї любимої Богом держави мали вчитися до 14 літ, обов’язково й безкоштовно, а далій – вже за гроші. На практиці це означало, що блідні, але повні енергії паростки цього широкого, болотистого та небагатого краю зазвичай скінчали три класи початкової школи, ходячи до школи через два дні на третій, коли їм вдавалося видерти ноги з багни, було що впранути та не треба було цепами молотити або за вишаром 34 їхати. Навчившись за три роки такої освіти так-сяк читати-писати польською, рахувати, вивчивши на історії Польщі приказку «За круля Саса їж, пи та попущай паса», укріпившись у належності до московського православ’я на уроках Закону Божого, деякі діти, бувало, сиділи в останньому класі ще рік, бо інакше їх батькам погрожував штраф, – і на тому їхня освіта скінчалася. Така система, мабуть, була прогресивною, якщо її порівнювати, скажімо, з ситуацією ще двадцять років тому, коли бодай ніхто тут не відав грамоти, але для європейської країни першої третини двадцятого сторіччя – і з цим не може не погодитися будь-яка освічена людина – була цілком неприймальна! Пан Родзай не раз виказувався про це на нарадах у Кобрині, Бересті, а одного разу мав навіть можливість виступити на з’їзді польських учителів. Управляючий брестським відділом шкільної освіти був тоді дуже незадоволений. Він мовчав під час дискусії, яка розгорілася і в якій Родзая гаряче підтримали молоді колеги з Малопольськи (а здавалося б, що їм до Полісся), але потім, коли всі вже розходилися, підішов до Родзая на порозі Дому вчителя, де проходив з’їзд, і вимовив загадкову фразу: «Nie wszystko, co myśli się w głowie, powinno być wypuszczone w świat jako słowa». Пан Тумановський любив-таки підпустити туману і начальником був не аж таким добрим, але при тому репресій ніяких не воспослідовало; більше за те, вчора з Берестя кур’єр привіз папірець, у якому вчителів початкових шкіл було проінформовано, що цього року виділено квоти для навчання в підставовій школі для дітей місцевих селян за пільговим коштом, що пан Родзай взагалі схильний був розцінити як знак згори, і тому в гарячій серпневий день він удався до владкування справи, яка йому давно кортіла, а саме: вговорити батьків кращих учнів відправити дітей продовжувати навчання, для чого виправився на поле. Саме там і тільки там зараз можна було побачитися з усіма мешканцями Дивинова.