Вона підняла на мене запалені безсонням очі.
– Великої надії на міліцію в мене немає, – протягувала я. – Хоча той Сагайдак подібний на толкового спеціаліста, але… Я думаю, ми самі маємо розібратися в цьому. І давай для початку з’їздимо в Страдче.
Ленка хитнула головою.
– Не представляю, как мы сможем «разобраться». Но да, надо ехать в Страдичи. Лучше прямо сейчас. Так ли, иначе, к девочкам надо заехать, – вона піднесла нарешті кубочок із кавою до рота, потримала й поставила назад, так і не відсьорбнувши. – Собирайся.
За чверть години Ленка зосереджено вела машину шосом до Страдча, чи, як тепер називають це старовинне поселище, до Страдичей; зазвичай вона водить в шумахерській такій манері, але не сьогодні. Час від часу вона витирала долонею очі та ніс. Сонце вже піднялося досить високо – ранок скінчався, – але ще стояла над великими пустими лугами тонка ранішня димка, огортала в легкі покривала розкидані там і тут масивні циліндри сіна – результати недавньої косовиці. Безлюдні до крайнеба простори, прекрасні та сумні… Моє почуття вини, що дратувало мене зі вчорашнього дня, окуклилося й сховалося десь у середині тіла – але виказала роги внутрішня гірка самота. З вікна машини я дивилася на широкі луги. Самотня стара остатня могіканка серед прекрасних долин, де скошені травини вже випускають нове листя, ніжне і безмовне. Я так само витерла очі та ніс.
Коли ми під’їхали до дому Оксанки у Страдичах, її дочки, Ксеня та Ядвіга, сиділи на ґанку, дивлячись в телефони. Вони не підвелися нам назустріч. Побачивши їх зараз, я знову подумала, що не розумію молодих, їх побутування, їх мотивацію, моду, їх сленг. Тайна за сьома печатями їхня уява. Що ці дівчата виглядали на просторах мережі, якого утішання? Вони його явно там знаходили, однак я не розуміла, в чому саме.
Як себе з ними поводити, що казати, як вспокоювати? І одна, і друга були вельми красивими, але їх краса не була успадкована від Оксани чи Сергія, вона якась інша. Я придивлялася: оксамитна ніжна-ніжна шкіра, волосинка до волосинки розчесане волосся… Я на їх дивилася, але не бачила. Якась біла сліпота затуляє мені очі щодо юні… Не тільки зараз. Чи то з-за того, що я сама не маю дитини, чи то вже стареча неприязнь до молодих…
Але, так чи так, тепер на порозі сидять дві дитини, які щойно згубили37 матера38. Ленка, зазвичай більше енергійна і рішуча, я бачила, також почувається непевно. Але, тільки-но ми увійшли на подвір’я, з боку клуні прибув до місця зустрічі амортизатор – Маня Льониха. Неочікуваний, але надійний. Сама її присутність понижає градус трагізму будь-якої події до звичайного життєвого клопоту – хай тяжкого, але не виключно непереносного. Вона взагалі така.
Маня Льониха, інакше Лондон, інакше Золота Мова, моя колишня сусідка по Добратичах із кілька років тому перебралася до Страдча, де набула хату та вагу в місцевій баптистській громаді, для якої передала діаманти та гроші – свою долю знайденого нами колись у Добратичах скарбу. Незважаючи на вік та всякі болячки, про які Маня любила вичерпно та деталізовано поговорити, вона зоставалася упертою та говіркою. Ну, як річка. Тепер вона спішила з господарчого двору, маючи в руках два пустих відра з-під свинячого. Не вспіли ми поздороватися, як Маня проінформувала нас про актуальний стан речей усебічно та із залученням засобів формальної логіки. Вона, Маня, вірите, прийшла сюди сьогодні зранку, і вчора приходила, тільки-но їй подзвонила Ярошиха й повідомила, що Оксанку забили; а позавчора вечором, перед тим, як їхати до тебе, Алко, на новосілля, саме Маню Оксанка по-сусідську попросила допомогти з хазяйством: зустріти та видоїти корову, дати свинюм та гусюм з індюками, зачинити курника, бо, вірите, Оксанка сказала, що вельми ж їй хочеться до Алки втрапити, а дівчата якраз до Мінська поїхали… І Маня все те зробила, й дуже шкодує, що не зохмалася39 забігти до сусідки ще вчора зранку, бо через те скотина всталася голодною, і так уже верещали, так уже верещали, коли вчора ж, але вже по обіді, як почула новину про вбивство Оксанки, Маня знову прибігла на її подвір’я. Дівчата приїхали вчора ввечері, але ж хіба їм, бідним, зараз до господарки? Тай загалом хіба молодим тепер скотина на умі? Ні, їм не до того, тим вона, Маня, сьогодні знов прийшла сюди…
– То що, кажуть, щось Оксанку на дрібні шматочки порізало? Як на фарш? – раптом, без переходу, бухнула вона.
Я навіть побоялася оком повести на дівчат.
– Що віте верзете таке, тітко?! Як язик вам повертається?
– А ото Савєта Іванкова казала, вона в моргу робить, усе своїми очами бачила, розказувала мені.
– Абищо плете ваша Савєта! Нічого такого не було.
– Треба, щоб школа допомогла поховати, вона ж директорка була, як не як, – переключилася Льониха на інший аспект. – Коли тіло віддадуть? Коли ховати будете? – звернулася вона до дівчат.
– Не знаю, – стрепенула плечима Ксеня. – У міліції сказали, що поки що віддати не можуть, експертизи якісь роблять…
– Ну, як там ще буде з похованням, коли така справа, чи захоче ще він… – тут Маня осіклася і знов переключилася. – Треба, щоб і сільсавєт допоміг, бо Оксана ж старостою села була. Бачиш, яка доля! Ну, піду я. Буряки хочу сьогодні дополоти, третій раз, – і Маня нарешті удалилася.
Коли спина Мані пропала за плотом, Ленка повернулася до дівчат.
– Чем вам помочь, девочки? Сейчас, потом, вообще? Не бойтесь просить, не бойтесь говорить.
– Спасибо.
– Вы одни? А где тетя Света, тетя Галя?
– Они хотели приехать, но пока не надо.
– У вас есть деньги?
– Да, спасибо.
– А хозяйство? Помощь нужна?
– Спасибо, тетя Маня пока будет смотреть. Потом решим.
Телефони весь час подавали сигнали, і розмовляючи з Леною, дівчата поглядали на екран, швидко набирали повідомлення. Нігті їхніх пальців, що хутко бігали по екранах, були покриті дрібненькими малюнками, добре роздивитися я їх не могла з-за вікової короткозорості.
Лена погляділа на мене.
– Ясно, что мы с тетей Аллой не сможем вам заменить маму, но… Мы хотим и будем пробовать это сделать. Мы вас не оставим.
Дві дівчини дивилися на нас великими сивими очами. Все ж дещо вони від матера успадкували. У Оксанки були такі самі.
Сівши в машину, Ленка проговорила неголосно, відповідаючи на свої думки:
– Не знаю, может, и правда, надо было розгами…
– У них своє життя, Лена, свої манери, свій час. Ми, мабуть, багато чого вже сприймаємо просто інакше. Ну, й те, що ми подруги їхньої мами – для них не причина нас аж так любити…
…Мовчки ми їхали селом, широкою страдецькою вулицею, мимо доладних, добротних домів та осель. Страдче – село давнє, багате, більшість людей тут баптисти ще з тих часів, коли цю віру привезли на початку двадцятого сторіччя з Америки ті, хто їздив туди на роботу; кількість баптистів виросла з роками, тепер майже все село не п’є та ходить не до православної церкви, а на молитовні збори в дім пресвітера.
Тільки я про це подумала, як Ленка загамувала.
– На что там Золота Мова намекала про похороны, какой такой «він» не захочет ее хоронить? Кого имела в виду? – вона глянула на мене і стала розвертатися. – А ну-ка, давай заедем к Петру Федоровичу.
Петро Федорович – це той самий страдецький пресвітер, який керує тут баптистською громадою. Один із тих численних клієнтів Зорі-над-Бугом, який став її приятелем та другом. Приятелем та другом Зорі стала також велизна сенбернариха, у чому ми переконалися, коли вийшли з автівки на дворі пресвітера: вона ледь не перекинула Ленку, так радісно скакала на неї.
Я огляділася. Двір, по якому сенбернариха, облизавши Ленку, стала весело нарізувати кругалі, вельми доглянутий і акуратний; на середині – велика кругла клумба квітніє пишними ружами; розложисто червоніє рай-дерево біля цеглового муру огорожі, трохи далій – блакитні ялини разом з жасмином та бузом; побіч – цілий комплекс спортивних тренажерів під навісом. Сам Петро Федорович вийшов до нас із відчиненого гаража на дві машини в робочому комбінезоні, витираючи руки шматкою. Він нічим не нагадував тих баптистських проповідників, яких я бачила в новітніх міських церквах або по телевізору; усмішка його подалася щирою, й обличчя не таке аж занадто доглянуте, й волосся трохи скудлачене, в інтонаціях, коли заговорив, нисе не чулося відтінку фальшу. На Петра Федоровича він не тягнув – просто Петро, як він і представився, коли Ленка нас знайомила; молодий мужик, спокійний, без понтів. Правда, почувши, що Ленка хотіла б розпитати дещо про Оксанку, Петро перестав посміхатися. Він запросив нас у хату, запропонувавши розміститися у прохолодній, із спущеними жалюзі вітальні та трошки почекати. Вітальня також нічим не нагадувала, що її хазяїн «служка культу»: білі стіни, білений полап40 з темними дерев’яними бельками41, темно-вишневі шкіряні крісла, скляний столик – сучасний, модний інтер’єр… За дві хвилини Петро з’явився в кімнаті, перевдягнутий в чисту білу сорочку та темні ногавиці хіпстерського узького крою і сів у крісло біля нас.
