– Дуже слушно, – погодився пан Базьо. – У його ситуації краще мати запасний варіант. Та-ак... що ми ту маємо? – він витяг шухляду, а ми повитягали шиї. – Відразу мушу поцікавитися, чи дуже важливу ролю грає розум.

– Чий? – запитав стрийко.

– Ну, та вашої обраниці. Чи мусить вона конче бути мудрою, як Марія Магдалина, чи дурною, як жінка Лота?

– Е, – махнув рукою стрийко, – на дідька йому якась розумаха? Щоб тягала на оперу і балет? Щоб волочила на художні виставки і церковні хори? Щоби змушувала читати якусь нудоту, аби потім разом її обговорити? Ні, я не дозволю перетворити на пекло життя мого дорогого небожа. Нехай буде дурненька, але в міру. Не біда, якщо на питання «хто взяв Бастилію» відповість «не я». Бо це пусте.

Я в принципі не міг із ним не погодитися. Галицькі інтеліґентні дівчата просто помішані на камерних концертах, операх, балетах, виставках і літературних презентаціях. А коли жити? Коли жити, я вас питаю?

– Ну, то ось маєте – гарна, як лялька. Заможна. І в міру дурненька, хоча це не просто помітити, – і пан Базьо простягнув фото 3 на 4, як до паспорта, з якого дивилася справді мила дівчина, хоч насуплена і, мабуть, чимось налякана, мовби в очікуванні не легендарної пташки з фотоапарату, а іхтіозавра з трупом матінки в дзьобі.

– Який у неї ріст? – поцікавився стрийко.

– Середній, – твердо відказав пан Базьо, потім перевернув фото другим боком. – О, тут ся пише: метр шістдесят чотири. Себто менш-більш на п'ятнадцять сантиметрів буде нижча за нього, – кивнув на мене.

– Ну, то люкс, – погодився стрийко. – Буде її носив на руках. А фігура?

– Перша кляса. Кажу вам як фахівець.

– Е, фахівці різні бувають. Є такі, що їм пампушки до вподоби, а іншим – драбини.

– Нє, не переживайте. Не пампушка і не драбина. А якраз в сам раз.

– Добре, – не витримав я. – А що не так?

– А чому щось конче мусить бути не так? – наїжився пан Базьо.

– Бо так завше буває. Такий закон природи. В кожного щось не так.

 – Ну...

– Та кажіть уже.

– Вона нецілована і мовчазна. Але я гадаю, що це чудово. Моя третя жінка була страшна балабайка, метляла язиком, як віником. Я мусив тікати від неї на природу, щоб урвати бодай трохи тиші. Ціле щастя, жи її вислали до Сибіру.

– Айой! – похитав головою стрийко. – Ото малисьте цурис, як вона ся вернула!

 – Та нє, Богу дякувати. Не вернулася, бо знайшла там собі військового та й лишилася. А вже четверта була мовчунка. Та чому була? І зараз є. Чи ви чуєте її? Ні? І я не чую. То це, скажу вам, скарб, а не жінка. То шо – берете? Я їм зателефоную, що в неділю приїдете. І умова така – за адресу п'ятдесят карбованців. А по шлюбі сто.

Пан Базьо розповів, що Галюня вчиться в консерваторії в класі вокалу. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурненькі, як корки від шампана. Очевидно, що були й винятки, які тільки підтверджували правило. І так сталося, що я перед тим уже мав справу з двома вокалістками і мусив із тією сентенцією погодитися – вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.

Завести поважний роман з Галюнею означало, що після закінчення навчання вона може піти працювати солісткою оперного театру. Зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім'я протрималася? Зрештою, я вже це все проходив. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, які слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне «кахи» миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості і нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше, література не пробачає зради.

Коли ми вийшли від пана адвоката, стрийко поцікавився, що я думаю про таку гарну дівчину. Я запитав:

– А ви б хотіли жінку – оперову співачку?

– Боже борони! – вжахнувся стрийко.

– Ну, от, – зітхнув я. – Якщо вона добра вокалістка – а пан Базьо запевнював, що так, – то її чекає опера.

– Гм... – похитав головою стрийко і знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит. – А що ви нам за наші гроші підсунули?

– Або що?

– Ви не сказали, ким вона збирається стати.

– Звідки мені знати, хто ким збирається.

– У нас така підозра, що вона може стати оперовою дівою. Нє-нє, не крутіть носом. Так що давайте другу адресу, але забездурно. Бо тамта на вашій совісті.

Пан Базьо стенув плечима.

– Гм... Але чи я не казав, що вона добра вокалістка? А куди така Аїда мала би податися, як не в оперу? Що – в церковному хорі співати? Але добре. Пошукаємо іншу... – він попорпався у картотеці і запитав. – А повіджте мені. Чи конче вона мусить бути вродливою, як Суламіта?

Стрийко не дав мені відповісти і замахав жваво руками:

– Та на дідька тота врода, якщо добра порода? Бо воно поки молоде, то все файне. Все свіже і гладеньке, як поросятка. А нема хіба так, щоб і те і се, а до того ще й врода?

Пан Базьо розвів руками:

– Порозбирали. А нових надходжень не було. Хіба зачекаєте.

– Та добре, давайте, що є. Нам нема коли чекати.

– Я теж так мислю, – згодився пан Базьо. – Ну, і о... Донька директора лижної фабрики. Перша кляса. Там є все і до всього. А головне, – тут він підніс пальця догори, – то є поважна жидівська родина. Розумієте мене? – прискалив око.

Я мовчав, не второпаючи, куди він гне. Виручив стрийко.

– Та чо не розуміє! То ж неабиякі перспективи! Одружитися з жидівочкою і махнути до Америки! Берем.

У мене й справді давно вже врунилася вперта ідея звалити кудись подалі звідси, але яким чином? Женячка – це справді найнадійніший спосіб.

– Чи можна мені зиркнути на її фото? – не витерпів я.

– Ні, – зітхнув пан Базьо. – Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна і соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.

– І це все? – запитав я.

– А чого вам ще бракує? Дерев'яної ноги нема, це вже вибачайте.

– А обличчя?

– Та шо тобі з того обличчя? – Не витримав стрийко. – Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.

 – Нє-нє, – не здавався я. – Що там з обличчям?

Пан Базьо шморгнув носом.

– З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там – полум'яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі веснянки.

– О, ти чуєш? – зрадів стрийко. – Веснянки! Все життя я був у захваті від веснянок.

– А на плечах теж?

Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.

– На плечах? – пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: – Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх з ніг до голови, чи що?

– Добре, то жарт, – заспокоїв я його. – А далі?

– Ну, далі... що далі... – хитнув головою пан Базьо. – Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.

– Тобто великі? – знову невідь чому зрадів стрийко.

– Власне так. Великі.

– Як у жаби? – уточнив я.

– Тю! Де таке можна казати. Просто великі. Ну і ніс... ніс...

– Що з носом? Він теж великий?

– Як сказати... не те, щоб великий... але кривенький...

– Римський, – зробив висновок стрийко. – Як у всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.

– Ну, ні, не римський, – зітхнув пан Базьо. – Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.