– Се ще нічого такого лихого...

Молодець почув, що його щось давить в горлі.

– Прийшла телєґрама, що випадок лучив ся на залізниці і – трен* спізнив ся о… три години.

Альфред не упав на долівку, бо майор піддержав його обома руками. Він надслухував і пізнав тепер, що із сього може бути. Майор посадив молодця на крісло і сказав ніжно:

– Хлопче, будь веселий! Нема чим журити ся! Знаю, як вийти із свого положеня. Пашпорт, – се нісенітниця! Нехай його не буде і тиждень, обійдемо ся без нього!

Альфред був за слабий, щоби слухати тих слів...

Пропала надія, Сибір щораз близше....

А майор підвів його на ноги і повів до американської амбасади, щоби якось добути новий пашпорт.

– Амбасадор знає мене дуже добре: разом забавляли ся. Не жури ся, молодче! Всьо буде знаменито! Я радий, як когут! Ми є ось-тут; наші клопоти скінчили ся. Та ми навіть в дійсности жадних клопотів не мали!

Тут-же були двері амбасади найбогатшої, найвільнійшої і найсильнійшої републики всіх віків; соснове бюрко, над ним знамя орла, що крила свої розняв над зьвіздистим прапором а в кігтях держить чимало воєнного матеріялу...

Коли побачив се молодець, то сльози станули йому в очах: любов до батьківщини загоріла в його серцю; в груди потепліло; всі його журби і переляк щезли сейчас і він спасений, спасений! Цілий світ не сміє тут взяти його у свої руки!

З економічних зглядів амбасада найбільшої републики складала ся з півтора кімнати на девятім поверсі (бо десятий поверх був вже передтим винаймлений), а перзонал складав ся з одного амбасадора з платнею робітника американського, з секретря, що у вільних хвилях продавав сірники по вулицях, щоби якось по-людськи вижити, з дівчини-інтерпреторки*; були там по стінах образки американських пароходів, портрет президента, бюрко, три крісли, нафтова лямпа, кіт, годинник і сплювачка з моттом: «Ін Гад ві трост»*.

Майор з молодцем прийшли сюда, а салдати чимчикували за ними. Якійсь чоловічок сидів при столику і писав офіціяльні річи нігтем на папери. Він підвів ся і глянув на них; кіт утік під стіл; дівчина втиснула ся в кут, де стояла бочілка з водкою, щоби зробити місце для пришелців; салдати станули під стіною, з рушницями на плечах, перед дверми.

Альфред був веселий; був певний спасеня. Майор привитав ся сердечно з урядником, росказав плавно цілу подію і попросив о пашпорт.

Урядник попросив гостий усісти і сказав:

– Вел, я є тільки секретарем амбасади, знаєте. Годі нам видати пашпорт, бо ми-ж на московській земли. За много було-б одвічальности. Впрочім: самого амбасадора тепер нема.

– Ол райт! Пішліть по нього!

Секретар засьміяв ся і сказав:

– Лекше сказати, як. зробити. Він-же поїхав кудись в степи на вакації.

– А громи-б його... – вицідив майор крізь зуби.

Молодець затремтів; лице його зблідло; зачав хилити ся в долину. А секретар говорив, перериваючи:

– Чому се? Які громи, майоре? Князь дав вам двайцять-чотири години часу. Дивіть на годинник; всьо гаразд; ще остало вам пів години; трен туй-туй прийде а з ним надійде також і пашпорт.

– Чоловіче, трен спізнений о три години. Судьба хлопця залежить від хвиль, а з них ледви трицять остало для нього. За пів-години він буде, як пропащий на віки. На Бога, ми мусимо мати пашпорт!

– О, я пропащий, я се знаю! – заплакав молодець, закрив лице долонями і похилив ся над стіл.

Нечайна зміна наступила в поведеню секретаря, його спокій зник, оживленє появило ся на його лици; він крикнув:

– Бачу, як прикра ситуація! Боже, вам поможи! Що-ж я можу тут зробити?

– Як то що? Дайте йому пашпорт!

– Неможливо, зовсім неможливо. Ви-ж не знаєте його! Тому три дні ви навіть не чули нічого про сього молодця: нема жадного способу, щоб про з'ідентифікувати. Він пропащий, нема ратунку!

Молодець зарядив:

– Боже, Боже! Так, се останній день для мене?

Знов подумав секретар. І змінив ся у своїм настрою. Спитав його зміненим голосом так байдужно, як тоді, коли питаєть ся про погоду, як нема що иншого до говореня:

– Чи се дійсно ваше імя?

– Так.

– Відки ви?

– З Бріджпорту.

Секретар потряс головою; покивав знов і щось думав. По хвили:

– Ви родили ся там?

– Ні; в Ню Гелен.

– Ааа!

Секретар зиркнув на майора, що слухав того всього незвичайно уважно, і сказав:

– Там, в куті є доволі водки на случай коли-б салдати мали велику спрагу.

Майор скочив і подав салдатам водки. Вони випили і подякували. Секретар питав далі:

– Як довго жили ви в Ню Гевен.

– До чотирнацятого року житя.

– Коли ви там були, на котрій вулици?

– Паркер стріт.

З великим напруженєм слідив майор за допитами секретаря. Секретар дав знак, а майор подав салдатам знов по чарці очіщеної.

– Під яким числом?

– Без числа.

Хлопець глянув на секретаря неначе говорив:

«Чого мене мучити тими глупими питанями, коли я і так нещасливий?»

Секретар говорив дальше.

– Що се був за гавз*?

– Мурований, двоповерховий.

– Сайдвок* був перед домом?

– Ні, малий городець на фронті.

– Зелізні штахетки?

– Ні, деревляні...

Майор подав знов солдатам водки, хоч секретар навіть не давав знаку.

– Що можна бачити, коли входить ся крізь двері?

– Вузкі сіни, на кінци двері і на право двері...

– Може ще щось?

– Рури до огріваня.

– Яка кімната на право?

– Парльор*.

– Карпетований*?

– Так.

– Який рід карпету?

– Старого типу Вілтона.

– Які фіґури на карпеті?

– Ловецьке товариство... коні...

Майор зиркнув на годинник: лишаєть ся шість хвиль... Поглядав то на секретаря, то знов па годинник. Опісля знов на секретаря. Секретар притакнув.

Майор закрив собою годинник на стіні і зручно посунув вказівки о пів-години взад. Опісля підкріпив салдатів водкою...

– Який рум* поза рурами до огріваня і сінями?

– Їдальня.

– Печ була?

– Ні, решітка.

– Чи сей дім належить тепер до вас.

– Ні, я його продав, коли вибирав ся до Бріджпорту.

Секретар пождав хвилину, опісля сказав:

– Чи вас прозивали ще яким иншим іменем крім вашого звичайного назвиска?

Молодець зачервонів ся і опустив очі. Здавало ся, що боров ся сам зі собою кілька хвилин, а опісля сказав соромливо:

– Кликали мене «Місс Ненсі»...

– Які прикраси були в їдальня?

– Вел.... я.... не знаю...

– Жадних? чи дійсно жадних?

– Ні.

– Кепеько.... Погадайте... Чи дійсно жадних прикрас?

Молодець думав і думав, а секретар легко дихав. А далі молодець глянув умучено і похитав головою.

– Думай.... Думай! – крикнув майор з тревогою і чим мерщій дав салдатам водки.

– Молодче! – промовив секретар. – Не було жадного образа?

– О, певно, що так! Та ви сказали прикраси...

– Що-ж ваш батько думав про сей образ?

Хлопець мовчав.

– Говоріть! – сказав секретар.

– Говори! – кричав майор і дріжучою рукою подав салдатам цілу літру очішеної.

– Я… я не можу сказати, що батько говорив, – сказав тихо молодець.

– Швидко, швидко! – налягав секретар. – говоріть! Нема часу до страти! Вітчина і свобода, або Сибір і смерть залежить від сеї відповіди.

– О, майте милосердіє! Батько мій є сьвященик, і...

– Се нічого; скажіть прямо, не сороміть ся...

– Він говорив, що се була найгорячійша пекольна мара…

– Гаразд! – крикнув секретар і приложив печатку до пашпорту. – Тепер вас пізнаю і се можу потвердити. Я був у вашім домі і сам малював сей образ!

– О, ходи, хлопче, в мої обійми, мій хлопче! – закричав майор. Все будемо дякувати Господу Богу, що сотворив отсего артиста...