-А ви хто така? В╕щунка? - запитав я, дивлячись в темно-с╕р╕ ж╕ноч╕ оч╕.

Зараз почне грошики вимагати, мовляв, а давай погадаю. Балагана вистава, хай йому грець! От не можна ходити по новоградським вуличкам, щоб не зустр╕ти якусь халепу.

-Хм... Не спод╕вайся, що компас Покровителя вкаже тоб╕ в╕рний шлях, - бурмот╕ла ж╕нка. - Ти гра╓ш з╕ сво╓ю долею.

-╤ все це видно на долон╕? - ╕рон╕чно спитав я.

-Майже... майже, людина без шрам╕в...

╤ ось тут я завмер. Як вона мене назвала?

-╢лизавета Баришева! - заявила ж╕ночка, в╕дпускаючи мою долонь. - Це мо╓ ╕м'я. А тебе як звуть?

-Б-б-б... Ратмир...

╢лизавета чомусь хмикнула та з╕щулилась. В н╕й в╕дчувалася якась нервозн╕сть... якась напружен╕сть... Може це через ╖╖ погляд? Була в ньому якась ненормальн╕сть...

Раптом з╕ниц╕ Баришево╖ неймов╕рно розширилися. Ох, скажу, ╕ перелякало це мене. Невже людина здатна сама керувати сво╖ми з╕ницями?

Ж╕нка гордовито посм╕хнулася ╕ промовила:

-Отже, ти Ратмире... Рат-ми-ре... Нехай так... хоча це ╕м'я тоб╕ не пасу╓... То з яких брат╕в будеш? З Умойру? ╤нгосу? Темноводдя?

-Брат╕в? - мен╕ здалось, що я почув саме це слово.

-Так, брат╕в...

Скор╕ш за все мова йшла про земляцтва. Вона мабуть вважа╓ мене членом одного з них.

-Я сам по соб╕! - заявив Баришев╕й.

-Сам?.. Хмм... Отже, Ратмире... ти сам по соб╕...

Уривчаст╕сть ╖╖ фраз виглядали схожою на накази. Пухк╕ червон╕ губи ╢лизавети некрасиво скривилися ╕ вона раптом заявила:

-Я - пров╕сник. Проте говорю тоб╕ прямо, що не кожному розпов╕даю його майбутн╓... не кожному допомагаю з його шляхом...

-А х╕ба можна знати чи╓сь майбутн╓? Зда╓ться мен╕, нав╕ть Велик╕ маги цього не вм╕ють.

Нарешт╕ я себе трохи опанував.

-В╕рити мен╕, або не в╕рити - тво╓ право! - заявила ╢лизавета. ╥╖ з╕ниц╕ повернулись до нормальних розм╕р╕в. - Але заковика в тому, що насправд╕ ми вс╕ здатн╕ передбачати майбутн╓... власне майбутн╓... ╕ корегувати св╕й житт╓вий шлях... Просто в силу деяких обставин не завжди те розум╕╓мо.

-╤ я також можу? - ╕рон╕чно спитав у пров╕сниц╕.

-Можеш! ╤ робиш! - з викликом заявила ╢лизавета. - Ти кожного дня плану╓ш як╕сь д╕╖... кожного дня ╕нту╖тивно робиш те або ╕нше, а пот╕м поясню╓ш друзям, що тоб╕ пощастило... що це доля посм╕хнулась... А насправд╕ несв╕домо користу╓шся власними силами, як╕ прихован╕ в тво╖й природ╕... Це ╓ у вс╕х нас!

-Ну, можливо... Проте не раз, ╕ не два, ╕ нав╕ть не три бува╓ таке, що мене сп╕тка╓ невдача. Чи то бува щось втратив, або сталася якась неоч╕кувана непри╓мн╕сть... Горе, нарешт╕! Як в такому випадку бути? Де мо╓ передбачення? Куди воно дивилося?

-Невдач╕ не завжди невдач╕! Якщо треба зал╕зти в р╕чку, щоб перебратися на ╕нший б╕к, то так треба ╕ зробити...

-Щось складнувато для мого розум╕ння... Як╕сь с╕м м╕шк╕в гречано╖ вовни, не ╕накше!

-Хочеш прост╕ше? Ну от уяви, що ти зламав ногу, впавши з коня. При тому звичайно почнеш скаржитися, кажучи вс╕м про нещасний випадок... або щось на кшталт того... А дивлячись б╕льш ширше, ти зможеш побачити дещо ╕нше. Наприклад, що тебе не забрали на в╕йну через кульгав╕сть...

-Ох! Ну ╕ похмуру ж картинку ти намалювала! А взагал╕ в народ╕ в таких випадках кажуть, що нема╓ лиха без добра... бо ми вс╕ схильн╕ шукати як╕сь при╓мн╕ш╕ реч╕, нав╕ть в поганих справах... Ось так! - п╕дв╕в я риску.

-Правда буття в тому, що ми сам╕ в усьому винн╕... До реч╕ бува ╕ так, що ╕нод╕ потр╕бно якби стр╕ла ворога встромилася в тво╖ груди, - ╕ ╢лизавета раптом тицьнула пальцем мен╕ в ребра. ╤ тицьнула так боляче, наче д╕йсно в груди встромилася стр╕ла. - В такому випадку з коня не падають, ╕ ноги не ламають.

Вона п╕дморгнула та дивакувато посм╕хнулась.

-Якого б╕су? - вирвалося в мене. - Ти про що таке кажеш?

-Про виб╕р шляху, - ╕ ж╕ночка знову чомусь тицьнула мен╕ в груди.

-Отже, ти хочеш сказати, наче пад╕ння з якогось там примарного... з того клятого коня було... було заплановано саме мною? ╤ ногу я зламаю навмисно? - нахилився до Баришево╖. ╤ тут же роздратовано видав: - Та то дурня якась! Це хто ж при здоровому глузд╕ стане шкодити самому соб╕? ╤ до чого тут передбачуван╕сть? Якщо я все ж залишився живий, звалившись з коня... або даху... то зазвичай в тому вс╕ бачать руку Сарна... або прихильн╕сть Покровителя. Тод╕ кажуть, що це вони в╕двели б╕ду.

╢лизавета н╕чого не в╕дпов╕ла. Вона прибрала руку, що зображувала стр╕лу та знову з╕щулилася. ╥╖ з╕ниц╕ на мить розповзлися та швидко повернулися до нормального стану.

-Це дурн╕ розмови! - повторив я.

╤ чого, думаю, зчепився з ц╕╓ю Баришевою? Вибачився б та йшов би соб╕ дал╕ по власних справах.

-Ти так кажеш, бо бо╖шся визнати мою правоту! - заявила ж╕нка.

-Хм! Ще чого!..

-Ти сл╕по слуха╓шся натовпу, який на╖вно вважа╓, наче все добре, що з нами трапля╓ться, це воля Сарна, а погане ж приписують Н╕хазу. А м╕ж тим, ще раз повторюся, все лише обумовлено нашим вибором... нашою волею...

-Та всратись не встати! - чомусь розсердився я. Верземо один одному казна що! - Ну добре, от наша зустр╕ч це тод╕ що? Те ж м╕й план? Чи тв╕й? Хто його передбачував, га?

-Очевидно, так було треба, щоб ти знайшов мене.

-Тобто? Кому треба?

-Тоб╕...

-╤ нав╕що? - у╖дливо запитав я.

-Бо бажа╓ш д╕знатися напрям власного шляху...

-Отаке! Я що ж, виходить заблукав, раз прошу допомоги? - мен╕ чомусь стало см╕шно. Зда╓ться, я натрапив на м╕сцеву божев╕льну. - Якось це не зроста╓ться з розпов╕дями про передбачуван╕сть. Тоб╕ так не зда╓ться?

-Чи заблукав, чи розгубився... Хтозна! Проте скажу тоб╕, як зазвичай в╕дпов╕дають г╕берл╕нги: "Твоя Нитка ще тчеться".

-В тво╖х словах чу╓ться якась невизначен╕сть! - я хот╕в йти геть, бо не бачив сенсу в╕д подальшо╖ розмови.

Баришева очевидно теж не збиралась мене затримувати. Вона все ще дивакувато заглядала в мо╖ оч╕, а пот╕м неголосно додала:

-Тв╕й талант, Ратмире, знадобиться вс╕м: ╕ людям, ╕ ельфам, ╕ нав╕ть г╕берл╕нгам. Вс╕ вони тебе попросять про щось важливе... Якщо ти ризикнеш та викона╓ш ╖хн╕ прохання, то д╕зна╓шся про власне минуле.

-Овва! Так я ще ╕ свого минулого не знаю! - кинув ж╕нц╕, а сам, чесно кажучи, вкрився липким потом. Треба не подавати виду, що я розгубився. - Слухай... слухай... а це не забагата платня за таку та╓мницю, як мо╓ минуле? Вс╕м допомагати... то мене на под╕бне не вистачить.

-Жартуй, жартуй! Але з часом ти згада╓ш мо╖ слова...

Баришева розвернулася ╕ п╕шла дал╕.

-До реч╕, - вона на мить зупинилася ╕ кинула в м╕й б╕к, - Церква тоб╕ не допоможе. Можеш поки не посп╕шати до покаяння.

Я стояв ошелешений. Мало того, що вона назвала мене людиною без шрам╕в, натякнула про загадкове минуле, так ще ╕ про церкву сказала. Треба все ж спитати ╖╖ прямо, що це д╕╓ться!

-Геть з дороги! - заволав чийсь незадоволений бас.

Я ледве встиг притиснутися до кам'яно╖ ст╕н╕, як повз проскакав якийсь заг╕н озбро╓них людей. Вони нав╕ть не скинули швидкост╕, наче навколо н╕кого ╕ не було.

Ледь отямився, як зрозум╕в що Баришево╖ вже н╕де не видно. Я сердито плюнув та спитав у найближчого перехожого, куди йти, щоб потрапити до Ратного двору.

-Куда? - нахабно посм╕хнувся той. - А ти отк╓ль?

-А що? - не второпав я.

Чолов'яга оглянув мене з н╕г до голови. Пот╕м голосно розреготався та п╕шов соб╕ дал╕, так ╕ не сказавши де шукати Ратний дв╕р. Я стояв, наче обпльований, дивлячись чолов'яз╕ в спину. А в╕н демонстративно поправив св╕й плащ, на якому були вишит╕ меч ╕з орлом, що сид╕в на рук╕в'╖, та гордовитою ходою потопав вб╕к далекого собору.

-Останн╕й лег╕он Кан╕╖, - проговорив ╕нший чолов'яга, який стояв осторонь та чухав потилицю. Його також ледь не збив той нахабний заг╕н.

Судячи з одягу, це був один ╕з столичних глашата╖в.

-Що ти кажеш? - наблизився я до нього.

-Кажу, що тв╕й сп╕вбес╕дник з в╕домо╖ в Новоград╕ г╕льд╕╖... Вона зветься "Останн╕й лег╕он Кан╕╖". У них, м╕ж ╕ншим, непоганий флот... потужн╕ корабл╕... Ти не звертай уваги, що в╕н так до тебе. Просто побачив... е-е-е... просту людину, яка шука╓ Ратний дв╕р, от ╕ приндиться.