Коли Бавдоліно з Абдулом під'їхали, Фрідріх був так знівечений ударами об каміння, що ніхто не міг навіть подумати, що він ще живий. Здійнявся голосний лемент, послали за сином — той примчав увесь блідий, трусячись від лихоманки, і став уболівати, що батько його наполіг-таки на своєму намірі ще раз стати на прю з водами річки. Він розсердився на Бавдоліна з Абдулом, але ті нагадали йому, що не вміють плавати, як майже всі суходільні створіння, та й він чудово знає, що коли імператор хотів пірнути в річку, стримати його не міг ніхто.

Усі бачили, що Фрідріхів труп аж набряк від води, та оскільки він був мертвий уже кілька годин, звісно, що наковтатися води він не міг. Але так вже є, що коли витягаєш мертве тіло з річки, то гадаєш, що людина втопилася, і вона вдаватиметься тобі потопельником.

Поки Фрідріх Швабський разом з іншими баронами укладали імператорові останки і радилися тривожно, що робити далі, і поки Ардзруні, дізнавшись про жахливу подію, спускався в долину, Бавдоліно з Абдулом вернулися в замок, щоб упевнитися, що все приведено до ладу.

— Здогадайся, що тим часом сталося, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно.

— Не треба бути ясновидцем, щоб здогадатися, — усміхнувся Никита. — Священна чаша, Ґрадаль, зникла.

— Саме так. Ніхто не міг сказати, чи вона зникла, поки ми у внутрішньому дворі прив'язували Фрідріха до сідла, чи пізніше, коли кожен по-своєму намагався привести до ладу опочивальню. Усі були занадто схвильовані і метушилися, мов мурахи; Поет пішов балакати зі сторожею і тому не міг зі своїм здоровим глуздом покерувати діями інших. У певний момент, коли ми виходили з опочивальні, де вже ніби нічого й не нагадувало про трагічні події, Кіот зазирнув у ковчег і помітив, що Ґрадаля нема. Коли прийшли ми з Абдулом, усі вже звинувачували один одного то в крадіжці, то в недбальстві, твердячи, що, може, поки ми садили Фрідріха на коня, в опочивальню ввійшов Ардзруні. Та ні, запевняв Кіот, я допоміг знести імператора вниз, але потім відразу піднявся сюди, якраз для того, щоб мати певність, що сюди ніхто не ввійде, а за той короткий час Ардзруні не встиг би піднятися. Значить, його взяв ти, скреготнув зубами Борон, хапаючи його за комір. Зовсім ні, радше ти, огризнувся Кіот, відштовхуючи його, поки я викидав з вікна попіл, зібраний біля коминка. Заспокойтесь, заспокойтесь, волав Поет, згадайте радше, де був Зосима, поки ми були у дворі? Я був з вами, і з вами ж повернувся нагору, присягався Зосима, і Раббі Соломон це підтвердив. Одна річ була певна — хтось поцупив Ґрадаль, а в такому разі до думки, що той, хто його вкрав, теж певним чином причинився до смерті Фрідріха, був усього лиш один короткий крок. Поет міг далі тягнути своєї, буцімто Фрідріх помер природною смертю, а потім хтось з нас скористався з того, щоб забрати Ґрадаль, але ніхто більше в це не вірив. Друзі мої, намагався заспокоїти нас Раббі Соломон, люди у своєму божевіллі, починаючи від Каїна, додумались до не одного страхітливого злочину, але ще жодний людський ум не був настільки винахідливий, щоб вимудрувати злочин у замкнутій кімнаті. Друзі мої, казав Борон, коли ми ввійшли, Ґрадаль був тут, тепер його тут нема. Значить, він в одного з нас. Звісно, тут кожен запропонував показати свої сакви, але Поет почав сміятися. Якщо хтось взяв Ґрадаль, він сховав його у потайне місце в цьому замку, щоб потім прийти і забрати його. Який же вихід? Якщо Фрідріх Швабський не чинитиме перешкод, усі вони разом вирушать у царство Пресвітера Йоана, і ніхто не залишиться, щоб мати змогу вернутися і забрати Ґрадаль. Я сказав, що то буде жахливо — ми вирушимо в путь, повний небезпек, де кожен буде змушений покластися на підтримку іншого, і кожен (крім одного) підозрюватиме всіх інших у тому, що хтось з них є вбивцею Фрідріха. Поет сказав, що іншого виходу немає, і мав рацію, хай йому біс. Ми вирушаємо в одну з найвидатніших виправ, які будь-коли влаштовували добрі християни, і кожен нестиме в серці недовіру до всіх інших.

— І ви вирушили? — спитав Никита.

— Не відразу, бо це могло здатися втечею. Цілий двір увесь час збирався на раду — вирішувалася доля походу. Військо розбігалося, чимало вояків хотіли вертатися додому морем, інші хотіли сісти на корабель в Антіохії, ще інші прагнули їхати через Тріполі. Молодий Фрідріх вирішив йти вперед суходолом. Тоді почалася суперечка, що робити з тілом Фрідріха — одні пропонували вийняти з нього нутрощі, бо вони найбільш тлінні, і якомога швидше поховати їх, другі радили чекати прибуття до Тарсу, батьківщини апостола Павла. Але решту тіла довго зберігати було неможливо, і раніше чи пізніше його треба буде кинути в окріп з води і вина, аж поки м'якоть не відділиться від кісток, і тоді її слід відразу поховати, а решта повинна зайняти місце в гробниці у відвойованому Єрусалимі. Та я знав, що заки тіло кинуть в окріп, його доведеться розчленувати. Бачити це було б для мене мукою.

— Я чув, що ніхто не знає, що сталося з тими кістьми.

— Я теж це чув — бідолашний отець мій. Тільки-но прибувши в Палестину, помер і молодий Фрідріх, якого виснажили болі й злигодні подорожі. Зрештою, Річард Левине Серце і Філіп Август теж так і не доїхали до Єрусалима. Виправа ця була воістину нещаслива для всіх. Але про все це я дізнався тільки цього року, коли вернувся до Царгорода. У ті дні в Кілікії мені вдалося переконати Фрідріха Швабського, що нам треба вирушити до Індії, щоб виконати обітницю його батька. Мені здалося, що син відчув полегшу від цієї моєї пропозиції. Він спитав мене тільки, скільки коней і скільки припасів мені потрібно. Іди з Богом, Бавдоліно, сказав він мені, не думаю, що ми ще побачимося. Може, він думав, що я пропаду десь там, у далеких землях, а натомість пропав піп, бідолашний нещасливець. Він не був злим чоловіком, хоч його й точило почуття приниження і заздрощів.

Підозрюючи один одного, наші друзі мали вирішити, хто візьме участь у подорожі. Поет зауважив, що їх має бути дванадцятеро. Якщо вони хочуть, щоб по дорозі до землі Пресвітера Йоана до них ставилися з пошаною, доречно було б, якби люди вважали їх дванадцятьма Царями-Волхвами, які повертаються у свої краї. Але що не було певності, чи Волхвів було дванадцятеро, а чи троє, ніхто з них ніколи не повинен твердити, що вони — це Волхви; ба навіть якби хтось їх спитав, вони мають відповісти заперечно, немов не маючи права зрадити велику таємницю. Тож коли всі вони одностайно заперечуватимуть це, хто захоче в це повірити, повірить. їхня стриманість надасть справжності вірі інших.

Значить, були Бавдоліно, Поет, Борон, Кіот, Абдул, Соломон і Бойді. Без Зосими теж обійтися було неможливо, бо він, знай, присягався, що знає напам'ять мапу Козьми, хоч усім трохи неприємно було, що дурисвіт цей має видавати себе за одного з Волхвів, але вередувати було недоречно. Бракувало чотирьох. Тепер Бавдоліно покладався вже тільки на александрійців, тому для їхньої виправи вибрав Куттіку з Кварньєнто, Коландрина Ґваска, брата Коландрини, Порчеллі та Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, — був то міцний, надійний чоловік, який ні про що не питав. Вони погодилися, бо тепер їм уже теж здавалося, що до Єрусалима ніхто не доїде. Молодий Фрідріх дав їм дванадцять коней і сім мулів, а ще тижневий запас харчів. А потім, сказав він, про вас подбає Боже провидіння.

Поки вони готувалися до від'їзду, до них підійшов Ардзруні і звернувся до них з тою самою смиренною чемністю, яку раніше він приберігав для імператора.

— Друзі мої любі, — сказав він, — знаю, що вирушаєте ви у далеке царство…

— Звідкіля ти це знаєш, мосьпане Ардзруні? — недовірливо спитав Поет.

— Ходять чутки… Я також чув про якусь чашу…

— Якої ти ніколи не бачив, так? — сказав йому Бавдоліно, підходячи до нього так близько, що той мусив відступити.

— Ніколи. Але чув про неї.

— Якщо ти так багато знаєш, — спитав тоді Поет, — то, може, скажеш, чи не заходив часом хтось в опочивальню, поки імператор тонув у річці?