Зате якщо спудеєві вдавалося здобути серце добропорядної дами чи навіть непорочної дівиці, про це раніше чи пізніше прознавав чоловік або батько, і тоді вони бралися за барки, а то й за зброю. Закінчувалося це смертю або пораненням, переважно батька чи чоловіка, і спудеї верталися до своїх бійок з лучниками прево. Вбити Бавдоліно нікого не вбив, та й зазвичай він тримався далеко від сутичок, але з чоловіком (ще й з м'ясником) йому таки випало якось мати справу. Коли, вимахуючи отакенним гаком для підвішування туш, чоловік увійшов до кімнати, Бавдоліно, відважний у коханні, але обережний у справах воєнних, відразу намірився вистрибнути з вікна. Але перш ніж стрибнути, він обачливо спробував оцінити висоту, і за той час заробив-таки подряпину на щоці, назавжди прикрасивши своє обличчя шрамом, гідним воїна.
Зрештою, завоювати серце простолюдинок теж траплялося нечасто, бо це вимагало довгих засідок (на шкоду науці) і цілих днів заглядання у вікно, а це було нудно. То краще було облишити мрії про любощі й натомість поливати водою перехожих або стріляти з рурки в жінок горохом, ба навіть брати на глузи професорів, які проходили внизу, а якщо ті сердилися, спудеї цілим гуртом переслідували їх аж до самого дому, кидаючи камінням їм у вікна, бо ж саме вони їм платили, тому мали на це деяке право.
Фактично Бавдоліно розповідав Никиті те, що замовчав був перед Беатрисою, тобто що він ставав одним з тих кліриків, які вивчали вільні мистецтва в Парижі, чи юриспруденцію в Болоньї, чи медицину в Салерно, або ж магію в Толедо, але в жодному з тих місць не навчилися добрих звичаїв. Никита не знав, обурюватися йому, дивуватися чи сміятися. У Візантії були тільки приватні школи для молоді із заможних родин, де з найменшого віку вивчали граматику і читали побожні твори та шедеври античної культури; після одинадцяти років вивчали поезію та риторику, вправляючись у складанні віршів і промов за літературними взірцями древніх; і що рідкісніші слова вживав учень, що складніші синтаксичні конструкції він укладав, то більше він вважався готовим до блискучого майбутнього в уряді василевса. А пізніше учень або помножував свою мудрість у монастирі, або ж вивчав такі предмети, як право чи астрономія, у приватних учителів. Але навчання було справою серйозною, а в Парижі, схоже, спудеї робили що завгодно, тільки не вчилися.
Бавдоліно поправив його:
— У Парижі ми вчилися дуже багато. Приміром, після кількох років навчання студіозус уже брав участь у диспутах, а на диспуті вчишся висувати заперечення й тоді переходити до визначення, тобто до остаточного розв'язання питання. Зрештою, не варто думати, що для студента найважливіше відвідувати лекції і що таверна — це лише місце, де марнуєш час. Уся привабливість студіуму в тому, що ти, звісно, вчишся чогось від професорів, але ще більше вчишся від товаришів, особливо від старших за тебе, бо вони діляться з тобою тим, що прочитали, і ти виявляєш, що світ повен дивовижних речей, і щоб пізнати їх усі, не залишається нічого іншого, як прочитати всі книжки, бо щоб обійти цілу землю, тобі не вистачить життя.
В Оттона Бавдоліно мав змогу читати чимало книжок, але й не уявляв собі, що на світі може бути стільки книг, скільки їх було в Парижі. Не всі мали до них доступ, але сприяння долі, а точніше старанне відвідування лекцій, дало йому нагоду познайомитись з Абдулом.
— Щоб пояснити, який стосунок мав Абдул до бібліотек, треба ступити крок назад, мосьпане Никито. Отож якось уранці, сидячи на лекції і, як завжди, хухаючи собі на пальці, щоб зігріти їх, із задубілим задом, бо, попри солому, від підлоги, крижаної від морозу, як усе в ті зимові дні в Парижі, тягнуло холодом, я постеріг поруч із собою хлопця, який кольором обличчя виглядав на сарацина, але мав руде волосся, чого у маврів не буває. Не знаю, чи слухав він лекцію, а чи просто поринув у свої думки, але погляд його губився десь у порожнечі. Раз у раз, тремтячи, він щільніше загортався у свій одяг, а тоді знову втуплювався поглядом у повітря, іноді рисуючи щось на своїй табличці. Я витяг шию і помітив, що наполовину він малював оті карлючки, немов муха накакала, себто арабські літери, а наполовину писав мовою, яка виглядала на латину, але латиною не була, а радше нагадувала мені говірки моїх країв. Одне слово, коли лекція скінчилася, я спробував зав'язати з ним розмову; він люб'язно відповів мені, немов уже давно хотів знайти когось, з ким міг би поговорити; ми познайомилися й пішли гуляти над ріку, і він розповів мені свою історію.
Отже, хлопця звали справді по-сарацинськи — Абдул, але народився він від матері родом з Гібернії, тому-то й мав він руде волосся, бо всі уродженці цього далекого острова мають саме таке волосся, а також славу диваків і мрійників. Батько його був провансалець, родина якого понад п'ятдесят років до того оселилася в заморських краях після завоювання Єрусалима. Як пояснював Абдул, ці імениті франки із заморських королівств перебрали звичаї люду, який вони завоювали, носили тюрбани та інші сарацинські химерності, розмовляли мовою своїх ворогів і мало не бралися дотримуватися приписів Корану. Саме тому рудоволосого напівгібернійця звали Абдулом, а обличчя його було обпалене сонцем Сирії, де він народився. Думав він по-арабському, а по-провансальському розповідав давні саги крижаних північних морів, які чув від своєї матері.
Бавдоліно відразу спитав його, чи він приїхав до Парижа, щоб знову стати добрим християнином і розмовляти як годиться, себто доброю латиною. Про причини, які привели його до Парижа, Абдул відповів досить ухильно. Він натякнув, що з ним трапився один випадок — очевидно, дуже небезпечний, щось на кшталт жахливого випробування, якого він зазнав ще в дитинстві, і його шляхетні батьки вирішили послати його в Париж, щоб уникнути помсти. Говорячи про це, Абдул спохмурнів і почервонів, як може почервоніти сарацин, руки йому тремтіли, і Бавдоліно вирішив змінити тему розмови.
Хлопець він був розумний і вже по кількох місяцях у Парижі розмовляв латиною й місцевою говіркою; мешкав він у свого дядька, каноніка абатства Святого Віктора, однієї зі святинь мудрості в тому місті (а може, й у цілому християнському світі), де була бібліотека, багатша від Александрійської. Саме завдяки Абдулові в наступні місяці Бавдоліно з Поетом теж отримали доступ до цієї скарбниці вселенських знань.
Бавдоліно спитав у Абдула, що він записував під час лекції, і той відповів, що нотатки арабською стосувалися деяких речей, що їх викладач розповідав про діалектику, бо ж арабська мова, безсумнівно, найкраще придатна для філософії. Провансальською ж він писав про інше. Він не хотів про це говорити, довго опирався, але погляд його немов благав попросити його ще раз, і він урешті переказав зміст написаного Бавдолінові. То були вірші, і йшлося в них приблизно про таке: «Моє кохання віддалік — несе душі моїй печаль… манить в садок, де пелена таїть тебе, любко моя…»
— Ти пишеш вірші? — спитав Бавдоліно.
— Співаю пісні. Співаю про свої почуття. Я кохаю далеку принцесу.
— Принцесу? Хто ж вона?
— Не знаю. Я бачив її — тобто не зовсім бачив, але так, немов бачив — коли був у полоні у Святій землі… одне слово, коли я переживав ту свою пригоду, про яку я ще тобі не розповідав. Серце моє запалало, і я присягнув Дамі цій вічне кохання. Я вирішив присвятити їй своє життя. Може, колись я її знайду, але боюся тієї хвилини, коли це справді станеться. Це так чудово — страждати від неможливого кохання.
Бавдоліно мало не сказав йому: ну ти й пошився в дурні, як казав його батько, але тоді згадав, що він теж страждає від неможливого кохання (хоча Беатрису він таки бачив, і образ її переслідував його ночами), і перейнявся долею свого приятеля Абдула.
Так починається міцна дружба. Того самого вечора Абдул прийшов у кімнату Бавдоліна та Поета з інструментом, якого Бавдоліно досі ніколи не бачив — у формі мигдалю, з багатьма натягнутими струнами — і, торкаючись пальцями цих струн, заспівав:
