— Це гріх так думати?

— І гріх, і не гріх… — роздратовано відказав Оттон. — Можна любити Пресвяту Діву, навіть уявляючи її собі так, як уявляв Несторій, але в такому разі ти, безперечно, воздаватимеш їй меншу шану. Та й, зрештою, особа — це індивідуальна субстанція розумної істоти, і якщо в Христі були дві особи, то, значить, були дві індивідуальні субстанції двох розумних істот? До чого це все нас приведе? До твердження, що Ісус одного дня міркував одним способом, а другого — іншим? Усе це не означає, що Пресвітер Йоан — підступний єретик, але було б дуже добре, якби він мав зносини з християнським імператором, який представив би йому правдиву віру в належному світлі, а що він, безперечну людина чесна, то не зможе не навернутися. Але, звісно, якщо ти не візьмешся за вивчення хоч дещиці богослов'я, таких речей ти ніколи не втямиш. Ти кмітливий, а Рагевін — гарний учитель, якщо йдеться про читання, писання, ази рахування і вивчення кількох граматичних правил, але трівіюм і квадрівіюм — то цілком інші речі: перед тим, як вивчати богослов'я, мусиш опанувати діалектику, а всього цього тут, в Морімондо, ти не навчишся. Тобі доведеться вступити до якогось studium[73] до однієї з тих шкіл, які є у великих містах.

— Але я не хочу йти ні до якого Studium, і навіть не знаю, що воно таке.

— Коли зрозумієш, що це таке, охоче туди підеш. Бачиш, сину мій, усі кажуть, що людська суспільність грунтується на трьох силах — воїнах, ченцях і селянах, і, мабуть, до вчорашнього дня так воно й було. Але живемо ми у нові часи, коли такої ж ваги набуває вчений чоловік, навіть якщо він не чернець, а вивчає право, філософію, рух небесних світил і чимало інших речей, і не завжди звітується про те, що робить, своєму єпископові чи королю. І ці студіуми, які поступово виникають то в Болоньї, то в Парижі, це місця, де культивується і передається знання, яке є одним із різновидів могутності. Я був учнем великого Абеляра, хай помилує Бог сього чоловіка, який стільки грішив, але й стільки страждав і спокутував. Після того нещасливого випадку, коли через злісну помсту його позбавили чоловічої снаги, він постригся у ченці, став абатом і жив далеко від світу. Але в часи найбільшого розквіту його слави він викладав у Парижі, спудеї його обожнювали, а владоможці шанували саме завдяки його знанням.

Бавдоліно обіцяв собі, що ніколи не покине Оттона, від якого він і далі чимало вчився. Але, заки дерева зацвіли вчетверте відтоді, як він із ним запізнався, через малярійні лихоманки, болі у всіх суглобах, запалення легенів і, звісно, камені в нирках, від Оттона зостався лише недогарок. Численні лікарі, серед яких було кілька арабів і євреїв, а отже все найкраще, що міг запропонувати єпископові християнський імператор, мордували це його вже геть тендітне тіло безконечними п'явками, але, з причин, яких ці ковчеги мудрості не могли собі пояснити, після того, як з нього витягли майже всю кров, йому стало гірше, ніж якби вони цього не робили.

Оттон спершу покликав до свого ложа Рагевіна і довірив йому далі писати історію Фрідріхових подвигів, кажучи, що це буде неважко: нехай він лиш описує події і вкладає в уста цісаря слова, взяті з творів стародавніх авторів. Відтак він покликав Бавдоліна.

— Puer dilectissimus,[74] — сказав він йому, — я відходжу. Можна б навіть сказати, що я повернуся, і я не певен, який вислів буде кращий, і так само не маю певності, яка з моїх історії правдивіша — історія про два міста чи історія про подвиги Фрідріха… (Розумієш, мосьпане Никито, — казав Бавдоліно, — визнання вмирущого вчителя, що він не спроможний розрізнити між двома істинами, може сильно позначитися на житті молодого хлопця.) — Не те, що мене тішить мій відхід чи повернення, але саме це угодне Господові, і якщо я сперечатимусь з Його постановами, Він в цю саму мить може спопелити мене блискавкою, а тому краще скористатися з тієї дещиці часу, яку Він мені залишив. Послухай. Ти знаєш, що я намагався розтлумачити цісареві, як міркують міста по той бік Піренейських Альп. Цісар не може не підпорядкувати їх своїй владі, але зробити це можна різними способами, і не виключено, що існує й інший шлях, ніж шлях облоги й різанини. А що імператор до тебе прислухається, до того ж це твої рідні краї, тобі треба зробити все, щоб примирити вимоги нашого володаря з вимогами міст твоєї землі, щоб загинуло чим менше людей, і щоб урешті всі були задоволені. Тому мусиш навчитися міркувати як належить, і я просив імператора, щоб він послав тебе вчитися до Парижа. Не в Болонью, бо там вивчають тільки право, а такий дурисвіт, як ти, не повинен встромляти носа в пандекти, бо Закон не допускає брехні. У Парижі вивчатимеш риторику й читатимеш поетів: риторика — це мистецтво добре висловлювати речі сумнівної істинності, а обов'язком поетів є вигадувати чудові байки. Непогано буде також, якщо ти вивчиш трохи теології, але не важся стати богословом, бо з речами всемогутнього Бога жартувати не годиться. Вчися добре, щоб потім справити гарне враження при дворі, де ти, безперечно, одержиш гарну посаду, а це найбільше з того, на що може сподіватися селянський син: ти станеш лицарем, рівним багатьом вельможам, і зможеш вірно служити своєму названому батькові. Вчини все це на мій спомин, і хай Ісус дарує мені, що нехотячи я вжив Його слова.

Відтак він захрипів і нерухомо застиг. Бавдоліно вже збирався було закрити йому очі, гадаючи, що він випустив дух, але раптом Оттон знову відкрив уста й останнім подихом прошепотів:

— Бавдоліно, пам'ятай про царство Пресвітера Йоана. Тільки шукаючи його, орифлями християнського світу зможуть вийти за межі Візантії та Єрусалима. Я чув, як ти вигадував чимало оповідей, й імператор тобі вірив. Тож якщо не буде інших відомостей про те царство, вигадай їх. Май на увазі, я не прошу тебе свідчити про те, що вважаєш олжею, бо це гріх, а лиш олживо свідчити про те, що вважаєш істиною, — це-бо чеснотливий чин, який надолужує брак доказів чогось, що безперечно існує або існувало. Благаю тебе: Йоан напевне існує, десь за землями персів та вірмен, поза Бактою, Екбатаною, Персеполісом, Сузою та Арбелою, нащадок Волхвів… Намовляй Фрідріха йти на схід, бо звідти променить світло, яке осяє його як найбільшого зі всіх королів… Витягни цісаря з цього болота, яке простягається від Мілана до Рима… Він може захряснути тут аж до смерті. Хай тримається подалі від земель, де верховодить також папа. Тут він завжди буде імператором лиш наполовину. Пам'ятай, Бавдоліно… Пресвітер Йоан… Шлях на Схід…

— Але чому ти кажеш це мені, учителю, а не Рагевінові?

— Бо Рагевін не має уяви, він може тільки розповідати про те, що бачив, а іноді навіть і того не може, бо не розуміє, що саме бачив. Натомість ти можеш уявити собі навіть те, чого ніколи не бачив. Ох, чому так стемніло?

Як справжній брехун, Бавдоліно сказав йому, щоб він не хвилювався, бо западає вечір. Коли вибило полудень, Оттон випустив з горла хрипкий свист, і його розплющені очі знерухоміли, немов споглядаючи свого Пресвітера Йоана на престолі. Бавдоліно закрив йому їх і заплакав щирими слізьми.

Засмутившись смертю Оттона, Бавдоліно вернувся на кілька місяців до Фрідріха. Спершу його потішила думка, що, знову побачивши імператора, він побачить й імператрицю. І він справді побачив її, та засмутився ще дужче. Не забуваймо, що Бавдолінові ось-ось мало виповнитися шістнадцять років, і якщо раніше його закоханість могла здаватися хлоп'ячим сум'яттям, якого він сам гаразд не розумів, то тепер вона ставала усвідомленим бажанням, сповненим муки.

Щоб не печалитися при дворі ще більше, він завжди супроводжував Фрідріха у його виправах і став свідком подій, які були йому дуже не до вподоби. Міланці вдруге зруйнували Лоді, точніше, спочатку його пограбували, забравши з кожного дому худобу, пашу й домашнє начиння, відтак вигнали за мури всіх мешканців і сказали, що коли ті не підуть собі звідси до дідька, то всі загинуть від меча — жінки, старі й діти, навіть немовлята. Залишивши в місті лише собак, мешканці Лоді подалися геть полями, пішки під дощем, разом з вельможами, які зосталися без коней, та жінками з немовлятами на руках, і раз у раз хтось падав на шляху або скочувався в рів. Вони ледве знайшли притулок в якихсь халабудах між Аддою і Серіо, де спали всі покотом.