— Я згоден, — вичавив він із себе через два дні, коли міс Джонсон передзвонила, як і було домовлено. — Укладаємо контракт, — це він додав, повіривши байкам про можливість прослуховування, а коли поклав трубку, процитував, не втримавшись, Юрія Гагаріна: «Поїхали!»

Про зникнення чоловіка місіс Клавдія, або, як її називали з її ж таки легкої подачі, в Америці — Клаудіа Селіді повідомила в поліцію, як і було задумано, вранці. Чоловік дійсно залишив прозорого змісту записку, текст якої згодом став невідомо яким способом розтиражований засобами масової інформації і дослівно відтворений на сторінках одразу кількох газет. Окрім того, що Олександр Селіді вирушив на зустріч із викрадачами доньки для якихось незрозумілих переговорів, на які вони його нібито запросили через посередництво Лідії (вільний переказ тексту записки), було відомо, що поїхав він сам, без водія, у темно-коричневому «кадилакові», що прихопив із собою «люгер», дозвіл на володіння яким залишив у сейфі, де зберігалася зброя, і що вдягнутий був у свій звичайний костюм синього кольору, білу шовкову сорочку, навіть пов’язав світло-синю краватку. Зрозуміло, факт зникнення президента фірми «Хронос Лімітед» негайно потрапив до розряду головних новин дня, і замах, той, давній, і свіженьке викрадення із незрозумілим повернення доньки, і нарешті зникнення Селіді, само собою, стали ланками одного ланцюжка. Розслідування тупцяло на місці, Клавдія Селіді старанно зображувала нервові стреси і, хоча й не відмовлялася спілкуватися з пресою, демонстративно пила таблетки. Поліції вона, навпаки, прагнула уникати, при кожному зручному моменті лаючи офіційні органи слідства неробами, які ще й досі не розкрили вбивства Кеннеді, то чого від них сподіватися в цьому випадку?! Лідія трималася поряд із матір’ю і підігравала їй, наскільки дозволяли здібності. Більше у спектаклі ніхто участі не брав.

Кульмінація, а за нею й розв’язка, відбулися наступного дня, як і вимагалося за сценарієм. Невідома жінка, котра говорила, за твердженням місіс Селіді, з акцентом, подзвонила і повідомила, що Олександр Селіді знаходиться в Бронксі, назвала вулицю, додала: «Він вільний, він чекає, заберіть його. Більше ми вас не потурбуємо». Телефон прослуховувався, поліція й фебеерівці кинулися за вказаною адресою. Одночасно туди помчали, перешкоджаючи нормальному рухові транспорту, телерепортери Сі-Ен-Ен, їм теж дзвонила якась жінка через п’ять хвилин після розмови з Клавдією. «Кадилак» Селіді справді стояв біля одного із покинутих і потрощених будинків, з таких будівель-примар у Бронксі складаються цілі квартали. Репортери наспіли одночасно з поліцією, оператор Мік Уілсон з ходу увімкнув камеру, і все відзняте без монтажу пішло у найближчий випуск новин, було повторене у вечірніх новинах з більш розгорнутим коментарем. Потім цей запис намагалися перекупити інші телекомпанії, але Сі-Ен-Ен наклало на весь матеріал вето ексклюзивного власника, оператор отримав солідний чек за професіоналізм, але був суворо попереджений — будь-яке порушення ексклюзиву автоматично означатиме позбавлення роботи. Аби максимально обмежити кількість імовірних підозрюваних у можливому перехопленні плівки, її не тиражували, а поклали до сейфа президента компанії. Для подальшого використання були використані лише найбільш вдалі фрагменти. А Мік Уілсон лише зафіксував, як «кадилак» вибухнув, не встигли копи наблизитися до нього й напівдороги, причому свідчення очевидців розходилися в тому, була в машині людина чи не була. Тут навіть відеозапис не був доказом. Машина розлетілася на друзки, коли до неї залишалося метрів триста, а з такої відстані складно щось роздивитися. Начебто маячили людські контури, та в «кадилаків» високі спинки сидінь у салоні… Вибух був потужним і спрямованим, працювали профі, постраждала й без того безлюдна споруда. Поки приїхали пожежники, від машини й від імовірного пасажира залишилися купа попелу й покручене залізо. Згодом експерти підтвердили, що при такій силі вибуху людські останки легко могли згоріти й змішатися з рештою попелу.

Після того, як Олександр Селіді вибухнув разом із власного машиною на очах спочатку поліції, агентів ФБР та репортерів, а потім — мільйонів американців, смерть його якось сама по собі стала фактом доконаним. Поліція схилялася до версії, що його спочатку вбили, цілком можливо, піддавши попередньо тортурам, потім посадили в машину, нафарширували її вибухівкою, а сам виконавець, можливо, ховався неподалік і натиснув у потрібний момент на кнопку дистанційного пульта, ще й помилувався створеним ефектом. Громадська думка така: все одно навряд чи щось з’ясується в цій заплутаній справі. Мафія. Хіба це перший випадок? Тим більше, хтось згадував «російську мафію»… Мало що вони там не поділили…

Антон із Вітою відлетіли через три дні. Пройшло все начебто нормально. Найбільш сумнівне місце їхнього плану — брак трупа — здається, вдалося обійти, впоралися. Скоро про Селіді забудуть. Він пропонував якісь гроші, вони відмовилися. Хоча б тому, що вивозити великі суми з США зовсім непросто. З ними розрахується Круглий. Малахов. Так буде справедливо. Це буде востаннє.

— Нічогенько спрацювали, — Малахов поставив на стіл дві діжкоподібні чарочки, хлюпнув у них «смирновської». — Сам додумався, чи баба допомогла?

— Куди ми без баб? — у тон йому відповів Антон, не поспішаючи перехиляти свою чарку.

— Тільки я не второпав: на кий було дівку красти?

— А як його інакше з нори витягти? Доньку випустили, вона розтовкмачила, що боятися нічого не треба, він і поїхав сам, без охорони. До мене в машину сів, йому ззаду в потилицю смальнули. Бо — як іще в цих американських жопах фітіля запалиш? Ми ж не вдома, повипендрюватися закортіло. Зате все натурально. Як замовляли. — Антон витримав невеличку паузу. — Щось не так?

— Нє, все нормальок. Я задоволений. Давай за успіх врубаємо, — він узяв чарку, заклично гойднув. — Ти чого?

— На роботі не п’ю.

— Роботі триндець, братило. Не ламайся.

— Роботу скінчено. Бабки де?

Малахов висунув ногою з-під столу синю спортивну сумку, підхопив за ручки, важко опустив на стіл. Блискавка була розстібнута, Малахов узяв сумку за нижній край, різким рухом перевернув, труснув. Акуратно заклеєні пачки по п’ятдесят доларів купою лягли на гладеньку поверхню столу.

— Дрібніше не міг. Знаю, домовлялися, але не вигоріло. Задоволений?

— Задоволений буду, коли перерахую.

— Ти диви, — Малахов похитав головою. — Давай, якщо не довіряєш.

Стоячи з чаркою в руці, він терпляче чекав, поки Антон перераховував гроші і складав у черево сумки. Потім заохочувально підвів чарку і перекинув її вміст до рота. Антон відсьорбнув трохи.

— Не пойняв…

— Я за кермом, — Антон перекинув сумку через плече.

— Дивись, — Малахов стенув плечима. — Де тебе знайти, коли щось?..

— Навіть не пробуй. Не вийде.

Антон був уже в дверях, коли Малахов погукав його.

— Ну? — він розвернувся усім корпусом.

— Не треба цих понтів, мужик, — Малахов уже витер з обличчя театральну усмішку. — Захочу — знайду. Це щоб ти знав.

— Спробуй, — двері за Антоном зачинилися.

— Є варіант. По-моєму, нормальний, — Віта з ногами вмостилася в кріслі й закурила. — Ну й спека! Селіді міг би кондишен подарувати.

Антон пересунув крісло так, щоб сидіти навпроти Віти.

— Доповідай обстановку. Взагалі-то в холодильнику мінералка.

— Міг би й принести, ти ж мужчина.

Антон неквапно, неохоче сходив на кухню і повернувся із пластмасовою пляшкою «Миргородської». Віта ковтнула просто з шийки.

— Уф-ф-ф, полегшало! Коротше, маклерка знайшла те, що треба. Євпаторія. Двоповерховий особняк, до моря рукою подати, з другого поверху його з вікна видно. Опалення центральне, каналізація, навіть камін — усе як треба. Навіть телефон є. Люди для себе будували, чого продають — не знаю. Не наше діло. Квартира у центрі. Будинок цегляний, старий, симпатичний, євроремонт. Вона фотки показувала. Двокімнатна, звичайно, телефон. Здається, те, що ми хотіли. До речі, біля особняка ділянка присадибна…