Просто нам невозможно вернуть мир вспять

И взломать его, и себя сломать.

А потом собрать и опять продать.

Нам осталось одно - уходить, но не пряча лиц

За вуалью иль маской и гордо смотря вперёд,

Кто куда, в тот безумный круговорот,

Что заглянет в кого-то из тлеющих книжных страниц.

Уходить добровольно, волоча скандалы и знамя,

Уходить, пока мертвыми вдруг не стали,

Не рассыпались пылью под солнечным ветром дня.

Уходить, уходить - в зеркала, в зеркала, в зеркала...

***

Проводи меня вдаль, туда, где сгорают звёзды

Проводи меня вдаль, туда, где алеет месяц

Я так долго блуждал во тьме

Среди эха, на дне колодца

Проводи меня вдаль, туда, где восходит солнце

Пусть мой голос так слаб, мои ноги покрыла пыль

Но я буду идти, и маяк мой, звезда Полынь

Освещает мне путь, как когда-то светила ты

Я шагаю вперёд, чтобы строить свои мосты

Высота "Безымянная"

Высота "Безымянная", друг мой,

Мне здесь нестерпимо холодно.

Очень трудно дышать, пред глазами всплывают мороки.

Я считала себя орлом,

Оказалась белой вороною.

Ты был в сотый раз прав: в этих горах не водится золото.

Тут лишь камни, ветра и прозрачное синее небо.

Я оставила тучи внизу больше суток назад, наверное.

Я сижу и пишу - среди ночи и грёз, вне времени,

Меня греет твоё неверие.

Высота "Безымянная", друг мой, и я дошла

До вершины Земли, чтобы воду испить с небес,

Но внезапно прозрела и поняла,

Что небес-то над нами нет.

╤НФЕРНАЛЬНИЙ КОХАНЕЦЬ

Пролог

Я завжди до тебе лину,

Як та п'яна весна до л╕та,

Наче т╕ молод╕╖ в╕ти

Хиляться п╕д дощем -

Так я хилюся до тебе,

Не бачачи с╕рого неба,

Не бачачи ясного неба,

Не бачачи з╕р вноч╕.

Кв╕ти летять додолу,

Пташки летять додому.

До тебе хилюся знову,

Повна жаги й тривоги.

В╕тер - моя соп╕лка,

Х╕ба ж я не гарна д╕вка?

Х╕ба у твою дом╕вку

Не варта я ув╕йти?

Листя - мо╖ лист╕вки,

Самотня я стала нин╕.

Холодним колючим сн╕гом

Укрит╕ мо╖ думки.

Та сонце - моя над╕я!

Прокинеться й знову згине

Усе, що ╕сну╓ в св╕т╕,

Коли його час прийде.

Знов шляхом ╕ду тим самим,

Милуюся ранн╕м цв╕том.

╤ знову до тебе лину,

Неначе весна до л╕та.

Д╕я ╤╤

Перев╕зник

Подивися на мо╓ життя: х╕ба голову я

не схилила?

Я ╕ в першу, й в останню хвилину

Прагнула лиш небуття.

Й от я тут. О Харон-перев╕зник,

Не ятри мою душу сумну!

Я одна в царство мертвих

спустилась,

Тож лише мене, б╕дну, саму.

Н╕ - то слухай ╕стор╕ю дивну,

Що мене завела у п╕тьму.

А проте... я все ж вдячна йому

╤ вс╕м тим, хто мене покинув.

Колись давно, себе й людей не

знавши,

Наважилась я н╕жно покохать,

Але не в╕дала, що в╕н - це ╕нша масть,

Й сама в╕д нього скоро зайнялась.

А в╕н покинув, пром╕няв на ╕ншу,

Яка так легко в руки не далась.

Ол╕╓ю картина: я, в╕н, кухня,

У чашц╕ на стол╕ холодний чай,

Годинник голосно в╕дл╕чу╓ секунди.

Я тихо умовляю: "Не займай.

Нав╕що ╖й в душ╕ тво╖й пожеж╕,

Вона тоб╕ не пара - не така,

Щоб бачити, як ти усе без меж╕

В житт╕ сво╓му в╕дда╓ш в╕ршам!"

В╕н байдуже з╕тха╓. О м╕й милий,

Як часто я вже бачила цей жест.

Недобре в╕н в╕щу╓ - якщо нудно

Тоб╕ ста╓, розмов╕ вс╕й к╕нець.

Ти вилл╓ш чай ╕ вийдеш ╕з квартири

Кудись в далекий св╕т примарних

м╕ст,

Що украде тебе у мене. Боже м╕й,

Нав╕що умовляти?! Все безглуздо!

В мо╓му серц╕ залишилась чорна

пустка,

Я не м╕ркую, не сп╕ваю, не молюся,

Не розмовляю, не ридаю, не см╕юся.

Не в тому мо╓ горе, що покинув,

А в тому, що пон╕веч╕в усе:

В душ╕ у мене повно нових сл╕в, ╕дей.

Я бачила тебе, коли ти пишеш:

Шален╕ оч╕ ╕ подоба вовча,

То збл╕дле, то палаюче лице.

Ти дуже сердився, коли переривала

Лиш тв╕й ╕з Музою-спокусою дует.

Вона мене покликала також,

Прийшла, несучи у вустах сво╖х

Отруйний мед.

Я п╕ддалася: думала, так, може,

Зум╕ю повернуть в життя з╕в'яле сенс.

Так, я кохала! Не тебе, м╕й милий.

Кохала ╕нших, в╕ддалась життям

Лише мистецтву й сво╓му натхненню

(Ти й сам таким був ╕ лишивсь,

напевно).

В одну мить все ск╕нчилось, наче

грому

Небесний гурк╕т враз мене збудив

У л╕жку чергового. Подивилась

Я ╕ не зрозум╕ла, чом я з ним.

Нащо мен╕ його троянди й сперма,

Як той ╓диний, ╕з ким завжди дихать

треба,

Зараз один, або з ким ╕ншим? - так

розкрились

Мого кохання хвороблив╕ кв╕ти.

Ти мене прийняв, та яка ц╕на

Була лише за те, що я тепер твоя?

Мо╓ ╕нферно простяглося вище г╕р

╤ глибше найтемн╕шо╖ безодн╕,

╤ я в н╕м,

Щеслива, що хоч день була з тобою.

А час минав. Я солодко вмирала.

Така була твоя улюблена забава:

На мене направлять слова-удари,

Коли рукою вдарити не м╕г.

В╕н мучився, та не хот╕в покинуть

Мене, бо поп╕л в╕д любов╕ все ж

лишився

╤ у душ╕ жевр╕в п╕д покровом ╕з сл╕в,

Поки м╕й демон нову жертву не

зустр╕в.

Чи була вона гарна? Я не знаю.

Для нього вс╕ гарн╕шали на раз,

Коли у серц╕ розпалився новий шал.

В╕н сам мен╕ казав.

Коли ж залишив св╕т цей чужий милий,

Лише на хвильку мо╓ серце

в╕дродилось,

Й завмерло знову. Н╕де правди д╕ти:

Самотн╕ ми блука╓мо по св╕ту,

Самотн╕ помира╓мо, як кв╕ти,

Чий р╕дний д╕м - понуре кладовище.

Помер коханий м╕й, помер м╕й демон!

Чи в пекло дух подався тв╕й, чи в

небо,

А т╕лом завтра нагодують землю.

Таке життя, проте ураз нестерпним

Мен╕ зробився його смак без тебе.

Як ти помер, нав╕що мен╕ жити?

Ми одне одному були ╕ смислом, й

св╕тлом,

Хоч погубились пот╕м. Я хвилини

До зустр╕ч╕ рахую. Може, тут, в А╕д╕,

Ми зможемо по-справжньому любити.

Д╕я ╤

Смерть

Ск╕льки п╕сень

Уже було про тебе

╤ н╕ч, ╕ день

Не пуска╓ натхнення

Мов Цербер

Там, де Ст╕кс чорн╕ води котить

Там, де Харон сво╖ човни водить