— Ні.
— Ідіть станьте на місці вашої жінки, а вона хай піде пошукає іншу... Добре, добре, наливайте повну... Кумо, лишіть свого чоловіка, хай стоїть там, а ви станьте тут, з мого боку...
Господиня знову покликала котрогось з своїх дітей.
— Е, чортам на лихо, я вже вам сказав, що дитина тут нічого не поможе. Станьте на коліна і тримайте рукою під литку... Кумо, ви тремтите, наче б утяли яку шкоду; ну ж бо, сміливіше... Лівою візьміть знизу під стегно, тут, над перев'язкою... дуже добре!..
Тут таки й розтято було рубець, розмотано бинду, знято перев'язку, і моя рана була відкрита. Хірург мацав її знизу, зверху, з боків і за кожним разом приказував:
— Невіглас, віслюк, придурок! І таке пнеться в хірурги! Отаку ногу відтяти? Вона тримається не менше, ніж друга; за це я ручуся.
— І я видужаю?
— Доводилося мені й не такі рани лікувати.
— І ходитиму?
— Ходитимете.
— Не кульгаючи?
— Це вже інше питання. До дідька, друже, ще б чого захотів! Мало ще вам того, що я врятував вашу ногу? Зрештою, якщо й кульгатимете — це ж дрібниця. Любите танцювати?
— Дуже.
— Отож, як ходитимете трохи й гірше, то танцюватимете ліпше. Кумо, гарячого вина... Ні, спочатку іншого: ще одну скляночку, щоб перев'язка ліпше трималася!
Він попивав; принесли гаряче вино, промили мені рану, знову наклали бинду, уклали мене в ліжко, порадили заснути, якщо зможу, опустили запону; потім спорожнили до каплі почату пляшку, принесли іншу, і нарада хірурга з господарем і господинею розпочалася наново.
Господар: Куме, чи довго це триватиме?
Хірург: Дуже довго... За ваше, куме.
Господар: Але як довго? Місяць?
Хірург: Місяць! Кладіть два, три, чотири; хто наперед може сказати? Чашечка в коліні ушкоджена, голінка, стегно... За ваше, кумо.
Господар: Чотири місяці! Змилуйтеся! Навіщо було його брати. Якого дідька їй було стояти на дверях?
Хірург: За моє; бо я таки попрацював.
Господиня: Друже мій, ти знову починаєш своєї. Далебі ти щось обіцяв мені цієї ночі. Але чекай, будеш просити знову.
Господар: Але скажи мені, що маємо робити з цим чоловіком? Ще якби не такий важкий рік!..
Господиня: Коли хочеш, я сходжу до панотця.
Господар: Переступи лише поріг до нього — заб'ю на смерть.
Хірург: Чому ж, приятелю? Моя теж ходить.
Господар: То ваша справа.
Хірург: За здоров'я моєї хрищениці. Як там вона?
Господиня: Дуже добре.
Хірург: Випиймо, куме, за здоров'я вашої й моєї жінки; вони добрі жінки обидві.
Господар: Ваша тямковитіша, вона не втяла б такої дурниці...
Господиня: Але, куме, є ще й сестри жалібниці.
Хірург: Ах, кумо! Мужчина — і раптом у сестер жалібниць. До того ж, є ще одна маленька перешкода, яка важить дещо більше, ніж... Випиймо за сестер жалібниць, вони добрі діти.
Господиня: Яка перешкода?
Хірург: Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до панотця, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер жалібниць... Але, куме, ковтнімо ще раз, може, це наведе нас на добру думку. Ви розпитували цього чоловіка? Можливо, він не без засобів.
Господар: Салдат?
Хірург: Хоч і салдат: він має батька, матір, братів, сестер, родичів, друзів; хтось є йому близький на світі... Вип'ємо ще раз, а тоді залишіть мене з ним, я все полагоджу.
•••
Така дослівно була розмова хірурга з господарем і господинею. Але як міг би я її розмалювати, якби вставив у коло цих добрих людей якогось злодюгу? Жак сам себе чи ти, читачу, побачив би, як його витягають з ліжка й викидають на вулицю в якесь провалля.
— А якби вбити?
Вбити — ні. Я покликав би когось на допомогу; цей хтось міг би бути салдатом з його сотні; але ні, це тхнуло б «Клівлендом».* Хай буде правда, тільки правда!
— Правда, — скажеш мені, читачу, — часто буває холодна, банальна і пласка; наприклад, твоє останнє оповідання про перев'язку Жака правдиве, але що в ньому цікавого? Нічого.
Згоден.
— Як хочеш бути правдивим, треба робити так, як Мольєр, Реньяр, Річардсон,* Седан; правда має свої пікантні прикмети у того, хто має хист.
Але як його бракує?
— Коли його бракує, не треба писати.
А як, на нещастя, уподобишся тому поетові, якого я послав до Пондішері?
— Хто він, той поет?
Той поет... Але як ти, читачу, перебиваєш мені або я сам собі перебиваю на кожному кроці, що буде з Жаковим коханням? Повір мені, буде ліпше, як ми залишимо поета... Господар і господиня вийшли...
—Ні, ні, давай історію поета з Пондішері.*
Хірург наблизився до Жакового ліжка...
— Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері.
Якось прийшов до мене молодий поет, як це трапляється щодня... Але, читачу, який це має стосунок до подорожі Жака фаталіста і його пана?..
— Історію поета з Пондішері.
По звичайних компліментах моєму талантові, моєму генієві, моєму смакові, моїй добродійності і ще по багатьох висловлюваннях, з яких я не повірив жодному слову, хоч мені повторюють їх ось уже двадцять років, можливо, й з добрими намірами, поет витягнув з кишені якийсь папір.
— Це вірші, — пояснив він мені.
— Вірші!
— Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете такі добрі сказати мені про них вашу думку.
— Любите правду?
— Так, пане; правду я й хочу від вас почути.
— Ви її й почуєте.
— Як! Ви такий простак, щоб повірити, що поет приходить до вас почути правду?
— Так.
— І щоб її сказати йому?
— Зовсім певно.
— Не щадивши?
— Поза всяким сумнівом: щадити, навіть з найкращими намірами, було б важкою образою. Точно сказавши, це означало б: ти поганий поет, а що тобі бракує ще й сили витримати правду, — ти нікчемна людина.
— І ви завжди добре виходите з своєю щирістю?
— Майже завжди...
Я почитав вірші мого молодого поета і сказав йому:
— Лихо не лише в тому, що ваші вірші погані, але з них я бачу, що ви ніколи й не зможете робити добрих.
— Як так, то не лишається мені іншого, як робити погані, бо я не можу погамувати себе, щоб кинути писати.
— Жахлива доля! Чи ви усвідомлюєте, на яке приниження себе прирікаєте? Ні боги, ні люди, ні видавці не пробачають поетові посередности, як сказав Горацій.*
— Я це знаю.
— Ви багатий?
— Ні.
— Убогий?
— Дуже вбогий.
— І до того, що вбогий, хочете стати смішним поетом; ви змарнуєте своє життя, постарієте. Старий, убогий і поганий поет! Ах, пане, яка гірка доля!
— Я розумію це і все ж нічого не можу вдіяти. (Тут Жак сказав би; «але так було написане там, угорі»).
— Маєто рідню?
— Маю.
— Якого вони стану?
— Ювеліри.
— Могли б вони вам допомогти?
— Припускаю, що так.
— Гаразд! Ідіть до своїх родичів і попросіть, щоб дали вам трохи коштовностей, а потім вирушайте до Пондішері. У дорозі будете писати погані вірші, а, прибувши на місце, зробіть собі маєток. Коли його здобудете, повертайтеся сюди і пишіть погані вірші, скільки вам захочеться, очевидно, не друкуючи їх, бо пощо ж руйнуватися...
З того часу, як я дав цю пораду молодому поетові, проминуло яких дванадцять років, і ось він з'явився знову до мене. Я його не впізнав.
— Це я, пане, — сказав він мені, — той, кого ви послали до Пондішері. Я там був і надбав собі якусь сотню тисяч франків. Повернувшися звідти, заходився писати вірші і тепер приношу їх вам... Вони так само погані?
— Так само погані; але ваше життя влаштоване, і я не маю нічого проти того, щоб ви писали погані вірші.
— Так я й робитиму...
•••
Хірург наблизився до Жакового ліжка, але той не дав йому часу дійти до слова: «я все чув», — сказав він... Потім, звертаючись до свого пана, він додав... Власне хотів додати, але пан перервав його мову. Він утомився йдучи і сів край дороги, зупинивши погляд на подорожньому, що наближався до них піхотою, тримаючи коня на поводі, накиненому на руку.
