Жак: А як він розрізняє Богові чуда від чуд диявола?

Пан: Залежно від доктрини: коли доктрина добра — чудо від Бога, коли вона погана — чудо від диявола.

Жак (тут він почав свистати, потім додав): А хто може навчити мене, бідного невігласа, як упізнавати, чи чудотворцева доктрина добра, чи погана? Годі, пане, сідаймо по конях. Чи для вас має значення, хто вам допоміг знайти свого коня, Бог чи Велзевул? Від того він гірше чи ліпше йтиме?

Пан: Ні. Тим часом, Жаку, коли ти одержимий...

Жак: Є на це якийсь лік?

Пан: Лік! Єдиний лік до вигнання бісів... посадити тебе на свячену воду, без жодного іншого пиття.

Жак: Мене, пане, на воду! Жака на свячену воду! Я волію, щоб у моєму тілі лишилося тисяча леґіонів чортів, ніж випити краплю води, свяченої чи ні. Хіба ви й досі не помітили, що я гідрофоб?...

•••

— Ха! Гідрофоб! Жак сказав — гідрофоб?..

Ні, читатчу, ні; каюся: це не його слово. Але як ти такий суворий критик, спробуй знайти бодай одну сцену з комедії чи трагедії, бодай один діялог, хоч і як був би він добре зроблений, щоб там обійшлося без слів автора, вкладених в уста його персонажа. Жак сказав: «Пане, хіба ви й досі не помітили, що з одного вигляду води я шалію?.. » Ну й що? Сказавши інакше, ніж він, я висловився не так точно, зате стисліше.

Вони сіли на коней, і Жак сказав своєму панові:

— Ви дійшли в розповіді про своє кохання до того місця, коли ви, зазнавши щастя двічі, здається, готувалися бути щасливим утретє.

Пан: Коли раптом двері від коридору відчинилися. У кімнату з галасом увалився натовп людей; я побачив світло, почув голоси чоловіків і жінок, що галасували всі разом. Хтось ривком відкрив запони, і я побачив батька, матір, тіток, кузенів і кузин, ще й комісара, який урочисто заспокоював їх:

— Без галасу, мої панове й дами: ми його спіймали на гарячому. Пан порядна людина і сам бачить, що є лише один вихід зарадити лихові; і він погодиться ліпше зробити це добровільно, ніж під примусом закону...

На кожному слові йому перебивали батько й мати, закидаючи мене докорами; тітки й кузини, що зверталися з не дуже делікатними словами вже до Аґати, що завинула собі голову ковдрою. Я був приголомшений і не знав, що сказати. Комісар, промовляв іронічно, звертаючися до мене:

— Пане, припускаю, що вам тут дуже добре, але мушу вас просити, щоб ви були ласкаві підвестися з ліжка й одягнутися...

Я так і зробив, але убрався вже в свій одяг, який хтось поклав, замість кавалерового. Підсунули стіл, і комісар почав допит. Тим часом аж четверо тримали матір за руки, щоб вона не забила на смерть свою дочку, а батько умовляв її:

— Спокійно, жінко, спокійно; можеш забити свою дочку, але не відвернеш того, що сталося. Усе вийде на добре...

Інші розмістилися по стільцях, і їх обличчя висловлювали різні почуття: біль, огиду, обурення. Батько, по павзі знов угрущаючи свою жінку, говорив до неї:

— Он як виходить, як не пильнувати поведінки своєї дочки...

Мати ж йому відповідала:

— Пан мав такий порядний і чесний вигляд, хто ж сподівався від нього...

Інші мовчали. Коли протокол був готовий, мені прочитали його, і що там усе відповідало правді, я його підписав і вийшов з комісаром, який дуже ввічливо попросив мене сісти до карети, яка стояла при дверях, а вже звідти в супроводі досить великого кортежу відвезли просто до Фор-л'Евек.

Жак: До Фор-л'Евек! До в'язниці!

Пан: До в'язниці; а потім почався огидний процес. Ішлося не більше й не менше, як про те, щоб я одружився з Аґатою. Батьки й слухати не хотіли про інше відшкодування. Уже наступного ранку відвідав мене в камері кавалер. Він знав усе. Аґата була в розпачі; батьки затялися; вони закидали його жорстокими докорами за те, що він увів до їх дому підступну людину, ставши, мовляв, головним спричинником їх нещастя й збезчещення їх дочки; боляче було дивитися на цих бідних людей. Потім він попросив дозволу поговорити з Аґатою окремо і з великими труднощами його дістав. Аґата хотіла видрати йому очі, обзиваючи його останніми словами. Усе це він вислухав, перечекавши, поки вгамується її обурення, щоб дійти з нею до розумного рішення. Але ця дівчина говорила таке, додавав кавалер, що він не мав що їй відповісти: «Мій батько й мати спіймали мене з вашим другом. Може, я маю ще на додаток пояснити їм, що, сплячи з ним, я була переконана, що сплю з вами?..» Він відповів ій: «Але, ради Бога, чи вірите ви, що мій друг може з вами одружитися?» — «Ні, негіднику, ні, зрадливцю, — відповідала вона, — вас, а не його треба було б засудити на кару...»

— Алеж, тільки від вас залежить, — сказав я кавалерові, — витягнути мене з біди.

— Яким чином?

— Яким чином? Розповівши все, як було.

— Я загрожував цим Аґаті, але я не можу цього зробити. Навряд чи цей засіб приніс би нам користь. Але він напевно вкрив би нас ганьбою. А власне сам ти винен.

— Я винен?

— Так, ти винен. Якби ти схвалив витівку, яку я тобі пропонував, Аґату застукали б з двома мужчинами і все закінчилося б жартами. Але так не сталося, і тепер ідеться про те, як вийти з біди, що сталася з хибного кроку.

— Але, кавалере, чи не міг би ти пояснити мені одну дрібницю? Яким чином у ґардеробі зник твій одяг і на його місці появився мій? Слово чести, я довго ламав над цим голову і не міг ні до чого дійти. Це викликало в мене підозріння до Аґати; мені прийшло на думку, чи вона часом не помітила обмани, і чи не діяла вона, не знаю вже, яким чином, — спільно з своїми батьками?

— Може бути, що тебе побачили, як ти йшов по сходах. Одне лише певне, що ледве ти роздягнувся, як мені принесли мій одяг і зажадали твого.

— З часом це з'ясується...

Коли ми саме отак удвох, кавалер і я, побивалися, потішали себе, взаємно обвинувачували, кляли один одного й тут таки просили пробачення, прийшов комісар; кавалер зблід і відразу вийшов. Комісар був добра людина, що часом трапляється серед них. Перечитуючи протокол допиту, він пригадав, що колись учився разом з молодим чоловіком, який мав те саме ім'я, що й я; і йому впало на думку, що я міг бути родичем або й сином його давнього товариша з колежу. А воно так і було. Перше питання, з якого він почав, стосувалося того чоловіка, який вислизнув при його вході.

— Він не вислизнув, — відповів я йому, — він просто вийшов. Це мій близький друг, кавалер Сент-Уен.

— Ваш друг! Гарного ви маєте друга! А чи ви знаєте, пане, що саме він прийшов з доносом на вас? Разом з ним був батько й інша рідня.

— Він!

— Він, він.

— Ви цілком певні того, що кажете?

— Без жодного сумніву; але повторіть, як ви його назвали?

— Кавалер Сент-Уен.

— О, кавалер Сент-Уен. То ж то воно й є. А ви знаєте, хто такий ваш друг, ваш близький друг кавалер Сент-Уен? Ошуканець, людина, сто разів упіймана на злочинах. Поліція лишає подібних людей на свободі тільки тому, що в деяких випадках має з них свою користь. Вони самі злодюги і на злодюг доносять; і, мабуть, вважається, що, попереджаючи чи викриваючи злочини, вони приносять більше користи, ніж лиха своїми власними злочинами...

Я розповів комісарові свою прикру пригоду, як вона відбулася в дійсності. Моє становище в його очах не стало від цього більш сприятливим, бо все, що мене могло б виправдати, не можна було ні належно ствердити, ні представити трибуналові. Але все таки він вирішив покликати батька й матір, суворо допитати дочку, належно вияснити справу судді і не злегковажити жодного факту, який міг би придатися для мого виправдання. Одначе він не приховав від мене й того, що коли ці люди мають добрих порадників, то влада нічого з ними не вдіє.

— Як, пане комісаре, я буду змушений одружитися з нею?

— Одружитися! Це було б занадто жорстоко для вас, я такого не припускаю; але доведеться погодитися на відшкодування, і в цьому випадкові на досить значне...