Безперечно, я не помилюся, коли скажу, що подібну історію, рекомендацію Есену та інше, що стосується до нього й до герба Крупів, можна почути з вуст агітатора з християнського об'єднання професійних спілок. Увесь Есен пахне підозрілими клясовими речами. Вже о шостій годині ранку я помітив велику зміну в типах відвідувачів пивниці. Більшість, що крутилася навколо шинквасу з пивним крантом, ретельно зважувала на долонях свої брондзові пфеніґи, й пила своє пиво на ходу, — зникла. Це були робітники, які забігали о четвертій та о п'ятий годині, ідучи на роботу. О шостій годині, — перша новина, — з'являється заспаний шпик. Може й запізно, та для нього сьогодні незвична пожива. — Що й казати, — ловити щодня біля шинквасу есенських бідолах з «Рурським відгомоном» у руці та безневинними словами на вустах, і раптом натрапити вряди-годи на Олексу Теодора Влизька, більшовицького аґента! В моїй місії не може бути для цього дяді жодних сумнівів, бо я говорю російсько-німецькою мовою, а раз так, — значить листоноша Зінов'єва! Шпик негайно, на відстані двох буферів, причіпляє свій товаровий вагон до мого й одягає на мене умовну пльомбу. Тепер він не відлипне від мене до мого від'їзду з Есену. Щодо цього я відносно й погоджуюсь з ним і набираю вигляду, що все, значить, гаразд зрозумів: — Живи, — мовляв, — браток! Разом із стандартним шпиком з'являються в пивниці типи, що їхні кепі на голові та світер на плечах не мають кольору какао та слідів учорашнього шляку й мазуту. Це — люди, що можуть іти на роботу й у білих світрах і мати пальто, — дешеве, але пальто, не жахаючись, що його більше не купиш, коли попсуєш. Вони, само собою, читають клясичний «Форвертс». Це — соціялістичні християни, гурт шанхайліґерів анно доміні 1929, які всюди виголошують: — «Антіква пробо!..»
Сім годин.
Я готуюсь вийти з пивниці до міста.
Підходжу до шинквасу по останній ґляс пива. Прошу солоного бублика на закуску. Це в мене формулюється так:
— Герр! Дайте мені бітте зальціґ крінґель!
Буфетник у відповідь щось говорить. Я не розумію. Буфетник починає доводити за допомогою заощадженої спадщини славетних римських мимів Батила й Пілада та учнів останнього Ґіласа, Мнестера та Паріса, а також мимів пізнішого періоду римської імперії Камарала й Фабатона. Але я не розумію. Буфетник безпорадно звертається до глядачів цієї вистави. Тоді підходить шпик і звертається до мене. Я йому кажу, що я не чую й не гаразд розумію німецьку мову. Він мені пише:
— Ві русіш? Вона говорить, що бублик нема! Зер гарно! Я любовник Сов'єт Русланд!
—Дуже приємно, дуже приємно!
Відповідаю я. Проте в мене не дуже приємний вигляд. Але за хвилину хлопець, тобто шпик, виявляє себе такою чарівною людиною, так щиро захоплюється мною, як громадянином Республіки Рад, зокрема так гарно платить за мої ґляси, що я випускаю свій сир з рота, — змінюю гнів на милість і в душі починаю сміятися з традиції наших Пікрошолів — убачати в кожному Тукдільоні шпигуна (див. розділ 47 «Повісті про жахливе життя Великого Ґарґантюа, батька Пантаґрюеля, що колись скомпонував її маґістр Алькофрібас Назьє, витягач квінтесенції – книги повної пантаґрюелізму, 1542 р.»).
Отже я й псевдо-шпик застібуємо ґудзики своїх пальт.
Я кидаю «своїх» соціял-християн за мюнхенським пивом біля підозрілих столиків і виходжу разом з несподіваним знайомим на порожню й холодну площу. З ним же разом сідаю до жалюгідного трамваю й їду невідомо куди. А трамвай таки справді жалюгідний. Не говорячи про те, що колія вузенька, та й то тільки одна, проходить тісною, але довгою, як глиста, вулицею. Про пульманівські вагони в Есені не може бути й мови — у мене звичайний клясичний вагон, який уславився в Києві під назвою «0». Я сиджу в ньому й голодними очима дивлюся на культурну Европу праворуч і ліворуч. Темні будинки миготять у вікнах трамваю, покритих морозним сюрреалізмом. Нагадують ці будинки, — в перспективі темних провулків, повз які проходить трамвай, — не таку вже й чужу — для мене — Полтаву. Я ж ніколи не вихвалявся, що я Европенко, і про Полтаву не забув навіть в Есені. Дахи есенських будинків круті. Фасади викладено кольоровими тафлями. Це, можливо, моя брутальна помилка, бо в Есені нічого кольорового нема, — все чорне, тюдоріянське. Крізь шибки вікон наївно всміхаються любому мандрівникові затишні лялечки, квіточки, ведмедики, котики та інша штучна живність, яка так зворушує наші серця на міжнародніх периферіях. Взагалі я все бачу й спостерігаю. Навіть більше того, — я вже встиг спостерегти загальну зовнішність Есену, а трамвай все йде та йде. Я категорично вирішую доїхати на ньому до самого «стопа» й за відсутністю цікавого на штрасе, — звертаю увагу на середину вагону. Пасажири справляють цілковите вражіння, немовби я вдома на Україні й в українському трамваї на світанку. — Робочий одяг, кепі, і на всьому цьому товстий шар мазуту або шляку. Проте, я знаю, що в Есені все поховано під крупівським димом. Мене цікавить, яким чином есенські красуні можуть вийти ввечорі погуляти в усіх своїх принадах без риску спокусити кавалера на огиду. Адже їх мусить за годину забруднити Круп, що крутиться над Есеном удень і вночі у хмарах диму. Це я знаю з власного досвіду. Есенці всіх шарів суспільства мусять мати примусовий опролетаризований вигляд. І вони його дійсно мають, примусово й без примусу, — в усіх відмінках. Спробуй но тут, розбери, которий церґібель, а которий редактор «Рурського відгомону», газети компартії Німеччини. Хібащо психологічний момент та різниця в кольорових нюансах світерів, що я про неї згадав далеко вище.
Мій супутник показує мені в бік вагону на трьох робітників. Один з них, очевидно, продовжує оповідати, а двоє з усмішкою слухають:
— ... «Але Франц Путчек, весело насвистуючи, пішов додому. Він завжди говорив, що ніхто нічого з ним зробити не може, бо він, — Франц Путчек, — добре знає Конституцію Німецької імперії й свої, — Путчекові, — права! Ґут! Поліція заарештувати Франца Путчека відмовилася, але порадила панові директорові подати до суду. В призначений день Франц Путчек одержав повістку й з'явився до амтеґерихту в безжурному стані. Від оборонця він відмовився. На запитання судді, чи дійсно вії, — Франц Путчек, — образив пана Ґальвайса, директора ливарні Крупа в Альтенесені, показавши йому в кафе «Альфред» біля Ґертравдіскірхе дулю, Путчек відповів, що це так, але що він, — Франц Путчек, — дивується з глупоти судді, який мусить бути на сторожі імперських законів і знати, що вчинок його, — Франца Путчека, — вдіяний в межах імперської Конституції й до судового розбору не належить. Він, Франц Путчек, — сміється з судді й на його вирішення йому, — Путчеку, — наплювать. Тоді суддя встає й вимагає експертів, які б засвідчили, що Франц Путчек, швець з будинку ч. 106 — на Шавссе-штрасе, цілком здоровий, а Франца Путчека прохає виголосити про це саме формулу присяги. Тоді Франц Путчек говорить: — «Клянусь, що я здоровий розумом і тілом! Хай допоможе мені бог! Пане суддя, — прочитайте пакт 143(13) статті четвертої, розділу шостого, — «Основні права німецького народу», в Конституції німецької імперії, ухваленій на німецьких установчих національних зборах у Франкфурті на Майні 28 березня 1849 року!» Сторопілий від такої заяви Франца Путчека суддя автоматично шукає на своєму лезепультові Конституцію німецької імперії 1849 року, але не знаходить, і падає в крісло. Тоді Франц Путчек з переможним виглядом витягає з кишені свою Конституцію й читає: — «Пакт 143-й (13-й), статті 4, розділу шостого. — Всякий німець має право вільно висловлювати свою думку мовою, писанням, друком і за допомогою виображень»...
— Ха-ха-ха!
— Фріце! А що ж далі сталося з Францем Путчеком?
— Йому присудили 100 марок штрафу й два тижні арешту за образу урядових осіб, що за одну з них мався й директор ливарні Крупа в Альтенесені. Спочатку думали, що Путчек не переживе розгрому своїх конституційних переконань, але потім він вичуняв і, навіть його було попобито разом з іншими нашими, з наказу Зеверінґа.
