— Ви іноземець? — нарешті запитав він.

Людина, яка відрекомендувалася Штепою, схилила голову.

— Англієць російського походження. Або, якщо ваша ласка, українського. До революції мої предки жили в Катеринославській губернії.

Костянтинів кивнув.

— Я вас слухаю.

Той повагався, скосився на Черниченка й охоронця:

— Ми могли б поговорити наодинці?

— Узагалі-то, це проти правил… Костянтинів замислився й погодився:

— Гаразд. Олеже Вікторовичу, можна попросити вас… Черниченко мовчки відчинив дверцята.

— Сашко, проведи Олега Вікторовича до іншої машини, — наказав Костянтинів.

— Але, товаришу генерал…

— Виконуй, — обірвав той охоронця.

Коли вони залишилися вдвох, Костянтинів повторив:

— Слухаю вас. Сподіваюся, справа важлива, коли ви наполягли на нічній зустрічі серед міста та ще виперли з моєї машини народного депутата. Я так зрозумів, що це якось пов’язано з учорашнім, м-м… з учорашньою пригодою?

— Так, пов’язано.

Штепа помовчав, немов зважував останні «за» і «проти», потім тихо запитав:

— Вам відомо, що це таке?

— Ні, не відомо, — не приховував Володимир Сергійович. — А вам?

— Так, я знаю, що це, — сказав Штепа просто.

— Поділитеся?

— Для цього я тут. Але передусім я хотів би, щоб ви сказали, чи можливе спілкування з вами не неофіційному рівні… Чи ви тут лише як керівник спецслужби? Костянтинів аж сторопів. Бесіда з самого початку повернула на інше. — Я не хотів би фігурувати в цій справі офіційно, — пояснив Штепа. — Сподіваюся, пізніше вам стане зрозуміло, чому. Та й вам це вигідніше, повірте.

— Поки що ніякої офіційної справи нема, — обережно відповів Костянтинів. — Чи можна сподіватися на вашу участь саме на такому рівні?

Володимир Сергійович подумав і знехотя кивнув:

— У вас є така можливість. Дивлячись що ви пропонуєте.

— Я пропоную співпрацю. Співпрацю дуже небезпечну.

Незнайомець сказав це так, що генерал відчув, як по шкірі побігли мурашки. Чомусь лунко-лунко закалатало серце, а внизу живота знову занило.

— Ви добре знайомі з Черниченком? — спитав він, аби виграти трохи часу.

— Два дні.

— Тоді, як вам…

— У мене не було ані часу, ані можливості, щоб когось переконувати, і не можна було звертатися до вас, як звичайно. Довелося шукати обхідні шляхи. Знаючи, що Олег Вікторович ваш добрий знайомий, я, каюся, просто примусив його…

— Яким чином?

— Я загіпнотизував його.

Сказати, що Костянтинів був приголомшений, означало нічого не сказати. Він мовчки потягнувся за сигаретами, закурив і, не витримавши, пробурмотів:

— Ви сповна розуму?

— Іншого виходу не було, — зітхнув Штепа. — Повірте, такий метод я використовую дуже рідко. Вам це не загрожує, даю слово. Треба ж було якось на вас виходити. Через кілька годин, прокинувшись, він забуде про мене, як і про організацію нашої з вами зустрічі. Повірте, це було необхідно. — І Костянтинів повірив. Щось підказувало йому, що ця дивна людина зараз абсолютно відверта.

— Гаразд… І що ж далі?

Штепа оцінююче подивився на нього й запитав:

— Скажіть, ви вірите у Бога? Генерал здвигнув плечима.

— Знаєте, якось…

— А Сатана, по-вашому, існує?

У Костянтиніва пересохло в роті. Це не був подив. Це не був переляк. Він не міг би сказати, що відчув зараз, але це було не вельми приємним. — Не вважайте мене божевільним, якщо я скажу вам, що Сатана існує. Насправді він набагато ближче, ніж ви думаєте, — продовжував Штепа.

Відчуття нереальності того, що відбувалося, зростало. Штепа нахилився вперед, клацнув замками кейса і попросив:

— Увімкніть світло.

Генерал намацав кнопку, і в салоні тьмяно загорівся плафон.

— Ось, дивіться.

Штепа розгорнув складений у кілька разів великий аркуш цупкого паперу, який виявився мапою. Володимир Сергійович побачив товсту, мабуть, нанесену фломастером лінію, один кінець якої впирався в дельту Нілу, а другий — в Одесу. Далі вона перетворювалася на пунктир, що перетинав усю східну Європу з півдня на північ. Ланцюжок чорних крапок проходив через Київ, зачіпав територію Білорусі, далі через Росію, східніше Новгорода й Петербурга, піднімався до Кольського півострова, де губився серед безлічі північних озер.

— Тут позначено маршрут, за яким іде Тінь Арімана.

— Що? — хрипко перепитав генерал.

— Вибачте… — Штепа зам’явся, підшукуючи слова, — ви знайомі з основами окультизму? Костянтинів лише стенув плечима. Дійсність ставала дедалі більше схожою на сон. Або марення тяжкохворого. — Аріман — давнє зороастрійське божество, в нас воно відоме під іменем Сатани, Люцифера. Але я все ж волію називати його так.

— Ви… ви дійсно божевільний, — пробурмотів Костянтинів.

— А як називаєте це ви?

— Га?

Костянтинів не відразу сприйняв суть питання, реальність оберталася величезним чортовим колесом, паморочила голову. І він сам обертався разом із нею, величезною й жахливою, мов чужа галактика.

«Ні, він — не божевільний. Божевільний — я».

— Ми називаємо це атмосферною Аномалією, — почув Володимир Сергійович свій голос.

— Аномалія… — Штепа ледь помітно всміхнувся. — Ну що ж, нехай буде Аномалія. Він провів по мапі пальцем, мов хотів стерти схожу на товсту чорну гадюку лінію. — Я знав… Так, я знав, що Аномалія з’явиться, тому відслідковував її з самого початку, з тієї хвилини, коли вона народилася. Мені відомо про неї набагато більше, ніж вам, і… нічого не відомо.

Костянтинів навмання загасив сигарету об панель приладів і поліз за другою. Пальці його тремтіли. — Це народилося за тисячі кілометрів звідси. Століття й століття побудовані давніми єгиптянами піраміди накопичували чорну сатанинську енергію: лють і злобу, страх і ненависть, підступність і зраду — ось її джерела. Ідеальні акумулятори псі-енергії, ці колосальні пірамідальні споруди дотепер зберігали свою жахливу здобич. До того часу, коли народиться Антихрист.

Штепа глянув на Володимира Сергійовича, помовчав, даючи йому час осмислити сказане, і продовжував, дивлячись перед собою: — Коли почнеться Армагедон і Господнє військо зійдеться в битві з ордами Сатани і скине його на Землю, буде дано йому володарювати над нею сорок два місяці. Але перед цим повинен з’явитися Антихрист. Так написано в Біблії.

Штепа замовк, витер краплі поту, що виступили на чолі, й попросив:

— Дайте закурити.

Коли він брав із простягнутої генералом пачки сигарету, той побачив, що пальці Миколи Михайловича теж тремтять. — Божевілля якесь, — пробурмотів Костянтинів, — кінець світу.

— Абсолютно точно, — кинув Штепа.

Він глибоко затягнувся, закашлявся і, наче вибачаючись, пояснив:

— Узагалі-то, я не палю…

Він покрутив сигарету, мовчки зробив дві чи три затяжки й зітхнув: — Це дійсно може бути кінцем світу. Річ у тому, що Антихрист — істота із плоті й крові, так само, як Ісус. Сатана в усьому намагається копіювати Бога, наслідує його діяння, за що навіть отримав зневажливе прізвисько «Велика мавпа». Антихрист народиться від повії у вказаний зірками час на вівтарі Сатани. У Біблії сказано: «…і робить великі знамення, так, що й вогонь посилає з неба на землю перед людьми». А ще сказано:

«Він діє перед ним з усією владою першого звіра. Але плоть слабка, і навіть Антихрист не може зрівнятися силою з Люцифером. Для цього той і дарує Антихристові силу, рівну своїй, сатанинську, чорну енергію». Тепер вам зрозуміло, що таке ця Аномалія? Кому й навіщо вона призначена?

Костянтинів мовчав, не в змозі відвести погляд. Він не мав сил дивитися в очі людині, яка сиділа навпроти. Йому було страшно. Страшно тому, що він раптом зрозумів: те, про що каже Штепа, — правда. Нереальна, фантастична, моторошна. — Я, саме я маю зупинити це, тому що… Тому що на мені — прокляття. Тому що колись мій предок, не відаючи, що робить, зробив так, що все це стало можливим.

Сигарета, що жевріла між пальцями Миколи Михайловича, пекла, та він не відчував болю. — Є мізерний шанс зупинити Люцифера. Він… Ще не час для нього, ще не відбулося все, що було сказано в Біблії. Сатана, так би мовити, зайшов із чорного ходу, через людей, які зрадили Бога й забажали стати біля підніжжя трону Люцифера. І мій… мій предок… Він надто пізно зрозумів, що був знаряддям у руках апологетів Сатани.