— Я не можу назвати тобі… розповісти тобі всього, пробач.

— І він послав тебе сказати мені…

Мовчанка.

Йосип раптом зрозумів, що його просто обдурили. Ці істоти використали його задля досягнення якоїсь своєї мети в його світі, а тепер, коли необхідність у помічниках відпала, просто викидають його, наче річ, яка відслугувала своє. Він розлютився. Зараз Йосип був ладен стрибнути на цю тварюку, вчепитися їй у горлянку й душити, душити… Але зробити цього він, звичайно ж, не міг. Їх розділяли сторіччя, можливо, тисячоліття і багато-багато мільйонів миль. Їхні світи були поруч, можливо, навіть один в одному і водночас безкінечно далеко один від одного. Ось тому й знадобився Йосип демонам. «Ти теж… — прошепотіло щось. Можливо, це Жругр послав йому цю думку: — Ти теж намагався використати мешканців антилюдства, використовував… Без їхньої допомоги, без їхніх порад та участі, без тієї енергії, що її вони тобі давали, хіба зміг би ти перемогти? Ти навіть прагнув їх підкорити, інакше навіщо тобі та скринька, котру ти здобув від медіумів Шамбали?» Велика стареча сльоза повільно поповзла по його щоці. Йосип ніяк не міг зрозуміти, за що ж його так. Хіба не виконував він усі прохання чи побажання, а часто й вимоги Друккарги чи Жругра? Хіба змогли б вони досягти тут, на Землі, того, чого досягли, якби не Коба?

І раптом Йосип немов з усього розгону наштовхнувся на стіну. Він зрозумів, усвідомив, хоч раніше ніколи над цим не замислювався, що насправді йому нічого не відомо про мету цих істот у його власному світі. Зовсім нічого. Яка іронія долі! Півжиття Сталін користувався методами своїх потаємних геніїв, змушуючи сотні й тисячі людей наосліп виконувати свою волю, і навіть не підозрював, що він сам — виконавець чужої. Вважав себе вільним, а насправді його вивели в невеличкий тир і поставили перед заздалегідь вивішеними мішенями.

— Будь ласка… — прошепотіли його бліді губи.

— Мені дуже шкода, — повторив Жругр, — але ти більше не цікавий для Великого Ігви Антисвіту. Зображення чужого світу почало темніти, розпливатися, і голос Жругра танув серед березневих зірок, залишаючи образу й відчай. «Куди? Чому?! Я не дозволяв іти, ти не можеш!» — хотілося заволати Йосипу, але слова застрягли в горлянці. Він зрозумів, що сталося найстрашніше — демони покинули його назавжди. Тепер Коба, хвора сімдесятитрьохрічна людина, без родичів та друзів, яких давно знищив, залишився сам на сам зі світом, котрий був для нього чужим. Він зрозумів, що попереду — лише смерть, що не буде ніякої влади над людством, якої він прагнув усі ці роки, переступаючи через мільйони трупів. — Будьте ви прокляті, — шепотів Йосип, повертаючись до реальності.

У вікна бив косий березневий дощ, розчиняючи в талій воді останні купки брудного снігу. Тихо скрипіли старі дерева в садку. Ніч плакала. Вона любила Йосипа, вона ховала його, його думки, його плани. Вона допомагала йому, як могла. А тепер і вона була безсила.

— Таж ні!

Коба підвівся і, човгаючи, поплентався до схованки, в якій тримав скриньку з каменем.

— Ми ще подивимося хто кого. Я змушу вас…

Остання надія — чорна різьблена скринька, могутній талісман, за допомогою якого древній народ не просто спілкувався з потойбіччям, а володарював над демонами. Не просив, а примушував їх виконувати накази, створювати й убивати так, що, зрештою, вся цивілізація магів та медіумів зникла в жахливому катаклізмі. Володіючи скринькою, Йосип так і не зміг розгадати таємницю каменя. Він лише вмів використовувати його для переходу в стан хохха, для встановлення контакту з Антисвітом, однак навчитися володарювати за його допомогою потойбічними силами… Іноді йому здавалося, що він ось-ось намацає, віднайде принцип контролю над каменем, проте кожного разу знання вислизало, і могутні сили так і залишалися заручниками талісману. — Я зумію, я зможу… — бурмотів Йосип, — я зрозумію її, зрозумію…

Він вилив у склянку півпляшки «Боржомі», випив великими жадібними ковтками і витер сльози, що виступили.

— Ось так…

Ключ слухняно ковзнув у потаємну щілину, відкриваючи панель, за якою було сховано дверцята невеликого броньованого сейфа.

— Ось так…

Під лункі поштовхи крові в скронях він почав набирати код. Пальці і все тіло погано слухалися, залишені без енергетичного підживлення Антисвіту. Вперше Сталін почувався старим. Шум у скронях наростав, пінився, перетворюючись на тугий ниючий біль, котрий, немов металевим обручем, раптом стис голову трохи вище від брів.

— Швидше, швидше, — мов у лихоманці шепотів Йосип.

Він раптом з радістю відчув, що цього разу зможе. Ненависть та відчай додавали йому сили. Так, він зможе підкорити собі камінь, розгадати його силу. О, він ще повернеться до Друккарги. Не рабом, а володарем… Біль наростав, засліплюючи й розриваючи голову. І тут Йосип з якимось безнадійним відчаєм зрозумів: не встигнути.

Не встигнути, це дійсно кінець…

Світ раптом став нереальним, мов уві сні, хитнувся й поплив. Коба охнув, змахнув руками, шукаючи опору, перевертаючи щось зі столика. Дійсність вибухнула коротким болісним шумом у скронях, спалахнула білим, кидаючи Сталіна на підлогу. — О, Господи… — встиг подумати він, перш ніж у нього ввірвалася щільна, нереально матеріальна чорнота…

Коли вранці стривожені довгою мовчанкою Хазяїна охоронці вибили двері кабінету, вони знайшли його на підлозі біля розкритого бюро. Поряд валялися склянка та порожня пляшка з-під мінеральної води. Сталін був ще живий, проте рухатися й говорити не міг. Іноді він ледь помітно ворушився, намагаючись спертися на руку, але зів’ялі м’язи, що їх скувала раптова хвороба, не слухалися. Цілих півгодини ніхто не наважувався торкнутися грізного володаря. Довго не могли знайти лікаря. Нарешті нашвидку одягнений лікар прибіг, і Сталіна перенесли на диван, поклавши під голову подушку. Він страшно крутив очима, силився щось сказати, але виходило лише нерозбірливе мукання. Молоденький охоронець випадково зустрівся поглядом із колишнім господарем величезної імперії і поспіхом відвернувся — така жагуча ненависть, чорний жах і нелюдський відчай горіли в очах старого. Розстібнули френч. У кімнаті зібралися вже ледь не всі мешканці дачі, примчали навіть Ворошилов і Берія.

— Ну, що? — допитувалися вони. — Що?

Чулися притамовані схлипи — хтось із присутніх плакав.

Лікар кілька болісних хвилин чаклував над тілом, зітхав, ховаючи очі, проте його тремтячі руки були красномовніші за будь-які слова.

Нарешті він розігнувся й приречено прошепотів:

— Це інсульт.

У темряві йти було важко. Раз по раз доводилося обходити величезні, більше схожі на скелі гранітні валуни, які бозна-скільки тисячоліть тому приніс сюди льодовик. Ще важче було долати розсипи гострого, мов бритва, щебеню. Кроків за двадцять від подорожніх миготіли якісь блакитні вогники, однак, щойно Івченко зі Штепою наближалися, вони згасали. Сашко ніяк не міг утямити, що то воно таке, доки нарешті не зрозумів, що то світяться верхівки кам’яних валунів. — Я теж не знаю, що то за світло, — визнав чаклун, перелазячи через черговий завал. — Ймовірно, побічний ефект від негативної енергії, яка зібралася в районі капища. А коли ми підходимо ближче, її нейтралізує мій захист. Без неї ти б уже давно верещав від болю, тому більше ніж на п’ять кроків від мене не відходь. — Жаль, Макса нема, — пробурмотів Івченко, озираючись на понурі чорні скелі, — він нам не завадив би. — Я не зміг би захистити вас обох, — пояснив чаклун, — та й дівчину хтось повинен охороняти, не забув? Він зупинився, придивився до чогось попереду і скомандував:

— Сюди.

Таке враження, що Штепа колись вже тут ходив. Він упевнено орієнтувався в цьому камінному хаосі. — У цих місцях побували кілька експедицій, — пошепки розповідав він. — Але до самого капища жодна з них так і не дісталася, я маю на увазі наукові експедиції. А от загін спецвідділу НКВС там побував, і неодноразово. Ні, мабуть, це відомство тоді вже мало назву МДБ.