— Треба втікати, Сашко, — ховаючи погляд, повторив чаклун.

— Але ж вона…

— Я що сказав! — вигукнув чаклун і додав таке, що мурашки побігли по шкірі:

— Смерть іде.

— Що… Що таке?..

Це було безглуздо, неможливо, але Сашко раптом відчув, навіть не відчув — лише на коротку мить промайнула чужа, страшна думка:

«З нею трапилося щось набагато гірше за…» Звідкись долинув дивний низький звук. Він то посилювався, то майже стихав, поступово наближаючись. Здавалося, із темряви до них хтось ішов… щось ішло…

— Сашко, Макс…

Штепа, похитуючись, підвівся, спробував іти, знову впав.

— Треба йти… Це… це…

Макс підхопив чаклуна під руку, допоміг підвестися і штовхнув Івченка.

— Чого став?

Звук був уже зовсім поруч. Від розгонистого низького гудіння дрібно затремтіла земля. Сашко побачив, як зовсім низько, над самими верхівками карликових беріз, в їхній бік повзла груба чорна маса, розтікаючись уздовж дороги наскільки вистачало погляду. Навіть здалеку відчувався її холод. Неземний, не з цього світу холод. Вони спотикалися, задихалися від снігової мли, піднятої вітром, що народився в надрах тієї маси, а чорне Щось повільно, але невідворотно насувалося. — Та допоможи ж мені, інакше не встигнемо! — прохрипів Баринов, майже тягнучи на собі Штепу. — Це — темрява… Це реакція темряви на пролиту кров, — бурмотів чаклун, — розплата… Я ж казав, тут не можна вбивати. І вони теж знали… Навіщо ж вони… Господи… — Він заскреготав зубами чи то від болю, чи то від гніву та страху. — Потім, потім обурюватиметеся, зараз нема коли. — Макс зручніше перехопив його руку.

Моторошна маса наближалася, до неї залишалася якась сотня метрів. Уже було видно короткі сині іскри, що ледь вловимо спалахували й одразу ж згасали у важкому безформному Щось, яке було дуже схоже на стіну щільного, відчутного на дотик туману. І ця стіна коливалася… А ще запах… Пахло… Так, тепер Сашко знав, як насправді пахне смерть.

— Сюди… Вже недалеко, тримайтеся… Попереду з’явився величезний «рейнджровер».

— Швидше.

Баринов допоміг завантажити знесиленого чаклуна, стрибнув за кермо і, озираючись на Щось, яке наближалося, повернув ключ запалювання. Холодний двигун невдоволено рикнув, чхнув раз, другий і замовк.

— Диявол!

Баринов люто повернув ключ, двигун повільно, неохоче заворушився і нарешті завівся. Макс увімкнув передачу, додав газу, машина стрибнула вперед і знову заглухла. Баринов загарчав, проклинаючи і Бога й чорта. Чорне підійшло впритул, уже потяглися до машини слабенькі ще, окремі мацаки. І тут Сашко побачив у цій імлі, що здавалася ще щільнішою у світлі фар, тіла. Тіла тих, що тільки-но на них нападали. Ось одне, коливаючись і кружляючи, мов у повільній водяній воронці, поринуло у в’язку і, здавалося, напівживу масу, на мить випірнуло, наче намагалося вирватися, втекти від неминучого, і знову пішло в Ніщо. Назавжди. Шепіт. М’який, ледь чутний, оманливий шепіт шелестів, підкрадаючись до машини, — похитуючись на своїх жадібних хвилях, манив, обіцяючи забуття… «Рейнджровер» рвонувся, обдираючи боки об чіпкі лапи чагарнику. Він утікав. Але не від небезпеки, а… до неї!

— Що ти робиш?!

Сашко, не пам’ятаючи себе від страху, раптом щосили заліпив Максові у вухо, той аж ударився головою об стійку.

— Що… блін!!!

Він крутонув баранку. Авто, ледь не перевертаючись, круто розвернулося, розорюючи тугий сніг і відбиваючись могутніми колесами від рухливих чорних потоків, і рвонуло геть від моторошної чорної стіни. Баринов струсонув головою, відганяючи залишки навіювання, злобно вишкірився у вікно й погрозив кулаком:

— Я тебе, тварюко!..

— Швидше, швидше… — забурмотів Штепа, — воно може наздогнати. Вітер уже ревів. Машина мчала у сніговій віхолі, намагаючись обігнути монстра і вискочити на дорогу раніше, ніж її накриє чорна пливка смерть. Натужно ревів двигун, колеса, зчеплені диференціалом, розпорювали сніг майже до самої землі, кидаючи у мацаки, що тяглися за машиною, гострі білі грудки. І раптом усе скінчилося. У світлі фар промайнула вільна від чудовиська дорога, машина стрімко вилетіла на колію, пішла юзом.

— Дарма, тепер ми вискочимо…

Матюкаючись крізь зціплені зуби, Макс учепився в кермо, намагаючись повернути величезне авто на дорогу, і врешті-решт йому це вдалося. Набираючи швидкість, «рейнджровер» віддалявся від страшного місця, на якому люди та нелюди влаштували засідку на його нових власників.

З усіх боків машину стискала ніч, і здавалося, що джип мчить вузьким тунелем, прорубаним фарами у чорній нерівній скелі. Час від часу авто чіплялося за її шорсткі боки, коли колеса потрапляли в щедро розкидані по дорозі ями, і машину кидало від узбіччя до узбіччя. Сашко все ще не міг оговтатися від зникнення Наталі. Кілька разів, незважаючи на очевидну дурницю, якою був цей вчинок, він вимагав зупинити машину й отримував брутальну відсіч Макса. Миколі Михайловичу стало зовсім погано. Прикривши повіки, він лежав на задньому сидінні, зрідка стогнучи. До Сашка долинало його важке, з хрипами дихання. Навіть у темряві було помітно, який чаклун блідий. — Дивно, — пробурчав Макс, — таке враження, що він втратив забагато крові, а поранення навіть на середнє не тягне. — Не рана, — розліпив губи чаклун, — я витратив надто багато енергії на захист… Треба відновлюватися… Треба їхати…

— А Наталі? — скипів Івченко. — Як же Наталі?

— Він забрав… Ховався… я… я не зміг… проґавив. Надто щільною була негативна енергія. Не побачив…

— Хто? Про кого ви?

— Він використав їх… Вони лише відволікали… Йому було відомо, що я зможу їх відчути, і підставив нам, а сам напав… несподівано. Тепер Наталі в них. Добре… Це добре… Клята тварюка зробила помилку, забравши її. Добре…

— Він марить, — зрозумів Сашко.

Штепа увіп’яв у його плече сильні жорсткі пальці.

— Це чаклун… То був один із чорних магів Внутрішнього Кола… Організував засідку і викрав її, знає, що я можу використати її як посилювач. А не знає того, що… Вони поплатяться… — Чорт. — Макс знову ледь вирівняв машину на повороті і похитав головою. — Треба терміново знайти, де переночувати. Будь де. — Ні, — пробурмотів чаклун, — скоро буде село Зеленодол. Там священик… До нього. Лише в церкві можна почуватися в безпеці від чорних магів… Він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Голова звісилася, руки впали на коліна.

— Стій! Зупинися! З ним щось не те!

Макс загальмував. Сашко перегнувся через підголівник, прислухався, ловлячи дихання Штепи, потім почав шукати сонну артерію.

— Не може бути, — розпачливо бурмотів він, — не може…

Кілька довгих миттєвостей він сидів, намагаючись зібратися з думками, і раптом зрозумів.

Сашко розреготався, істерично, давлячись повітрям:

— Та він же спить… Він спить! Баринов вийняв із кишені фляжку.

— На, ковтни. Щось ти зовсім здав.

— Та пішов ти! — розлютився Сашко. — Теж мені супермен! Подивився б я на тебе…

— Не втрачай глузду.

— Та добре було б, але не виходить.

Коньяк полився в шлунок, мов вода. Сашко навіть не помітив, як посудина спорожніла. Він із жалем покрутив флягу в руці й відкинув у глиб салону.

— Якби знав, де її шукати, пішки пішов би.

— Але ти цього не знаєш, тому заспокойся. Придумаємо щось. Тобі не здається, що нашому чарівникові щось відомо? Зачекаємо.

— Ага, чекати… — Сашко відвернувся. Макс увімкнув передачу й рушив.

— До речі, тобі відомо, хто влаштував на нас полювання?

— Комітетники? — байдуже запитав Івченко.

— Точно. І знову «Альфа», я цих хлопців за версту впізнаю.

Чи у них більше нікого нема, чи наш супротивник просто не контролює всю структуру, хоча, якщо помислити, то це одне й те ж…

Він усміхнувся.

— Вони набагато впевненіше почуваються в містах чи в салоні літака. Не вихваляючись, скажу — в польових умовах спецназівець ГРУ дасть їм сто очок фори. Що ми й зробили.