У кімнаті стояв задушливий сморід самогону.

Сашко мовчав. Мовчав і Блюмкін.

— А чи не хотіли б ви подивитися на одне село? — раптом запропонував Губський. — Завтра я виїжджаю на інспекцію пересувних міліційних постів, подивимося, що робиться по той їх бік. Кожному з нас треба на це подивитися… Село Марківка Харківської області, 29 березня 1933 року. 11.30. Мрячило. Брудне небо, що нависло над селом, наскрізь промочило прілу солому та слизький тес дахів, хиткі тини з лахміттям кори, рвані витинанки високого, у зріст людини бур’яну попід стінами скоцюрблених від холодних голок дощу хат. Тиша. Дощ і тиша. Дивне відчуття, яке постійно вислизало від Сашка; щось було у цій тиші, щось неприродне, що перетворювало її на дикий моторошний фарс. — Нікого живого не залишилося. — Антон немов почув його думки. — Тихо, наче в морзі. — А люди? — Штепа обвів поглядом порожню вулицю, каламутні, мов очі мерців, вікна хат, іржавий замок на дверях правління колгоспу, біля якого вони зараз стояли. — Та вони… — почав було Губський і раптом замовк, прислухаючись. Штепа й сам почув схлипи розкислого чорнозему під чиїмись кроками. Нерівномірні, саме схлипи — протяжні й надривні.

«П’яний», — промайнула безглузда думка.

Він аж відсахнувся, коли з-за рогу з’явилася людина.

Людина?

Невеличкого зросту дитина здавалася ще меншою через величезне, порване, з чужого плеча пальто до п’ят. З коміра росла схожа на брудну квітку реп’яха голова зі скуйовдженим, не знати якого кольору волоссям та спухлим синюшним обличчям. Важкі мішки прикривали загноєні щілини очей.

— Здрастуйте, дяді, — пискнула істотка, повільно висмикнула з багна роздуту босу ногу й обережно, мов ступала по гвіздках, рушила до машини.

— А ви до нас у гості?

Якусь мить хлопчина з тупою надією звиклої до всього істоти роздивлявся їх, потім у його очах повільно загорілася несмілива надія. — Ви не хліба нам привезли? Ви, напевне, з міста? Начальство…

Сашко промовчав, а Антон обережно поклав долоню на тендітне плече і спитав:

— Як тебе звуть?

— Мишко, — шморгнувши носом, відповів хлопчик. — А коли ви голову шукаєте, так його нема, помер із місяць тому. А председательша аж біля церкви живе, ходімо, я проведу.

Вони повільно рушили вулицею.

— А батьки твої де?

— Татко за хлібом подалися ще торік, а мама взимку померли.

— Так ти що, сам? — подав голос Блюмкін.

— Ні, з сестрою. Вона вже велика. Раніше в колгоспі працювала, а тепер у хаті сидить, бо ноги віднялися. Я її годую, сама вона жабок не може ловити.

— Жабок?

— Ага. Я там на болоті жаб убиваю, так ми й годуємося. Узимку важче було, — зітхнув хлопчик, — жаб не було, і хробаків теж.

— Яких хробаків? — прошепотів Штепа.

— А дощових. Тільки ще холодно, їх мало, а коли дощі пішли, то вони взагалі зникли, а то у гної біля ферми їх багато було. Сашко відчув, як у грудях виникла туга грудка, що тупим болем довбала хребет. Нереально. Сон. Збочений спектакль, який поставив режисер-маніяк. «Господи, чи я збожеволів? Такого не може бути, людина не здатна такого ані вигадати, ані уявити…» — Дядю, — смикнув хлопчина Блюмкіна за рукав, — а у вас нема рушниці?

— А тобі… навіщо? — ховаючи погляд, спитав той.

— Так каменюкою коли в ту жабу влучиш. Та й руки, — він розтиснув перламутрово-сині кулачки, — не беруть. А так я б набив багато-багато, сам наївся б, сестру нагодував і тітці Марії дав би. Так нема рушниці?

Не дочекавшись відповіді, він зітхнув і похитав головою.

— Жаль. Я написав листа товаришеві Сталіну, аби він вислав мені рушницю, та листа не встиг відіслати, бо тітка Василина, поштарка, померла.

Штепа раптом зустрівся поглядом із почервонілими Антоновими очима, і той прошепотів так, щоб дитина, захоплена розповіддю про життя-буття, не почула: — Ну як, Сашко? Гарний перелом на селі? Я от, скільки не їжджу, звикнути ніяк не можу. Після такого відрядження спати не можу, навіть горілка не допомагає. Що ж ми накоїли, га?

Штепа не відповів. У свідомості гуркотіли, шипіли уривки думок, фраз, слів. Слова, слова, слова. Які вони важкі… — «Біля ферми їх багато… Рушниці нема?… А ви, мабуть, із міста?..»

— А тут тітка Одарка живе.

Хлопчик зупинився біля скособоченої, колись побіленої, а зараз брудно-сірого кольору мазанки.

— Тільки вона дурна, в неї донька померла.

— Зайдемо?

Вони увійшли до темної, з низькою стелею хати.

Унизу живота в Сашка нило, а клубок у грудях розплився глевкою нудотою, відізвавшись на знайомий млосно-солодкий запах гниття. У тьмяному світлі, що ледь пробивалося крізь крихітне віконце, ніяк не можна було розрізнити, хто то ворушиться в дальньому кутку єдиної в хаті кімнати. Темна безформна фігура… Тихе бурмотіння… Зітхання… Жінка сиділа на широкій лаві й повільно похитувалася в такт рухам руки, яка намертво вчепилася в колиску. Нерухомий погляд далеко-далеко…

— Люлі-люлі…

У колисці — тільце дитини місяців десяти, не більше. Вона вже давно була мертвою, а мати, схилившись над трупним смородом, колисала її, час від часу дбайливо вибираючи хробаків з очниць, рота, моторошних слизьких ганчірок, які колись були пелюшками. Побачивши людей, що ввійшли, вона швидко схилилася над колискою, прикрила згорбленою спиною дитину і заспівала голосніше, немов хотіла цим надривним криком-піснею виштовхнути, викинути непроханих гостей зі свого крихітного світу.

— Люлі-люлі…

…Вони крокували вулицею безтямно, мов автомати. Мозок тупо закляк, знесилений тяжкою брудною роботою. Сон-жах тривав, але він уже не лякав — вимкнулися, наче спрацював якийсь запобіжник, емоції. Ні, не те. Вони пішли, загнали самі себе на самісіньке дно душі, важко хлюпалися там, невиразні. Але вони були, були… Дощ ущух. І лише рвучкий вітер розбишацькими наскоками шарпав плащі, хвилював воду в темних калюжах і скрипів скособоченою хвірткою:

— Люлі-люлі…

Чи це його, Сашкове, серце болісними поштовхами витискало кров у жили, що стрімко дряхліли.

— Люлі-люлі…

Може, якби він заплакав, то йому полегшало б. Але він не міг. Очі були сухі. Нехай вони будуть прокляті, ці очі! — От скоро й до председательші дійдемо, — важко дихаючи, подав голос забутий хлопчина, коли вони дісталися церкви.

— Он її хата.

Але Штепа дивився не на хату. Під рідким гнилим парканом церковної огорожі, серед пом’ятого, зламаного бур’яну лежала жінка. Мертва. А дівчинка була жива. Вона сиділа біля тіла матері, і вітер грався її скуйовдженим липким волоссям, яке вибивалося з-під драної хустки. Дівчинка повільно повернула до них голову. Нерухоме, вкрите чиряками обличчя здригнулося, ворухнулися розпухлі вуста.

— Дядю… Хлібця…

«Хлібця… Хлібця…»

І Штепа не витримав. Він упав перед нею навколішки в багнюку, похапливо вириваючи з кишень усе, що там було, поки не дістав пом’яту, напіврозталу, ще з московського життя цукерку. — Не треба, Сашко, даремно, — долинув до нього голос Губського чи Блюмкіна.

Дівчинка повільно піднесла цукерку до очей, подивилася крізь неї і запхала до рота. З-під розхитаних зубів, яким уже несила було щось розкусити, бризнула темна, вперемішку з гноєм кров. А дівчинка так і сиділа нерухомо, із цукеркою в роті та застиглим маскою-обличчям. По підборіддю стікала темна цівка й губилася серед лахміття… Вони знову сиділи в квартирі Губського й пили горілку. Майже не розмовляли. Майже не дивилися один на одного, наче були ледь знайомі. Лише коли спорожніла третя пляшка, Сашко відчув, як крижана лапа, що вп’ялася в серце, послабила хватку. Алкоголь зробив свою справу. — Слухай, Антоне, а як же солдати… Ну, ті, що стоять у загороджувальних загонах? Скільки ж можна витримувати… Таке? — А їм горілку дають, — посміхнувся Губський, — і годують від пуза. А ще «стукачів» утричі більше від звичайного тримають. Трибунали просто на місці судять, на місці й вирок виконується. Він налив чергову порцію, запхав порожню пляшку під стіл, провів поглядом, шукаючи хоч якусь закуску, та останній шматок хліба вони поділили ще коли пили ту пляшку, то ж Антон запив горілку водою з крана.