— Ой, не можу… — витирав сльози Івченко, — три перці… три… ух, ну ви даєте… Він хотів щось пояснити, але новий напад реготу обірвав його на півслові. — Так, Сашкові більше не наливати! — вигукнув Максим, прибираючи зі столу порожню чарку.

— Ох…

Сашко нарешті заспокоївся і, намагаючись віддихатися, сказав:

— На етикетці було написано не «Три перці», а «З перцем».

Російською — «С перцем».

Сміялися вже усі.

— Ну так і писали б уже російською, — не вгавав Макс. — Гаразд, нехай у вас, але ж це експорт до Росії, хто тут вашу «мову» розуміє?

— Ну, це ж наша горілка. До речі, в нас є не лише «Перцівка». Союзвіктанівська, «Немирів», тернопільська «Товтри». А «Луга-Нова» — «Житня» чи «Мускатна»? Це моя улюблена фірма. Я колись привіз «Білу Королеву» друзям до Росії, відтоді жодної іншої не визнають.

— Як мало ми один про одного знаємо, — тихо мовила Ірина, — після цього роз’єднання… Я от можу судити про ваше життя лише з телевізійних новин, а вони в нас…

Вона махнула рукою.

— А ти коли-небудь була в Україні? — запитав Сашко.

— Ні.

— То я тебе запрошую. Коли закінчиться все це… ця експедиція, приїздіть з Максом. Будь-яка горілка до ваших послуг. Ну, й наше знамените сало звичайно. — Слухай, — сказав раптом Макс, — ну навіщо ми розбіглися? Он Європа об’єднується, а ми…

— Ох, Баринов, не починай, — зморщилася Ірина.

— Ну серйозно, скажи мені, кому покращало? Івченко іронічно примружився.

— А ти що, імперіаліст?

Сашко ніколи не був ура-патріотом, але це чомусь його зачепило. — Вибач, якщо я тебе образив, — знітився Макс, — я не хотів. Не думай, що я поділяю точку зору тих психів-жириновців, я, скоріше, належу до тих, хто змирився з існуючим становищем, уже змирився. Та все ж… Що заважає створити міждержавний союз за типом європейського? Яка могутня структура була б.

— Є СНД.

Макс скривився.

— СНД — дурня собача, його було створено за царя Гороха і з єдиною метою — утримати колишні республіки СРСР у сфері впливу Росії, затвердити її гегемонію на пострадянському просторі. СНД у такому вигляді безнадійно застарів.

— От ти сам і відповів на своє питання. Яка вигода, скажімо, Україні вступати до нього, якщо до ради СНД більше половини депутатів делеговано Росією? Виходить, жоден закон, який невигідний вам, не може бути прийнятий. І якщо знадобиться Кремлю відправити наших хлопців на чеченську війну…

— Та все я розумію…

— Ой, хлопці, не годі вам? — махнула рукою Ірина. — Як зійдуться, так одразу: «Хохли… москалі…» Пийте краще горілку. Я так думаю: живіть ви, як хочете, а ми житимемо, як ми хочемо. А пельменями я вас завжди нагодую. — Мудра жінка сказала своє слово, — засміявся Макс. — Ходімо, Сашко, покуримо. Вони вийшли надвір. З високого чистого неба переморгувалися безсмертні зірки, величезний, майже повний місяць пронизував білими променями кришталеве від морозу повітря, граючись свіжим снігом.

— Скоро повний місяць…

Сашко підняв голову й довго дивився в нічне небо.

— Штепа казав — це важливо.

— Ти йому довіряєш?

— Настільки, наскільки це можливо.

— Як і мені, до речі.

— Вибачай, Максе, ти гарний хлопець, але правила гри не нами придумано. Хоча я особисто хотів би їх переглянути. Чесно. — Отож… Мабуть, не вийде, надто ми вже звиклися зі старими.

Макс відкинув недопалок, присипав його снігом і зітхнув:

— Гаразд, ходімо пити чай і спати — завтра важкий день.

Коли вони повернулися, Штепи у вітальні вже не було.

Дівчата, притихнувши, дивилися новини.

Величезну кулю було видно за багато кілометрів — вона тьмяно світилася і важко повзла над самісінькими верхівками дерев. Моторошне, сюрреалістичне видовище. Аномалія змінилася. Вона вже не катувала землю жахливим холодом, тепер сама земля, здається, перетворилася на пекло. Вона прогиналася, розходилася, ніби тепла плоть під натиском гострого скальпеля. Дерева, скалічені, покручені, змінені до невпізнанності страшною демонічною силою, змішувалися з землею. Важко дихали парою вивернуті навиворіт болота. — Вона вже у Ленінградській області, — тихо сказала Наталі. — Тільки-но показували невеличке містечко, не пам’ятаю, як…

— Лодейне Поле, — вставила Ірина.

— Так… Моторошне видовище.

Диктор щось белькотів про ультразвукові випромінювачі, зенітні ракети, французьких фізиків… На екрані з’являлися то гелікоптери, які машкарою висіли навколо Аномалії, то спотворена земля, то розгублені чоловіки в камуфляжі.

Сашко відвернувся.

— Вимкніть.

— Чому? — запротестувала Ірина. — Треба ж знати…

— Вимкніть!

Йому стало… не страшно, ні. Гидко. Наче заворушилося, дало про себе знати те, що залишила в душі чужа, моторошна істота, яка ще недавно була там. І ще злість та відраза до людей, які були поруч. Навіть до Наталі. Усього на коротку мить. Потім минулося. — Давайте-но спати, — буркнув Макс, — уже північ минула.

Ірина підвелася.

— Ходімо, Наталочко, я постелю тобі в гостьовій кімнаті. А Сашко, якщо не заперечує, спатиме тут.

Івченко зустрівся з поглядом Наталі і швидко відвів очі.

— Ні, чому б я заперечував.

Макс з Іриною усамітнилися в її кімнаті, Наталі пішла, а Сашко, влігшись на диван, дивився, як «Спартак» намагається зрівняти рахунок у матчі з «Баварією». Проте думками він був не тут. Йому до нестями хотілося зараз тихенько постукати до Наталі, обнімати, цілувати таємничий аромат її волосся, очі, вуста… І він знав, що не зробить цього. Він поводився, як боязкий підліток, відчував, що дівчина теж тягнеться до нього, і чомусь не міг зробити перший крок. А вона, мабуть, не хотіла. Чи боялася. Інакше не пішла б до себе перед тим, як залишили вітальню Макс та Ірина. Сашко відчував у Наталі щось таке… Воно вабило його й одночасно лякало. «Баварія» забила другого м’яча, але «Спартак» майже відразу відповів своїм голом. Коментатор вигукував азартні фрази, ковтаючи закінчення слів. «Якого дідька, — думав Сашко зі злістю, — чим усі вони займаються, коли поруч коїться… таке?!» Потім заспокоївся. Власне, для людей життя триває. Адже вони не знають того, що відоме Сашкові чи Максу. А він змінився… Дуже змінився після того, як Штепа розкрив йому та Говорову таємницю Аномалії. І раптом Сашко сів на дивані. До кімнати тихо, нерішуче ввійшла Наталі. Відчуваючи, як кудись глибоко-глибоко падає серце, Сашко ледь чутно прошепотів її ім’я.

— Вибач, що завадила, але мені треба сказати тобі…

— Наталочко…

Він простягнув руку і пригорнув до себе. Поцілунок вийшов немов сам по собі, проти їхньої волі. Лише один поцілунок, раптовий і бажаний, поцілунок, який так багато означав для них обох. Бездонні очі, здатні ввібрати в себе всього його, розчинити, злитися з ним у єдине ціле… Шалений стукіт серця під пружною груддю… Усього лише мить. Потім вона м’яко, однак рішуче відсторонилася. Немов відірвала частину його самого. Важко дихаючи, Наталі сіла поруч, механічно натягуючи на коліна футболку, яка служила їй нічною сорочкою. — Не треба було… Сашко, нічим гарним це не закінчиться. Я… Мені важко це говорити, але так, як ми з тобою хочемо, не вийде. Не може вийти… — Я не знаю, чого хочу. Тобто… знаю, напевне, але боюся промовити це вголос, боюся сказати навіть самому собі.

Він помовчав, зітхнув і рішуче подивився Наталці в очі.

— Ні, я маю тобі сказати… я… кохаю тебе. Це нелогічно, неправильно, та й уся наша історія нелогічна.

— Чому ж неправильно? — прошепотіла дівчина.

— Не знаю… Не можу сказати, але я це відчуваю.

Запала ніякова тиша. Кожен із них хотів і боявся промовити наступну фразу.

Нарешті дівчина сказала:

— Сашко, ти маєш це знати… Якщо б ми зустрілися в інший час, за інших обставин, усе було б інакше. Я… У мене ще нікого не було. Нікого. І… давай зачекаємо, доки все закінчиться. Так потрібно, повір.

Сашко кивнув. Слова дівчини погано доходили до свідомості, а коли він зрозумів їх сенс, спалахнув.

— Так ти… Господи, він тримає тебе для своїх цілей?!