— Що змінилося, Сашко?

— Усе…

У голосі оперативника бриніли нотки, яких раніше генерал не зауважував. Ніколи… Невже він відчув фальш? Хлопець — не дурень і розуміє, що може настати такий час, коли він стане непотрібний.

Генерал повільно видихнув.

— Я можу чимось допомогти?

— Навряд.

— Контакти? Адреси?

— Ні. Я… власне, зателефонував, аби попередити: на зв’язок більше не вийду, принаймні до кінця операції.

— Якщо ти про той витік…

— І про нього теж. Але не тільки. Розумієте, сталося таке, що перетворило цю операцію на мою особисту справу. — І Костянтинів зрозумів. Зрозумів, що помилявся. Не загроза провалу так змінила Івченка, зрештою, він професіонал. І не напад таємничих арабів, — цей хлопець бачив і не таке. Аномалія… — Це… вона? Ти дізнався про неї щось? — спитав Костянтинів, відчуваючи, що боїться почути відповідь. — Так, дізнався… Все, сказане Миколою Михайловичем, — правда… Костянтинів доклав телефон до кишені, не питаючи дозволу, налив собі з карафи, яка стояла на столі, довго-довго цідив прохолодну воду, що пахла осіннім джерелом.? — Ну? — нетерпляче запитав Президент.

Костянтинів помовчав, потім зітхнув і похитав головою:

— Не знаю… Він фактично відверто сказав, що не довіряє мені і з нами не працюватиме. Йому щось відомо про Аномалію.

Костянтинів затнувся.

«Чорт! — подумав він. — Схоже, ми дійсно поквапилися».

Якщо Івченко отримав якісь відомості про того літаючого монстра, виходить, він, генерал Костянтинів, власноруч передав їх іншій спецслужбі. Генерал не мав жодних ілюзій щодо намірів свого російського приятеля поділитися здобутою інформацією. Як кажуть, дружба — дружбою… Росіяни витиснуть зі Штепи з Івченком усе, до останньої краплі… З президентом він, звичайно, своїми міркуваннями не ділився і, коли той спитав про подальші плани, коротко відповів: «Чекати». Та все ж, як поведеться Говоров? Із Костянтиновим його пов’язувала багаторічна дружба, наскільки вона, звичайно, можлива між керівником СБУ та генералом російської військової розвідки. На цю дружбу Володимир Сергійович і сподівався. Головне, аби Івченко не потрапив до лап комітетників. Тоді вже точно кінець. Цю останню думку Костянтинів і висловив президентові. Той довго мовчав, про щось розмірковуючи, доки нарешті не погодився: — Гаразд, сподіватимемося на краще. Зрештою, Володю, ми з тобою постійно забуваємо, що на кону не проста операція, а… Аномалія. — Я пам’ятаю про це завжди, — похмуро буркнув Костянтинів.

З кожною годиною Сашкові ставало все гірше. Він так і не отямився від нічного жаху. Важку, мов відлиту з чавуну, голову розколював нестерпний біль, мляве тіло то кидало в жар, то трусило, мов у лихоманці. Раз по раз рот наливався солоною слиною, до горла підкочувалася нудота, і тоді Сашко зупиняв таксі й вивалювався в придорожню канаву. Вранці, коли вони їхали в аеропорт — Сашко уклав там угоду на оренду літака, — було ще більш-менш терпимо, заважали лише слабкість у ногах та легке запаморочення. А вже під час польоту стало зрозуміло, що він серйозно хворий. Літак підрулив до термінала, який приймав чартерні рейси, Сашко зі супутниками швидко й без ускладнень пройшли митний контроль і, не затримуючись у майже порожній залі, швидко від’їхали, взявши таксі. Вони змінювали машини практично в кожному місті, які траплялися на шляху, — так за ними важче стежити. Зараз Івченко сів уже не поруч із водієм, а на заднє сидіння. Дерева за вікнами автомобіля зливалися в розмиту сіру стіну, посилюючи запаморочення. Боліли очі, і Сашко відкинувся на спинку сидіння, стуляючи повіки. Наталі витерла з його чола великі краплі поту. — Нічого, — важко дихаючи, пробурмотів він, — нічого… Якщо не затримали в аеропорту, отже, прорвемося. Вони, напевне, не встигли нас засікти, не вистачило часу. Інакше вокзали та летовища було б уже перекрито, а митників проінформовано про нашу появу. — А може, нас ніхто й не переслідує? — з надією запитала Наталі. — Якщо ми відірвалися від них у Києві… — — Я б на це не розраховував.

Сашка пересмикнуло. Він ледь чутно простогнав:

— Погано, ой як погано, в такому стані я й себе не зможу захистити.

Штепа озирнувся, зустрівся з його поглядом і силувано посміхнувся:

— Нічого, тримайся, все буде о’кей.

— Що зі мною, Миколо Михайловичу? Я хворий чи…

— Та що ти, скоро все минеться, це реакція на те, що трапилося вночі.

— І це теж?

Сашко показав йому руки з посинілими, набряклими пальцями, між якими з’явилося дивне висипання — дрібні, завбільшки з пшоняне зернятко напівпрозорі бульбашки, тверді на дотик. — Не свербить, не болить, навпаки, я їх узагалі не відчуваю, — поскаржився Сашко. — Навіть не помітив, коли вони з’явилися.

Штепа промовчав.

— Може б, його в лікарню? — запропонував таксист.

— Не треба, я сам, — відповів чаклун, — от лише до місця дістанемося. Сашко знову відкинувся на сидінні. Час від часу перед очима починали миготіти зелені кола. Нудота не минала. Він зітхнув. Хотілося спати, але заплющити очі хоча б на хвилину було страшно. Він напевне знав, що нічний жах десь поруч, він лише причаївся, ладний будь-якої миті вистрибнути із засідки і вчепитися у знесилену жертву. Раптом він напружився. Здалося, на дорозі позаду їхньої машини знову зблиснуло світло далеких фар. — Знову він, — хрипко пробурмотів Івченко, — подивися, сонечко, там позаду темна «дев’ятка» йде. Давно вже…

Наталі озирнулася на трасу й заперечно похитала головою.

— Ні, Сашко, тобі здалося, нічого схожого. Там узагалі нема машин, лише кілька хвилин тому нас обігнав мікроавтобус, і все. — Так, — підтвердив таксист, — це не дуже завантажена траса. — — Там була «дев’ятка», — вперто повторив Сашко.

— У такій темряві за десять метрів нічого не побачиш, тим більше що фари засліплюють, — буркнув водій. Сашко відчув на собі пильний погляд Штепи, але коли сам подивився на нього, чаклун негайно відвернувся. — У нього температура, — почув він глухий, наче дівчина була за невидимою стіною, голос Наталі.

— Висока?

— Поки що не дуже, але він, схоже, марить.

— Послухайте, — водій повернувся до Штепи, — я не у великому захваті від того, що везу пасажира, який казна на що хворий.

— Доведеться.

— Я вас висаджу. Дідько з нею, з платою.

— Вези, я тобі сказав! — ревонув Штепа.

У його голосі пролунали дивні, дзвінкі, жахні ноти, які вдарили по свідомості Івченка навіть крізь туман напівзабуття. Таксист замовк на півслові, втупився в дорогу і, здається, зовсім втративши цікавість до того, що відбувалося в салоні, задерев’янілими пальцями крутив баранку.

«Він… його…»

Думки плуталися. Ну й чорт із ними. Сашко вже давно боровся з важкою втомою, яка змінювалася апатією, і нарешті вирішив підкоритися їй. Нехай чаклун приймає рішення за нього, нехай і думає за нього. Адже ж бачить, в якому стані його охоронець. І спокійний, це відразу відчувається. Як це сприймати? На мить Сашкові стало страшно. Його покинули й зрадили всі: Костянтинів, рідна служба, Штепі та дівчині він так само байдужий. Використали й викинули, мов презерватив. Використали й викинули… Він застогнав. Десь у глибині свідомості щось шепотіло: «Це не твої думки, тебе обманюють». — Погано, — ніби крізь сон почув він Штепу. — Це я винен, проґавив, хоча мав відразу зрозуміти, що це…

Чаклун не доказав. Машина, вийшовши з крутого повороту, раптом різко крутнулась до узбіччя, вийшла з-під контролю і, підминаючи чагарник, застрибала по грудках. Злякано закричала Наталі. Промайнуло бліде, спотворене жахом обличчя таксиста. Сашко, погано розуміючи, що робить, з останніх сил вибрався з машини і кинувся геть. Спрацювали, мабуть, рефлекси, а не свідомість. Чиїсь міцні, вмілі руки перехопили його за кілька кроків від машини. Сашко копнув ногою, влучив, отримав удар по потилиці і наступної миті вже лежав безпорадний, притиснутий до землі із заломленими руками.