Страшніш за все було завжди повертатися додому. До новизни своєї кімнати Іван Петрович звик дуже скоро, навчання йшло в такому темпі, що при здібностях Івана Петровича ніяк не могло відібрати в нього багацько часу, крім того Івану Петровичу й на думку не спадало зійтися будь з ким з нових знайомих, — і тому, як тільки закінчувався навчальний день, Івана Петровича охоплювала самотність.
Це була самотність усвідомлена і усвідомлювана невпинно — самий страшний вигляд самотности.
А ночами починав звучати могутній голос тіла, що прокинулось і прагне жити, прокидалися всі муки чоловіка, ображеного, зле просякненого жадобою. Потім неминуче хвороблива уява переносила Івана Петровича до Київа — і далеко не завжди до його кімнати в манастирі, але частіше, значно частіше — до рожевої кімнатки Феліс. І картини, що їх змальовувала уява в ці моменти, примушували Івана Петровича звиватися всім тілом, кусати руки й стогнати, і глухо в подушку вити, — саме вити по-звірячому, бо нелюдський був його дикий біль.
Одного разу Івана Петровича компанія товаришів запросила піти з ними до пивної. Іван Петрович до цього часу не пив, пиво здавалось йому огидною річчю, але зостраху перед своєю кімнатою він все таки погодився.
Випивши з огидою пляшку пива, Іван Петрович несподівано переконався, що плівка на його болю стала значно міцнішою. Тоді Іван Петрович вирішив продовжувати. Цього вечора Іван Петрович вперше за життя був п'яний і зазнав таємницю принадливости оп'яніння. Він сміявся разом з другими і свій сміх сприймав, як чудо раптового видужання.
Цього вечора він заснув без звичайних страждань, а на ранок чудо зникло.
Все таки другого дня Іван Петрович знову пив пиво. На третій день — теж.
Ранком четвертого дня заговорила гордість. Полегшувати тягар страждань здалося ганебним. Іван Петрович вирішив припинити пити пиво. Перед кінцем дня він зайшов у якійсь справі до канцелярії і на великому стінному календарі побачив велику чорну цифру «22». Сьогодні минув місяць з того дня, коли казка торкнулася Івана Петровича, освітила його життя невимовно сліпучим і ніжним світлом і того ж дня кинула його до непроглядного мороку.
Іван Петрович пішов до ближчого ресторанчику й замовив горілки.
Стародавні боги знову володіли його душею, а їхня влада коли вона безподільна, коли переможено знесилений розум, — може виявлятися тільки в руйнації.
Цього дня алкоголь впливав чудно. Іван Петрович злостився, в нього починала кипіти нестримна ненависть до Феліс, до себе, до свого кохання. Ганебні й образливі сцени, створені його уявою, викликали в ньому тільки звірячу злість і ця злість давала якесь нездорове задоволення. Її хотілося живити й далі. І Іван Петрович, сидячи, як завжди, спокійно й стримано і випиваючи чарку за чаркою, все більше загострював свою муку, все більшу кількість вбивчих подробиць змальовувала його уява. І все реальніші й мерзотніші ставали ці картини.
Іван Петрович відчув, що створені ним образи і випитий ним алкоголь починають збуджувати його, як мужчину. Тоді сповнений лютого призирства до себе, він зовнішньо спокійно замовив здивованому половому ще горілки і попросив замінити чарку шклянкою. Але не оголомшувати себе алкоголем хотів він, — навпаки, — ще посилити яскравість образів, довести їх до конечної безсоромности, до брудної похабности і таким чином насміятися, оплювати себе, свою душу, своє кохання.
Алкоголь впливав чудно. Покірний руйнацьким намірам стародавніх законів почуття, він впливав вбивчо.
Зовні Іван Петрович не здавався п'яним — цю властивість він, між иншим, зберіг на все життя. Спокійно й стримано він розплатився, вийшов, сів на трамвай до центру і зійшов на Страсній площі.
Іван Петрович знав, по що й куди він їде.
Не вагаючись, він пішов з першою ж повією, що його покликала. Через кілька кроків він запропонував їй піти випити.
Вперто й мовчки знову ковтав він алкоголь — і все скаженіше ставало кипіння розлютованих почуттів. Але змучена, обпльована й знесилена любов — все ж жила.
І Іван Петрович конче зважився на те, що в його затуманеному мозкові підсвідомо уявлялося йому останнім ударом любови...
Другого дня Іван Петрович, що ніколи не зазнавав фізіологичного похмілля, зазнав непорівняно гірше й паскудніше відчуття моральної нудоти. Огидність цього відчуття, його безперервність, через яку здавалося, що вся душа й все тіло просякнені смердючим брудом, таким липким, що його нічим не змити й не зчистити ніколи, — все це було гірше за кожну з його дотеперішніх мук.
Іван Петрович дивився на себе з призирством вперше за життя. А для людини в цьому, можливо, — межа страждань...
Іван Петрович пішов на лекції машинально. Так само бездумно пробув він у школі до кінця роботи. Машинально з'їв обід в студентській столовці й попрямував додому.
Ввійшовши до своєї кімнати, Іван Петрович побачив, що в креслі біля столу, зібгавшися купкою, снить Феліс.
Вона приїхала вранці, побувала в школі, не знайшла його там, дізналася адресу і довгі часи чекання — чекання присуду, цілком невідомого, можливо смертельного, — втомили її. Крім того, вона не могла заснути від хвилювання і весь час подорожи від Київа до Москви. І зараз, підібгавши ноги й поклавши руку під щоку, вона спала непокійним, тривожним сном.
Іван Петрович завмер, спинився в кількох кроках від кресла...
Феліс була тут. Феліс — його ніжна дівчина — казка, його ясна перша пристрасть, його божевільна, покірна коханка, — Феліс тут, в його кімнаті.
Її поза — це та сама улюблена її поза, в якій вона, знесилена ласками — його ласками — засинала в короткі перерви між двох обіймів поруч нього в його номері в Михайлівському манастирі.
Феліс — тут. Це її кохана, єдина кохана голівка лежить на спинці крісла, спершися щокою на вузьку, слабку руку. Їй безперечно незручно і мабуть від цього губи стиснуті суворо й скорботно.
І вона схудла — бідна кохана дівчинка. Щоки й губи їй зблідли і під очима темні кола. Її друга рука, що безвільно лежить на колінах, бліда й прозора...
Дурна дівчинка — чому вона заснула в кріслі? Її треба віднести до ліжка, віднести страшно обережно, не дихаючи — адже вона ніжніша за найніжніший хрусталь і вона дорогоцінніша й прекрасніша, — треба покласти її, вкрити чимось легеньким і теплим, а самому сісти обережно-обережно віддаль і дивися на неї, розчинивши душу в побожній ніжності... Як це жахливо, що ліжко таке погане — не матрац, а якийсь млинець на залізних ґратах!..
Іван Петрович, затаївши подих, навшпиньки зробив два кроки до крісла. Несподівано рипнула дошка долівки. Іван Петрович знову завмер на місці.
Феліс поворухнулася, ледве чутно простогнала, підвела руку з колін і поклала її теж на спинку крісла. Широкий рукав її сукні при ньому впав і заголив руку по лікоть...
Широкий рукав визначив долю кохання Івана Петровича і Феліс, визначив її близьке страшне майбутнє...
На руці коло ліктя було видно хоч і пожовклі вже, але цілком явні сліди міцних пальців. Це були результати недавньої палкої розмови з паном Потєєвим, якому набридло вередливе й недосить ніжне поводження його «petite amie»...
Сьогодні вночі п'яна повія з Страсного бульвару, заголивши перед Іваном Петровичем своє кволе зважніле тіло, слабко обтягнене блідою й нечистою шкірою сірожовтого коліру сала, що крізь неї просвічувало, гордо, як безперечні докази любови до неї якогось Фімки, показувала Івану Петровичу оттакі самі синяки...
Іван Петрович сьогодні цілий день відчував призирство до себе, а для людини, можливо, в цьому — межа страждань..
Душа Івана Петровича була давно розп'ята і сьогодні він переживав передсмертні муки.
Ці муки принесла йому любов — любов ось до цієї жінки, що сидить в його кріслі. Це її брехня, її розпуста — це вона, Феліс, проститутка — вона єдина причина його нелюдського страждання. Нею ображений — він дійшов призирства до себе, останнього відчуття, здатного жити на попелищі його душі...
Ця сонна жінка — його ворог страшний і огидний, як липкий смердючий бруд, що його не можна змити і не можна зчистити. Цього ворога варт убити, розчавити, але доторкнутись до нього надто огидно.
