Инколи коняка, беручи гору, знесилена тягарем навантаження, пристає, не маючи сили рушити далі. Важкий віз немилосердно тягне її до низу. Коняці доводиться стояти, нахилившись уперед всім тілом, налягаючи на хомут. Важкий відпочинок. — За кілька хвиль батіг обшпарює коняці шкіру і вона, судорожним напруженням усіх сил, зрушує воза з місця і знову продовжує важкий підйом...
Хоч Іван Петрович і був практично цілком недосвідчений, але, звичайно, мав досить відомостей, щоб зробити відповідні висновки з поводження Феліс. Феліс не тільки не була дівчиною, але й безсумнівний був її значний досвід у любовних справах..
Поява нектара в чайних чашках, небесних пахощів і хмаринок світанкового кольору в кімнаті на Васильківській вулиці — все це речі не загадкові і пояснити їх можна легко. Далеко важче пояснити, звідки взявся добрий чай, шипр і рожевий штоф.
Іван Петрович пригадав, що йому й на думку не спало дізнатись, хто така Феліс, звідкіля вона взялася, хто її батьки, чи є вони, як вона живе і таке инше.
Батьки і кошти на життя — речі зовсім не обов'язкові для світлого чуда, що несподівано з'явилося на землю.
Але Феліс — його коханка. — Очевидно, світле чудо не може бути коханкою людини...
Далі — панібратство Сукіна, далі — якась особлива розвязність в поведінці Феліс. Далі — деякі погляди, кинуті на нею мужчинами, що їх запримітив Іван Петрович, гуляючи садом.
Мозок Івана Петровича працював лихоманково — швидко, але дуже старанно й точно. Мозок Івана Петровича лише инколи дарував його радістю своєї покірности, а звичайно працював цілком самостійно, аж ніяк не зважаючи, чи приємні, чи ні Івану Петровичу його висновки.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття — далеко не завжди тотожні.
Критерії приємного й неприємного для розуму й почуття не сходились, і цього разу, і Іван Петрович, вірний друг і переконаний раб розуму, — тяжко й болісно страждав, не в силі бувши не бачити справедливости очевидних розумових висновків.
Розум не знає наших людських дитячих казок і руйнує їх. Казки ж розуму — приступні дуже небагатьом дорослим. Івану ж Петровичу було лише сімнадцять років...
Руйнування, щоб заново творити, смерть — неминуча передумова життя, — чи багато ж є сліпців, що не бачать і не знають цього першого закону життя? І чи багато ж зрячих, що здатні вбивати й умирати радісно?
Іван Петрович пізнав, що для того, щоб бути розумним, не досить мати сильний розум. Треба ще бути дуже сильним.
А йому ж було лише сімнадцять років. Чотири роки тому вмерла маленька дитяча казка його почуття до Льолі.* Лише два роки тому його розум зруйнував величезну й величну казку про бога. Сьогодні вмерла казка про перше кохання.
Іван Петрович, постоявши біля вікна, знову почав ходити по кімнаті. Раптом він згадав: один рух Феліс був точнісінько такий, який зробила одна з найактивніших сільських спокусниць Івана Петровича якось цього літа.
Іван Петрович зціпив зуби, конвульсійно скорчився і протяжно застогнав.
Біль серця, людський біль, спадщина тисячоліть, десятків тисяч поколінь наших прадідів, могутній двигун людської діяльности — завжди збуджує в людині прагнення відшукати його причину й знищити її. В цьому велика мудрість непорушних законів, що визначають шляхи людности до щастя і волі, бо біль — завжди рабство.
Але люди, найчудніші створіння з усього живого, люди, що засуджені пройти неосяжно довгий шлях від мавпи до людини-бога і що перебувають десятки тисяч років в перехідному періоді — найважчому і найбільш багатому безглуздями періоді всякого розвитку, — на кожному кроці невпинно обертають найпрекрасніші закони буття проти себе самих...
Двохрічна дитина, що забила коліно об ніжку стільця гірко плаче. Мати дитини, що розум її недалеко одійшов од двохрічного віку, по собі знає про інстинкт до відшукування причини. Двохрічному розумові потрібна причина конкретна, проста і цілком приступна безпосередньому впливові. Причина — стілець. Мати бере руку дитини, б'є ручкою по стільцеві й приговорює: «поганий стілець, нехороший стілець». Дитина, не тільки відшукавши причину, але й помстившися їй, заспокоюється.
Таким чином здорове й сильне бажання знищити причину свого болю часто підмінюється бажанням помститись їй. І це стається не тільки з двохрічними дітьми...
Я не хочу звеличати Івана Петровича. Він був людиною слабкою, як і решта людей. Але, стверджуючи це, я гадаю, що цим я й не принижую його...
Іван Петрович швидко відшукав причину свого болю — Феліс. Він почував себе ганебно й соромно обдуреним нею. Вона стала перед ним світлим чудом. Вона зійшла з полотен прерафаелітів, вона частувала його нектаром, вона запропонувала йому надлюдське щастя...
Він простяг до нього руки, сповнений побожністю, з серцем, що застигло молитовно. Він діткнувся щастя й узяв його. І це було те ж саме, що він міг узяти вже кілька раз у сільських дівчат.
Іван Петрович сів на стільця, випростався, крутнув головою, одривчасто зідхнув і в думках примусив себе вимовити: «Ну, що ж — значить це й є кохання».
Іван Петрович зробив героїчну спробу мужньо сприйняти факт. Він зробив спокійне й зневажливе обличчя і голосно й роздільно вимовив брутальне слово, що визначало тільки-но викритий ним зміст любови. Потім він одразу зібгавсь, спустив голову на коліна і знову завмер в безмежній, незносній муці.
Але цього разу плакати він не міг. Біль був надто великий...
Години біля сьомої він почув легкий стукіт в його двері. Іван Петрович цілком машинально відповів «так». Двері відчинилися, і до кімнати увійшла Феліс.
Було одразу видно, що цю ніч вона теж не спала. Вона була в тій самій сукні, що й напередодні, волосся їй було аби-як заховане під капелюха. Вона була навіть не напудрена. Очі їй були запалені й блищали і під ними залягла густа синя тінь.
Її сімнадцять років були причиною того, що ніч без сну, проведена в сльозах і стражданні, причина якого була їй самій невідома — не знищила її краси. Але це вже не була краса казки. До Івана Петровича прийшла дуже гарна молода жінка.
Іван Петрович мовчки підвівся і підійшов до вікна. Феліс, не здіймаючи капелюха, розгублено оглянулася, зробила один крок, схилила голову й зупинилась.
Вирішення піти до Івана Петровича вистигло ще вночі й вона в муках чекала на ранок, коли жінці можна було ввійти в невинну манастирську гостиницю. Протягом цих годин ні разу не спало їй на думку — чому й навіщо вона піде? Веління її почуття були так категоричні, що не те що обмірковувати, але й намагатись зрозуміти їх було нісенітницею. Вона прийшла тому, що любила.
Вона не знала, як її прийме Іван Петрович, не думала проте, чи спить він, чи ні. Проте, побачивши його зодягненим, побачивши незайману постіль, вона здивувалась. А мовчання Івана Петровича, видима ворожість, що почувалась у всій його фігурі, в його впертому розгляданні садка за вікном — зробила на Феліс вражіння несподіваного вдару.
Їй раптом схотілося закрити руками обличчя, що зашарілось з невимовного й незрозумілого сорому, і утікти бігцем з цієї затишної, крейдою вибіленої кімнати, з деревляною грубою меблею, з ненакритим скатертиною столом, вузьким залізним ліжком і образом суворого спаса у кутку. До дикости чужою була ця кімната і саме повітря її було вороже.
Феліс мимохіть звела плечі, заховала в них голову, ніби стояла під ударами. Кімната ображала її своєю видимою й холодною ворожістю...
Але в цій кімнаті при вікні стояв її коханий чистий хлопчик, коханий до болю, до сліз — її перший коханий чоловік.
Феліс підійшла до нього і несміливо поклала на плече йому руку. І вона, ця рука, знову викликала в ньому болісний і соромливий спогад. Іван Петрович різко здригнув і здвигнув плечем, ніби побачив на ньому щось брудне.
Феліс поволі, з руками, що кволо звисали вздовж тіла, повернулась і знов огледіла кімнату невидющими очима.
Біля ліжка долі стояла корзинка Івана Петровича. Це була простенька, за карбованець, базарна корзинка. Вона належала Івану Петровичу і Феліс раптом відчула, що в усій кімнаті це єдина річ, що не ворожа їй. Феліс підійшла до корзини, присіла долі, притислась головою і усім тілом до корзинки і тяжко й голосно заридала...
