— Якщо ти хвора у п'ятницю, я протримаю тебе у ліжку і суботу, і неділю, щоб одужала.

Тому мала підкоритися і повернутися до навчання тієї п'ятниці. Бо тоді ще не знала, що той день одні приписують Венері, інші — розп'яттю Христа, ще інші — вогню. І, зрештою, все це разом не здається мені нелогічним. Усі п'ятниці мого життя, між іншим, не раз підштовхували мене звести етимологічну сутність цих трьох смислів до одного.

Тривала відсутність завжди призводить до певного облагородження і вилучення. Внаслідок хвороби я певною мірою самоізолювалась і могла краще зосередитись на виробництві хитромудрих паперових літачків.

Перерва. Цілком зрозуміле слово. Йдеться про те, щоб створити себе наново. Але мій досвід свідчить радше про протилежне. Більшість перерв, які я пережила, були спрямовані на справу руйнування — і зовсім не обов'язково на руйнування іншого.

Але для мене перерви — то святе, бо вони давали мені змогу бачити Елену.

Пройшло сім днів, а я й не помітила цього. Сім днів — більше часу, ніж треба для створення всесвіту. Це ціла вічність.

Вічність без коханої була неабияким випробуванням. Звичайно, у зв'язку з настановою мої стосунки з нею обмежувалися замаскованими позирками. Проте ці таємні позирки були головним у моєму житті. Побачити личко того, кого кохаєш — та ще й гарненьке личко — тут є чим ощасливити зголодніле серце.

А моє серце вже так конало від голодування, що, як голодне кошеня, не наважувалося бодай лизнути. Я навіть не наважувалася відшукати Елену очима. Ходила подвір'ям, втупившись поглядом у землю.

Недавно потепліло, і земля перетворилась на багнюку. Я обережно ступала на найсухіші острівки. І повністю поринула у це.

Я помітила, як наблизились дві маленькі вишукано взуті ніжки, які ступали граційно і не зважали на багнюку.

Як вона на мене дивилася!

І вона була така гарна, сповнена тієї вроди, від якої з голови не виходив ідіотський лейтмотив, про який я вже згадувала: «Треба щось зробити».

Вона мене запитала:

— Ти вже одужала?

Таким голосом запитав би і янгол, відвідуючи брата у шпиталі.

Одужала? Подумати лишень!

— Так, все гаразд.

— Я скучала за тобою. Хотіла провідати тебе, але твоя мама сказала, що ти дуже хвора.

От і май після цього батьків! Спробувала принаймні якось скористатися цією зворушливою новиною:

— Так, — відповіла я підкреслено серйозно, — я мало не вмерла.

— Ти що?

— І це не вперше, — відповіла я, здвигнувши плечима.

«Не вперше стикатися зі смертю» — мабуть, непогано для мирних пропозицій. У мене були свої уподобання.

— Значить, ти зможеш знову гуляти зі мною?

Вона зверталася до мене з проханням!

— Я з тобою ніколи не гуляла.

— І не хочеш?

— Ніколи й не хотіла.

Вона посумнішала:

— Неправда. Раніше тобі хотілося. Ти мене розлюбила.

Тут мені слід було б негайно піти, інакше я могла скоїти непоправне.

Я розвернулась на підборах і пошукала, куди б його стати. Відчувала таке напруження, що не розрізняла, де земля, а де калюжі.

Намагалась обмізкувати, як раптом Елена вимовила моє ім'я.

То було вперше.

Мені стало страшенно ніяково. Не знала навіть, приємно мені чи ні. Тіло задубіло з ніг до голови, така собі статуя на цоколі з багнюки.

Маленька італійка обійшла мене на 180°, йшла незважаючи ні на що, зовсім не переймаючись своїми витонченими черевичками. Мене приголомшив вигляд її ніжок.

Стала обличчям до мене.

Букет: вона плакала.

— Чому ти мене розлюбила?

Не знаю, чи була у неї здібність розплакатись на замовлення. Та хоч би там як, сльози були переконливі.

Вона плакала бездоганно майстерно: кілька сльозинок — щоб це не виглядало неестетично, широко розплющені очі — щоб, бува, не затьмарити свого прекрасного погляду і водночас явити світу повільне народження кожної сльозинки.

Вона й не поворухнулась. Хотіла, щоб я додивилася виставу до самого кінця. Обличчя нерухоме, навіть не моргнула — неначе прибрала зі сцени усі декорації і вилучила з гри будь-які несподіванки з єдиною метою підкреслити диво.

Елена плакала: суперечність у комбінаториці слів.

Я теж стояла нерухомо, скляні очі дивилися у її очі. Було так, наче ми граємо у гру, хто перший моргне. Але справжня хватка того погляду знаходилася значно глибше.

Я відчувала, що то — протистояння, але не знала його ставки. І я знала, що їй це відомо. Що вона знає, до чого хоче дійти сама і до чого довести мене. І що вона знає, що мені це невідомо.

Вона гарно боролася. Вона боролася так, неначе завжди знала мене, так, неначе наскрізь просвічувала мене рентгеном. Якби вона не була таким витонченим воїном, вона б не обдарувала мене тим скривдженим поглядом, який розсмішив би людину розсудливу, але який краяв моє спотворене серце.

Я прочитала лише дві книжки: Біблію та казки «Тисячі і однієї ночі». Ці щербаті чтива заразили мене середньосхідним сентименталізмом, якого я вже тоді соромилась. Треба б відцензурувати ці інкунабули.

Тоді я, безперечно, боролася з янголом і мала враження, що виплутаюся так само гідно, як і Святий Яків. Я не моргнула, мої очі не зрадили мене.

Не знаю і ніколи не довідаюсь, чи ті сльози Елени були щирі. Якби знала, то могла б тепер визначити, чи те, що сталося згодом, було її майстерним ходом, чи простою вдачею.

Можливо і те, й те разом, тобто грою з вогнем.

Вона потупила очі.

То була більша поразка, аніж моргнути.

Вона відверто схилила голову на знак того, що програла.

І на основі законів всесвітнього тяжіння, від цього нахилу голови вилились усі запаси слізних залоз, і я помітила, як по її щічках задзюрчали два мовчазні струмочки.

Отже, я перемогла! Але уявіть лишень, якою нестерпною була мені та перемога.

Я почала говорити. Я сказала все, чого не слід було говорити:

— Елено, я збрехала. Я брешу вже протягом багатьох місяців.

Двійко очей дивилися на мене. Я здивувалася, що у тому погляді зовсім не було здивування. Очі лише ждали слушної нагоди.

Але вже запізно.

— Я кохаю тебе. Я тебе не розлюбила. Я не дивилася у твій бік через настанову. Але я все-таки дивилася на тебе крадькома, бо не можу не дивитися на тебе, тому що ти найгарніша і тому що я тебе кохаю.

Не така жорстока, ніж Елена, чума вже, мабуть, промовила б щось на зразок: «Більше не треба!» Елена мовчала і дивилась на мене, як лікар на хворого. Я це добре розуміла.

Помилка — це як спиртне. Дуже швидко усвідомлюєш, що заходиш надто далеко. Але перш ніж здоровий глузд звелить зупинитись, щоб не завдавати собі надто великої шкоди, щось схоже на навіженість, витоки якої лежать десь за межами пияцтва, примушує не зупинятися. Цю несамовитість, хоч би якою дивною вона здавалась, можна було б назвати гординею. Гординею волати, що наперекір всьому, ти маєш право пити і помилятися. Чіплятися за помилку або за спиртне набуває тоді значення аргументу, виклику логіці: якщо я не кидаю пити — значить, маю рацію. І нехай інші сприймають це, як їм заманеться. І я далі питиму, доки розбурхана стихія не урезонить мене, доки не перетворюся на алкоголічку або не стану на обліку у товаристві анонімних пияків, доки не звалюся під стіл, або доки на мене не плюнуть з агресивно-безрадісною впевненістю, що я вселюдське посміховисько. Впевнена, що за десять років, за десять століть час, Історія або Легенда врешті-решт виправдають мене. Це, власне, вже не матиме жодного значення, бо час розставить все на свої місця, бо для будь-якої помилки чи вади існує свій золотий вік, бо кожна епоха має свої помилки.

Насправді люди, які наполягають на власній неправоті — містики. Тому що знають у глибині душі, що роблять надто довгострокові інвестиції, що помруть задовго до свідчень Історії. Але поринають у майбутнє з бентежністю месії, впевнені, що про них згадають, — що у золотому віці алкоголіків скажуть: «Цей… як його… захожий барів, був предтечею», і що про них збережуть пам’ять у апогеї епохи Ідіотизму.