Литмир - Электронная Библиотека

— Продовжуй!

— Ти пам'ятаєш про те, що я тобі колись говорила? — сором'язливо запитала я.

— Про що саме?

— Про астму.

— Гадаєш, я просила б тебе бігати, якби не пам'ятала? — цілковито байдуже відказала.

Я покірно побігла далі.

Незвичний стан. Я бігла. У голові лунав голос: «То ти хочеш саботажу, ти хочеш, щоб задля тебе я розірвалась на шматки? Чудово! Таке гідне і тебе, і мене. Побачиш, на що я здатна».

Слово «саботаж» знаходило у мені дивовижний відгук. Я не мала жодного уявлення про його етимологію, та пов'язувала «саботаж» з «сабо» і в значенні дерев'яних черевиків, і в значенні копит мого коня, тобто з моїми справжніми ніжками. Елена хотіла, щоб задля неї я обернулась на руїну; те саме, що бажати, щоб у цьому галопі каменя на камені не залишилось від моєї особистості. І я носилася з думкою про те, що земна твердь — це моє тіло, що я топтатиму його задля покори красуні, що топтатиму його, доки не почнеться його агонія. Я всміхалася такій чудовій перспективі і пришпорювала свій саботаж, переходячи у режим максимальної швидкості.

Я дивувалась силі власного опору. Наперекір астмі напружені велоперегони — справжній кінний спорт — відкрили диявольське дихання. Воно завадило мені відчути, як розгорілася криза. Повітря надходило все менше й менше, біль ставав нестерпним.

Мала італійка жодного разу не глянула на мою біганину, але ніщо, ніщо у світі не могло стати мені на заваді.

Вона замислила це випробовування, бо знала — я астматик. Вона й не уявляла, яким розумним був її вибір. Астма? Деталь, просто технічна вада моєї грішної плоті. Найважливіше, насправді, було те, що вона змусила мене бігати. А швидкість — це була та цнота, яку я дуже поважала, це репутація мого коня, це праведна швидкість не з метою виграти у часі, а втекти від часу й від усього того, що пов'язане з проміжками часу, від складних ситуацій з гіркими думками, від плотської журби, від життя череваня і від натужного пережовування одного й того самого.

Ти, Елено, була красуня, ти була сама млявість. Можливо, тому, що тільки ти могла собі таке дозволити. Ти, яка завжди ходила повільно, так, неначе хотіла дати нам змогу довше помилуватися собою, ти, безперечно, сама того не знаючи, віддала мені наказ бути собою, тобто бути не чим іншим, як моя шалена швидкість, як сп'янілий від свого руху метеорит.

На вісімдесят восьмому колі світило почало згасати. Обличчя дітей потьмарились. Останній з велетенських вентиляторів припинив свій рух. Мої легені прорізав нестерпний біль.

Я знепритомніла.

Коли прийшла до тями, я лежала у ліжку. Вдома. Мама запитала, що сталося.

— Діти кажуть, що ти безупинно гасала.

— Я тренувалася.

— Присягнися, що більше такого не робитимеш.

— Не можу.

— Чому?

Нарешті я не витримала і через власну слабкість все розповіла. Мені хотілося, щоб хоч одна людина була в курсі мого героїзму. Я ладна була померти в ім'я кохання, але хай про це знають!

Тоді мама поринула у пояснення законів всесвіту. Вона говорила, що на землі є дуже лихі люди і вони, справді, надзвичайно облесливі. Вона запевняла, що, якщо я так жадаю, щоб хтось із них покохав мене, то є єдиний вихід — і мені слід стати лихою з цією людиною.

— Ти мусиш поводитися з нею так само, як вона з тобою.

— Але це неможливо. Вона не кохає мене.

— Стань такою, як вона, і вона тебе покохає.

Ця сентенція була безапеляційною. Я вважала її абсурдною: мені подобалося, що в Елени інші манери. Який сенс у коханні, якщо воно є звичайним віддзеркаленням? Проте я вирішила застосувати матусину технологію, хоча б як експеримент. Я виходила з того принципу, що людина, яка навчила мене зашнуровувати черевики, не могла порадити казна-що.

Цій новій політиці посприяли й зовнішні обставини.

Під час одного з боїв Союзники захопили командувача німецької армії, такого собі Вернера, якого нам ніяк не вдавалося захопити раніше і який, на наш погляд, був утіленням Зла.

Ми захлиналися від радості. Нехай начувається. Він має право на справжню гру.

Тобто на все без винятку.

Його зв'язали, як ковбасу, і встромили в рота мокрий кляп. (Само собою, занурили у таємну зброю.)

Після двох годин загрозливої, вволю інтелектуальної оргії Вернера спочатку перенесли нагору запасних сходів, підвісили на слабенькій мотузці і залишили самого на чверть години. З того, як він звивався, було видно, що у нього страшенно крутиться голова.

Коли його ледве втягли на платформу, він аж посинів.

Потім його спустили на землю і застосували класичніші тортури. На хвилину усього занурили у таємну зброю, після чого віддали на розтерзання п'ятьом перегодованим до нестями блювальникам.

То було прекрасно, але наша агресивність була ненаситна. Ми вже не знали, що його ще зробити.

— Стривайте, — прошепотіла я таким урочистим голосом, що одразу ж запанувала тиша.

Діти ставились до мене з певною прихильністю тому, що я була дочкою полку. Але те, що я зробила, піднесло мене до рангу воєнного чудовиська.

Я наблизилась до голови німецького генерала.

Скомандувала, як уточнює музикант перед виконанням певного музичного уривку «allegro ma non troppo»[18]:

— Навстоячки. Без рук.

Голос мій прозвучав так стримано, як зазвичай говорила Елена.

І як обіцяла, я виконала найвищу міру покарання, якраз поміж очей Вернера, які повилазили з орбіт від приниження.

Крижаний гул пронісся у натовпі. Такого ще ніхто й ніколи не бачив.

Поважною ходою я пішла геть. На моєму обличчі — жодних емоцій. Я не тямила себе від гордині.

Як інші бувають уражені блискавкою, так і я відчувала себе осяяною славою. Найнезначніший з моїх рухів був величавий. Я була під враженням, що ступаю під тріумфальний марш. Я спесиво міряла очима пекінське небо. Мій кінь був би мною задоволений.

Наступила ніч. Німця покинули, як небіжчика. Під враженням мого дива Союзники забули про нього.

Батьки знайшли його наступного ранку. Мокрі від таємної зброї його одяг і волосся позамерзали разом з потоками блювотини.

Дитя підхопило найгостріший за все століття бронхіт.

І все те було лише квіточками порівняно з моральними збитками, яких він зазнав. У його розповідях був навіть фрагмент, який примусив його близьких і друзів думати, що він був трохи не в собі.

Протистояння «Схід-Захід» досягло у Сань Лі Тхунь свого апогею.

Моя гордість не мала меж.

У французькій школі слава про мене поширилась блискавично.

Ще за тиждень до того я непритомніла, а тепер відкрилися мої здібності чудовиська. Жодного сумніву, я була особою непересічною.

І моя кохана знала це.

Відповідно до отриманих інструкцій, я вдавала, що більше не помічаю її існування.

Якось на подвір'ї вона підійшла до мене — безпрецедентне диво.

Зі слідами нерішучості у голосі запитала:

— То правда, що кажуть?

— А що саме кажуть? — запитала, навіть не глянувши на неї.

— Що ти робиш це навстоячки, без рук і попадаєш у ціль?

— Правда, — презирливо відповіла, так наче йшлося про найзвичайнісіньке.

І поважно пішла собі далі, не додавши ані слова.

Для мене було неабияким випробовуванням вдавати таку байдужість, але засіб виявися настільки ефективним, що мені стало духу продовжувати у тому ж стилі.

Випав сніг.

То була моя третя зима у країні Вентиляторів. Як завжди, мій ніс перетворився на «Даму з камеліями», дуже нерозважливо вивергаючи лавини крові.

Сніг був єдиною річчю, яка могла приховати бридоту Пекіна. Снігові це вдавалося протягом перших десяти годин його життя. Китайський бетон — найогидніший бетон світу — зникав під вражаючою білизною. Вона була вражаючою вдвічі, адже вражала небо й землю: під ідеальною білизною можна було уявляти собі, як велетенські частки небуття заполоняли частини міста. А в Пекіні небуття — це не паліатив, це форма очищення.

вернуться

18

Не дуже швидко (італ.).

17
{"b":"576752","o":1}