І вершина примітивізму! Вони трималися за життя. Ми, до речі, теж, але за умови, що робимо його на своє розуміння престижним, приносимо його в жертву, приміром, сяйву пожежі.

(Насправді, якби пожежа спалахнула, на нас лягла б така сама частка відповідальності, як і на китайських охоронців. У загальних рисах ми це усвідомлювали, хоч і мало непокоїлися цим. А у мене й за вухом не свербіло, тим паче, що ні Елена, ні наша сім’я у цьому будинку не мешкали.)

Ця загалом чудова новина таїла у собі, одначе, й пере-шкоду, яку не знехтуєш: нам перекрили вхід до табору.

Проте вихід випливав з умов самої задачі: замок же був китайський.

Тоненька металева пилочка для нігтів — і замок знешкоджено.

А щоб не турбувати вартових, нам стало розуму купити ще один китайський замок — точнісінько такий самий, тільки цілий і неушкоджений і з ключами — і почепити його на місце попереднього.

Таким чином, у разі пожежі ми перетворювались на головних злочинців, адже, врешті-решт, утікачів прирік би на смерть наш замок.

Це ми також у загальних рисах усвідомлювали. Не в тому була проблема. Ми жили у Пекіні, не в Женеві. У нас ніколи не було наміру розпочинати справжню війну.

Ми ніколи особливо не бажали жертв. Але, якщо для продовження війни мали бути жертви, то вони були б.

Та хоч би там що, такого роду другорядні міркування не краяли нам серце.

De minimis non curat praetor[14]. Природно, що дорослі — ці позбавлені прав діти — згаяли б на вирішення таких питань певний час, бо не вміють використовувати його як треба.

А ми, ми мали таке загострене почуття людської гідності, що майже ніколи не говорили про тих, кому перевалило за п'ятнадцять років. П'ятнадцятирічні належали паралельному світу, з яким ми жили у злагоді, бо зовсім не перетиналися.

Ніколи не зачіпали ми й ідіотського питання про наше майбутнє. Можливо, тому, що інтуїтивно ми всі дійшли єдино правильної відповіді: «Коли я виросту, думатиму про ті часи, коли був малим».

Було цілком природно, що дорослі присвячують себе дітям. Батьки та їхні родичі доживали віку на землі для того, щоб їхні спадкоємці не мусили перейматись мало-значущими питаннями, такими, як їжа та притулок, для того, щоб спадкоємці досконало могли виконувати свою основну роль — бути дітьми, тобто бути.

Мене завжди дивувала дітвора, яка писала твори про своє майбутнє. Коли ж мені допікали отим неповторним запитанням: «Що ти робитимеш, коли виростеш?», незмінно відповідала, що я «стану» лауреатом Нобелівської премії у галузі медицини, або великомученицею, або тим і тим водночас. І відповідала миттю, але не для того, щоб справити враження, навпаки: попередньо підготовлена відповідь дозволяла мені якомога нагальніше звільнитися від такої абсурдної теми.

Швидше нереальної, ніж абсурдної: у глибині душі я була впевнена, що ніколи не подорослішаю. Час плинув занадто повільно, щоб подібне могло статися. Мені було сім років: вісімдесят чотири місяці здавалися мені нескінченними. Яке довге було у мене життя! Лише від думки, що зможу прожити ще стільки ж років, у мене голова йшла обертом. Ще сім років! Ні. Це занадто. Я, без сумніву, зупинюсь у десять — одинадцять, на апогеї насичення. До речі, я вже відчувала майже повне насичення: зі мною сталося стільки пригод!

Отож, говорячи про Нобелівську премію у галузі медицини або про великомучеництво, я не чванилась: то була абстрактна відповідь на абстрактне запитання. Та й, зрештою, нічого грандіозного у цих професіях я не бачила. Єдине заняття, до якого відчувала справжню повагу, була професія вояка, зокрема, розвідниці. На вершині моєї кар'єри я жила саме зараз. Згодом — якщо це «згодом» буде взагалі — доведеться скотитися донизу і задовольнятися Нобелівською премією.

Така неправдоподібність долучалася ще до одної: коли дорослі говорили про своє дитинство, я не могла позбавитись думки, що вони брешуть. Вони ніколи не були дітьми. Вони споконвіку були дорослими. Падіння не існувало, оскільки діти назавжди лишались дітьми, як дорослі — дорослими.

Я носила в собі цю не сформульовану впевненість і добре усвідомлювала, що не зможу обстояти її. І тим дужче вірила в неї.

Елена не розповіла нікому про те, що мій велосипед — це кінь, чи навпаки.

З її боку це не було виявом особливої доброти: просто я нічого не важила. Про ніщо вона мови не заводила.

Між іншим, вона взагалі мало розмовляла, ініціатором балачок не виступала ніколи: задовольнялася тим, що відповідала на запитання, які вважала гідними її уваги.

— Ти ким будеш, коли виростеш? — запитала я просто з інтересу до наукового експерименту.

Мовчить.

Вже значно пізніше її поведінка підтвердила правильність моїх міркувань. Діти, які відповідають на подібне запитання — або несправжні діти (таких чимало), або діти, схильні до абстрагування та теоретичних узагальнень (мій випадок).

Елена була справжньою дитиною, тільки без умоглядного складу розуму. Для неї відповісти на таке дурнувате запитання — означало приниження. Та ще тому, що таке дурнувате запитання означало те саме, що поцікавитися в еквілібриста, що б він робив, якби був бухгалтером.

— Звідки у тебе ця сукня?

Тут би вона відповіла. І найчастіше:

— Матуся пошила. Вона гарна кравчиня.

Або так:

— Матуся купила її у Туріні.

То місто, звідки вона приїхала. Навіть Багдад здавався мені чимось звичнішим.

Зазвичай вона ходила у білому. Цей колір надзвичайно пасував їй.

Її пряме волосся було таке довге, що навіть зібране у коси, спадало аж до стегон. Її матуся ніколи б не дозволила китаянці доторкнутися до нього: сама повільно, терпляче доглядала скарб своєї доньки.

Мені більше до вподоби була одна кіска, але Чже зазвичай заплітала дві, як і собі. У дні, коли мені заплітали дві коси, я почувалася надзвичайно елегантною. Я відчувала неабияку повагу до свого волосся, доки не побачила коси Елени: відтоді мої вже здавалися мені звичайнісінькими. Ця істина по-справжньому відкрилася мені, коли випадково сталося так, що нас однаково зачесали: моя коса була довга й темна, її — безкінечна і виблискувала як агат.

Елена була на рік молодшою за мене, я — на п'ять сантиметрів вищою. Але вона в усьому мене перевершувала

— вона брала гору наді мною, як і над усіма. Вона так мало зважала на інших, що здавалася дорослішою за мене.

Цілими днями повільними маленькими кроками вона могла міряти крихітну територію гетто. Перебігала очима саме стільки, щоб помітити, що її розглядають.

Я запитую себе, чи були діти, які не пасли її очима. Вона навіювала зачарування, повагу, захоплення і страх. Тому що була найпрекраснішою, і тому що завжди була виваженою. Тому що на контакти з людьми ніколи не йшла першою. Тому що треба було йти їй назустріч, щоб увійти в її світ, і тому що, врешті-решт, нікому не вдалося увійти в цей її світ, який, мабуть, являв собою пихате багатство, самовпевнений спокій і зухвалу насолоду, і в якому, здавалося, від себе, і лише від себе вона знаходила цілковите задоволення.

Так як я, на неї не дивився ніхто.

З 1974 року я багатьох, довго і жадібно, їла очима так, що від мого погляду навіть ніяковіли.

Але першою була Елена.

І це її ніскілечки не бентежило.

Саме у неї я навчилася придивлятися до людей. Тому що вона була красунею, і тому що вона, здавалося, вимагає, щоб на ній зосередили увагу. Вимога, якій я відповідала з рідкісним завзяттям.

Через неї я почала втрачати боєздатність. Розвідник розвідував уже менше. До її появи весь свій вільний час я проводила на коні, встановлюючи місце дислокації ворога. Тепер треба було присвятити певну кількість годин на те, щоб розглядати Елену. Цю роботу можна було виконувати у сідлі або на ногах, але неодмінно на поважній відстані.

Мені ніколи б не спало на гадку, що така поведінка може бути хибною. Коли я бачила її, я забувала про власне існування. Така амнезія давала підстави для найбезглуздіших вчинків.